Розділ VI ВИКЛИК ОРДІ

ВИКЛИК ОРДІ

Ординці, завоювавши великі простори Русі, після головних походів починають встановлювати окупаційний режим на підлеглих землях. Князям, які уціліли і визнали ханську зверхність, слід було їхати до Золотої Орди за отриманням «ярлика». У 1243 році, за повідомленням літописців, «великий князь Ярослав26 поеха в татары к Батыеви, а сына своего Константина посла к канови. Батый же почти Ярослава великою честью и мужи его и отпусти и рек ему: «Ярославе! буди ты старей всем князям в Русском языце». Ярослав же возвратился в свою землю с великою честью».[1]

Крім Володимиро–Суздальської землі, він отримав зверхність і над Києвом, де в той час перебував Михайло Всеволодович. Ярослав Всеволодович послав сюди правити свого намісника — Дмитра Ейковича.[2] Таким чином Михайло Чернігівський після повернення з Угорщини, куди він їздив провідати сина, вже не мав ніяких прав на князювання у Києві і змушений повернутися у Чернігів.

Монголо–татари не залишали військових залог у переможених землях і тому, за висновками історика Л. Гумільова, данину вперше почали збирати лише через двадцять років після нашестя.[3] Насправді ж, як свідчать джерела, це трапилося раніше. Так, Воскресенський літопис повідомляє, що «тех же не по колицех временех оставиша во граде, сочташа, а в число, и нача на них дань имати». З’явився навіть термін «татарські люди»,[5] тобто ті, хто працював на ординців. Осінню 1241 року Данило Галицький грабував їх, «бо зоставили їх татари, щоб вони їм орали (та сіяли) пшеницю і просо».[6]

Населення Чернігово–Сіверщини, як й інших країв, у першій половині 40–х років XIII століття, очевидно, було пораховане завойовниками, які здійснювали перепис вцілілих жителів за десятками, сотнями, тисячами і десятками тисяч. Як свідчать документи, існувала «Черниговская тьма27 со всими выходы и даньми».[7] У Чернігові діяв баскак, збирач данини.[8] Ханські чиновники під його керівництвом наклали на вцілілу чернігівську людність — від селянина до боярина — тяжку повинність.[9]

Восени 1245 р. Батий наказав прибути до нього князям, які княжили у великих землях. Двадцять п’ять днів перебував у січні 1246 року в ординській ставці Данило Галицький. «І поклонився він за обичаєм їх, і ввійшов у вежу його, — повідомляє Галицько–Волинський літопис. — Він (Батий), сказав: «Данило! Чому ти єси давно не прийшов? Але якщо нині ти прийшов єси, — то й се добре. Чи п’єш ти чорне молоко, наше пиття, кобилячий кумиз?». І він сказав: «Досі я не пив. А нині ти велиш — я п’ю». Він тоді сказав: «Ти вже наш–таки, татарин. Пий наше пиття!». І він, (Данило), випивши, поклонився за обичаєм їх».[10] Ціною ганьби і приниження Данило Галицький зберігає за собою владу над князівством. Для православних тієї доби виконання ординських обрядів було рівноцінне зреченню віри. Вільгельм де Рубрук, відвідавши Золоту Орду у 1253 році, зазначав, що «русичі, греки та алани, які хочуть міцно оберігати свій закон, не п’ють його (кумис — авт.) і навіть не вважають себе християнами, коли вип’ють, і їх священики примиряють їх тоді (з Христом), як ніби вони відмовились від християнської віри».[11]

Певно, з цих причин Михайло Чернігівський не поспішав їхати до Батия. Не втішило його як глибоко віруючого християнина і повернення живого, але зганьбленого Данила Галицького. На такий компроміс він не здатний був іти. Що ж змусило його приречено їхати на вірну смерть? Адже прийняти її він міг і у Чернігові від баскака — за невиконання наказу.

Отже, була надія на збереження життя? Михайло Всеволодович сподівався на співчуття до його релігійних почуттів з боку повелителя орд?

Версій тут може бути кілька. Численні житія пояснюють його поїздку насамперед прагненням «викрити облуду»[12] Батия, який «зваблює християн»,[13] «дерзновенно перед ним исповести Христа».[14]

Монастирським літописцям, які намагались збагнути мотиви дій Михайла Чернігівського, найбільш підходив саме цей ідеальний варіант протест–страждання за віру. У цьому зв’язку не можна погодитись з думкою дослідника В. Стависького, який виникнення мученицького культу Михайла та Федора обгрунтовує причинами появи «менталітету нової епохи», який в сфері державності вимагав «принцип вассалітету та богодатності влади»: князь Михайло готовий визнати сюзеренітет Батия, «понеже Бог поручил ти царства света сего».[15] Михайло Всеволодович же гине, за версією житій, не тому, що не зрозумів, «хто саме, — Батий чи великий хан»[16] — верховний правитель, а тому, що він вірний своїй церкві, не зраджує християнським постулатам. Підкореним силою служителям церкви, ченцям було важливим добитися від окупаційного режиму терпимого ставлення до їх віри, не глумління над релігійними почуттями православних.

Чи ж дійсно Михайло Всеволодович свідомо вирішив підняти прапор боротьби за віру і принести себе в жертву в ім’я Христа? Чи збіг життєвих обставин змусив його діяти саме так, а не інакше?

Ряд важливих деталей вказують на те, що Михайло Чернігівський як глава великого сімейства не міг діяти авантюрно, керуючись лише своїми інтересами і прагненнями.

Їхати до Батия його спонукали передусім родові зобов’язання. Подальше ігнорування виклику з Золотої Орди дорого обійшлося б для його синів28 Юрія, Мстислава, Симеона, Романа, які відповідно займали Торуське, Карачаєвське, Глухівське, Брянське удільні князівства і безпосередньо залежали від становища батька. Непевне почував себе і Ростов, де вдовувала дочка Марія і підростали два онуки Михайла Всеволодовича, Борис та Гліб. Як відомо, за звичаєм ординців за той чи інший опозиційний вчинок князя перед окупаційною владою відповідальність несла вся рідня, а також бояри та дружина.[18]

У 1246 році ростовському князю Борису виповнилося 15 років. Без «ярлика» онук Михайла Всеволодовича почувався у Ростові незатишно. Будь–який улесливий претендент міг за добрий хабар викупити владні повноваження на це місто.

Відомо, що Михайло Чернігівський прибув у ординську ставку з Борисом Васильковичем.[19] Отже, перед цим вони мали десь з ним зустрітися і вірогідніше — у Ростові. Адже Михайло Всеволодович не бачив довго дочки, онуків і, мабуть, передчуваючи для себе сумні наслідки поїздки до Батия, вирішив попрощатися з найдорожчими йому людьми. Можливо, що Марія попросила супроводжувати її недосвідченого п’ятнадцятирічного сина. Відпускати у далеку, небезпечну подорож Бориса з батьком було надійніше.

Приїжджі в Золоту Орду князі часом місяцями очікували дозволу зустрітися з Батиєм. Всі його підлеглі вимагали подарунків, запопадливої вірнопідданості. Прибулих за «ярликом» очікувала принизлива для них церемонія виконання ординського ритуалу: щоб потрапити до хана, треба було пройти між вогнями, вклонитися кущу, ідолам, вогню, сонцю.[20] Князі та посли мали стояти перед Батиєм на колінах.[21] Можна було б взяти під сумнів детальні житійні описи вбивства Михайла Всеволодовича через його безкомпромісність, небажання виконати те, що від нього вимагалося як залежного князя, і трактувати їх як гіперболічні агіографічні церковні легенди, які переслідують свою мету. Підстави для подібних висновків дійсно начебто є. Великий князь Ярослав Всеволодович, який виконав беззастережно ритуал приниження, був отруєний[22] ординцями 30.ІХ.1246[23] року, тобто його смерть настала лише на десять днів пізніше Михайла Всеволодовича. Після загибелі обох цих князів у Золотій Орді гине у 1246 році й Андрій29 Мстиславович[24] удільний чернігівський князь, який, очевидно, претендував на Чернігів.

«У всіх завойованих царствах вони без затримки вбивають князів та вельмож, які викликають острах, що коли–небудь можуть вчинити який–небудь супротив», — писав угорський монах Юліан,[25] подорожуючи захопленими монголо–татарами землями у 1237—1238 роках.[26] Такий же свідок їх діянь Плано Карпіні уточнює–зазначає, що задум монголів «полягає в тому, щоб їм одним панувати на землі, тому вони вишукують всяку можливість, аби убити знатних осіб».[27]

На щастя, версії й міркування щодо загибелі Михайла Всеволодовича не обмежуються лише житійною літературою, яка творилася за визначеними церковними канонами. Нотатки Плано Карпіні, який разом з послом якогось чернігівського князя побував через 8 місяців після загибелі Михайла Всеволодовича (20 вересня 1246 року) в орді Бату–хана, досі багатьма дослідниками з певних причин30 не брались до уваги. Тим часом вони спростовують багато тверджень, припущень щодо згаданої теми.

Католицький монах–домініканець у 1247 році нотував те, що бачив і чув від безпосередніх свідків дій монголо–татар у Києві, Золотій Орді. Його свідчення про Михайла Чернігівського позбавлене художнього вимислу і первинніше всіх наступних редакцій житій, сказань про князя–мученика.