Розділ IV НЕПОЧУТИЙ ГОЛОС

НЕПОЧУТИЙ ГОЛОС

Перші моторошні відомості про погром та різанину, вчинені монголо–татарами у Рязані, Володимирі, принесли жалобу і в родину Михайла Чернігівського. У лютому 1238 року загарбниками була спалена у головному володимирівському соборі разом з внуками і дочкою, єпископом велика княгиня15 Агафія, рідна сестра Михайла Всеволодовича. Невдовзі, 4 березня, загинув у бою біля річки Сіті великий князь Юрій Всеволодович. Тоді ж потрапив у полон зять Михайла Всеволодовича, чоловік його молодшої дочки Марії — Василько Констянтинович. Його, як повідомляє літопис, татари примушували «в поганьской быти воли их и воевати с ними»[2] разом. Та молодий ростовський князь «не повинуся обычаю их» і через це «немилостивно убіен бысть».[3]

Вбитого князя випадково знайшли серед розтерзаних в січі тіл і привезли у Ростов. Траур охопив все місто. «Плач же бысть мног народа правоверных, — описував свідок цю сумну подію, — зряще отца и кормителя отходящим и печальным великое утешение, омрачным звезду светоносну зашедшю».[4]

Засмучувала і звістка про повну загибель чернігівської «малої дружини»,[5] яка за покликом рязанського князя Інгвара Інгваровича вирушила на захист Рязані, але запізнилася і, ставши ядром великого месницького загону під проводом Євпатія Коловрата, взяла участь у сміливому нападі на одну з орд. 1700 ратників русичів мужньо полягли у січні у нерівному бою.[6]

У цьому зв’язку ряд промовистих деталей 1238—1240 років вказують на те, що Михайло Всеволодович не був пасивним спостерігачем насування монголо–татарської навали. У Чернігові, Києві населення активно готується до оборони міст, поновлюються вали, частоколи, мури. Не випадково посли Батия, побачивши останній, «удивися красоте его и величеству».[7] Ще зовсім недавно його легко було взяти під час князівських усобиць. Але за рік–два Київ перетворився у досить міцний опорний пункт, здатний дати належну відсіч загарбникам. І в цьому неабияка заслуга чернігівського князя.

У 1239 році монголо–татарські орди, як завжди, підступно, зненацька з’явилися на півдні Переяславщини. Незважаючи на опір захисників Переяслава, їхнє місто було взяте[8] і розграбоване. «И церков архангела Михаила сокрушиша, и єпископа Семена убиша, — читаємо у літописі, — и люди вся сущаа во граде овых избиша, а иных плениша, и сосуды церковныа безчисленыа, златыа и серебреныя и драгокаменныа, взяша».[9]

Награбованого для іншої орди не вистачило, і вона пішла на Чернігів. На думку багатьох дослідників, на захист Чернігово–Сіверського князівства, яке було під протекторатом Михайла Всеволодовича, виступив лише Мстислав Глібович, князь «в одному з найближчих міст».[10] У деяких джерелах він називається рильським володарем.[11] Грунтовне дослідження Р. Зотова спростовує ці нічим не аргументовані твердження. За його переконливою версією,16 Мстиславу–Федору Глібовичу «ні для чого було бути «посадженим» на чернігівський стіл Данилом Галицьким та його союзниками… тому що і за старшинством Мстислав Глібович мав право на цей стіл після Михайла Всеволодовича як старший після нього в своєму коліні».[12] Дійсно, слова літописців «слышав же Мьстислав Глебович, внук Святославль Олговича, напад еніе иноплеменных на град, и пріиде на нь с вои своими»[13] не вказують однозначно, що князь прибув з якогось іншого удільного князівства.17

Після утвердження князівської влади Михайла Всеволодовича спочатку у Галичі, а потім у Києві чернігівський стіл був переданий, за всіма ознаками, наступному князю по старшинству. Отже, Мстислав Глібович, «пріиде» на ворогів не звідкись, а з самого Чернігова. На це вказує й фраза літопису: «Лют бо бе бой у Чрьнигова».[14] Переважаючі сили противника розсіяли військо сіверян. «…Побежден бысть Мстислав, — далі оповідає літописець, — множество от вои его избиено бысть».[15] Князю, попри запеклу січ, вдалося врятуватися.

Ворожі сили щільним кільцем оточили центральне місто Чернігово–Сіверщини. Чернігів, як свідчать археологічні дослідження, мав три фортифікаційні лінії укріплень.[16] За думкою археолога В. Коваленка, побудову третьої смуги фортифікації «слід відносити до періоду між 1152 р. та 1212 р., найбільш вірогідно — до кінця XII ст. чи самого рубежу XII—XIII ст.».[17] На наш погляд, нагальна необхідність у ній з’явилась лише після нищівного розорення монголо–татарами Рязанської та Суздальської земель. До цього часу чернігівські князі в основному мирно сусідять з половцями, родичаються з ними, беруть спільну участь у походах і при виникненні суперечностей здебільшого успішно перемагають степовиків.[18] Якщо з 1061 р. по 1210 р. Переяславщина зазнала 19 половецьких набігів, то Чернігово–Сіверщина — лише 7.[19] Причому ворог старався розорити невеличкі неукріплені містечка.

Двадцятип’ятитисячне[20] населення Чернігова, обнадіяне стійкістю Ковельська,18 непідступністю для ворога Новгорода, вирішило протягом 1238—1239 років у такий спосіб убезпечити себе від нових непроханих кочівників. Загальна площа міста, захищена гостроколом, валом, ровами, перед їх приходом становила 200 гектарів.[21]

Ілюзії щодо стійкості міцних укріплень трималися у свідомості чернігівців та їх зверхників від попередньої практики боротьби з половцями, які робили швидкі набіги і старалися обминути укріплені населені пункти. Монголо–татарські ж орди мали великий досвід взяття, здавалося б, неприступних фортець. Не становило тому для них і ніякої серйозної перешкоди місто на Десні. «Оже и тараны на нь поставиша, и меташа на нь каменіем в полтора перестрела, — описує літописець ординський наступ на Чернігів, — а камень якоже можаху 4 мужи подняты».[22]

18 жовтня 1239 року[23] загарбникам вдалось завдяки безперервному приступу проникнути у місто і «град пожегше, и люди избите, и монастырь пограбиша».[24] За однією з легенд дружина князя Мстислава Глібовича Домникія викинулася з красного терему побіля Спаського собору[25] і розбилась, аби не терпіти наругу, її нібито поховано біля П’ятницької церкви.

Велика кількість кісток в галереях Антонієвих печер Іллінського монастиря свідчить, що ченці теж чинили опір завойовникам–ординцям і прийняли мученицьку смерть.[26] Після монголо–татарської навали у підземних комплексах протягом наступних 2—3 століть не відновлюється чернече життя. Подібна доля чекала й Єлецько–Успенський монастир.[27] Чернігівського єпископа Порфира орда забрала з собою і «их доведь Глухова, отпустиша».[28] Очевидно, його використовували як парламентаря — для прискорення здачі міста. Розповідь єпископа про падіння Чернігова, за задумом ординців, настрахає глухівчан і відверне їх від марного опору. Цього результату вони явно досягли, бо Глухів не був підданий вогню і розоренню.[29]

Сучасні археологічні дослідження Чернігова дали великий підтверджувальний матеріал щодо руйнівної пожежі жовтня 1239 року — дерев’яні будівлі пограбованого міста в основному згоріли. На щастя, кам’яні Спаський собор та інші храми вціліли.[30] Щоправда, вони потребували значного ремонту.[31] У Спаському соборі вигоріли внутрішні оздоби,[32] а також були пошкоджені, як вважають деякі дослідники, куполи.[33] Дуже важко гадати, що сталося з 25–тисячним населенням міста. Маємо у цьому зв’язку кілька версій і, зокрема, дуже авторитетне свідчення тієї доби, написане католицьким монахом — домініканцем Планом Карпіні, який за ухвалою Ліонського собору їздив у 1247 році на переговори з монголо–татарським урядом.

«Стоячи ж під фортецею, — писав він, побувавши на зруйнованих і підкорених землях, — татари ласкавими словами улещують обложених, обіцяючи їм багато, щоб вони здались. Якщо ж здадуться, то говорять їм: вийдіть, хай обдаруємо вас за нашим звичаєм. Коли ж ті вийдуть, то питають, хто з них знає яке ремесло, і таких залишають; решту ж, крім тих, яких схочуть мати рабами, вбивають сокирами. Хоч декого, як сказано, лишають вони в живих, але людей знатних і почесних не щадять ніколи. Коли, зовсім несподівано, деякі з них лишаються живими, то нізащо не звільняють їх від рабства. Усіх узятих у бою в полон убивають, хіба що деяких схочуть залишити як рабів».[34] Оскільки чернігівці чинили запеклий опір, то їм швидше всього всім, крім окремих священнослужителів, був винесений смертний вирок. Розміри винищення людності щоправда були меншими, ніж насправді проживало у місті людей. Перед нашестям загарбників, як повідомляє одна з найдавніших чернігівських писемних пам’яток XIII століття, «а ини в дальнии земли бежаша, ины же крыющеся в лесех и во пещерах и во пропастех земных».[35]

За свідченням Любецького синодика, у третій чверті XIII сторіччя в Чернігівському князівстві налічувалось 120 тисяч19 чоловік.[36] «Взагалі кількість оселищ найбільш зменшилася в південній Сіверщині на лівому боці Десни та навколо Чернігова, — зазначає дослідник О. Андріяшев. — Решта країни, що її здебільшого вкривали ліси, зазнала багато менше шкоди».[37] Південь Чернігово–Сіверщини дійсно після 1239 року виглядає дуже спустошеним: очевидно, ці мешканці або масово перемістилися у безпечніші місця, або були забрані в полон і використовувались як раби. Окремі загони монголо–татар здійснили рейди і на північ від спаленого Чернігова. У ті дні припиняє існування багате ремісничо–промислове селище поблизу села Автуничі Городнянського району.[38] Під час археологічних розкопок тут виявлено вістря татарської стріли.

Певні ознаки вказують на те, що був підданий вогню і Любеч[39] та його округа, бо в окремих прилеглих селищах на рубежі середини XIII ст. припиняється життя.[40] Археологічне дослідження 26 городищ, 155 селищ у межиріччі Десни та Дніпра (Чернігівський, Ріпкинський райони) теж фіксують їх занепад. «Переважна кількість селищ припиняє своє існування, — констатують їх дослідники О. Шекун та Е. Веремейчик. — Поселення другої половини XIII—XIV в.в. виникають на нових місцях, іноді в менш зручних топографічних умовах».[41] Згадане дає підставу зробити висновок, що велика частина людності Чернігово–Сіверщини була все ж таки забрана в рабство. Ординці, як підтверджують численні джерела, мали великі доходи від торгівлі невільниками в Русі. Метою більшості походів монголо–татар було не стільки захоплення нових територій, як отримання значних доходів від полону ремісників, грабунку цінностей.[42] Після їх проходження на захоплених територіях занепадало ремесло.[43] Безліч полонених вони захопили і в суміжних з руськими князівствами землях.[44] Русичі десятками тисяч продавались у Малу Азію, Сірію, Єгипет, Північну Африку, Іспанію.[45] Крім того, потребувало поповнення і військо загарбників. У Батия було 150 тисяч татар та 450 тисяч військовиків з підкорених ним народів.[46] Останні використовувались засобами примусу, під страхом смертельної кари при штурмі фортець, у найнебезпечніших місцях прориву тощо.

Мстислав Глібович після падіння Чернігова прибув з сумною звісткою до Києва. Сюди повернувся і єпископ Порфир «с миром»,[47] тобто з тією місією від загарбників, яку він виконав у Глухові. Софійський перший літопис не повідомляє, яка реакція була на його дії керманичів Києва, але констатує, що священнослужитель «смирившеся со Мстиславом».[48]

Водночас розвідати місцезнаходження і стан укріплень Києва прибув Менгу–хан. Він, ставши табором на протилежному боці Дніпра, «присла послы своя к Михаилу и к горожаном, хотя прелестити20 их».[49] Михайлу Всеволодовичу, киянам вже була відома облудна тактика монголо–татар, які практично не давали корінному населенню вибору: або смерть, або рабство. Тому «и не послушаша его».[50] Багато літописців з віддалених міст повідомляють, що послів у Києві навіть вбили. Останнє малоймовірне перед такою великою нищівною загрозою. Очевидно, літописці помилково перенесли на цей час події 1223 року, коли на Русі вперше з’явилися монголо–татари і їх послів було знищено.[51]