Розділ VI ВИКЛИК ОРДІ

Посланець папи Інокентія IV, дивуючись віруванням ординців, детально оповідає про почитания ними ідолів. Серед них він виділяє особливий, який монголи роблять для імператора, і «приносять йому багато дарів».[28] «Присвячують йому також коней, — далі зазначає автор, — на яких ніхто не ризикує сідати до самої їх смерті. Присвячують йому також й інших тварин, і якщо вбивають їх для їжі, то не зачіпають у них жодної кістки, а спалюють вогнем. У полудень вони також вклоняються йому як Богу і змушують вклонятися деяких знатних осіб, які їм піддалися. Звідси недавно трапилось, що Михайла, який був одним з великих князів Руських, коли він відправився на поклін до Бату, вони змусили раніше пройти між двох вогнів; після вони сказали йому, щоб він вклонився у полудень Чінгіз–хану. Той відповів, що охоче вклониться Бату і навіть його рабам, але не вклониться зображенню мертвої людини, оскільки християнам так чинити не годиться. І, після неодноразових вказівок вклонитися і його небажання, вищезгаданий правитель передав йому через сина Ярослава, що він буде вбитий, якщо не вклониться. Той відповів, що краще бажає умерти, ніж зробити те, чого не слід чинити. І Бату послав одного охоронця, який бив його п’яткою в живіт проти серця так довго, поки той не сконав. Тоді один з його воїнів, який стояв тут же, підбадьорював його, кажучи: «Будь твердий, бо мука ця недовго триватиме, і відразу послідує вічне весілля». Після цього відрізали голову ножем, і у вищезгаданого воїна голова також була віднята ножем».[29]

Цінність цього свідчення насамперед у тому, що воно підтверджує фабульну основу первинних житій про Михайла Чернігівського. Записки Плано Карпіні авторитетно стверджують: Михайло Всеволодович дійсно був безкомпромісним віруючим і постраждав передусім за свої християнські переконання. Отже, церква не «підфарбовувала» — підганяла його смерть під власні ідеологічні потреби, інтереси. Вона піднесла лише на щит слави те, що відбулося.

У цьому зв’язку твердження Н. Пак, що «у Михайла Всеволодовича Чернігівського, як і у всіх інших загиблих князів, можливостей вибору не було, доля його в Орді була наперед вирішена»,[30] не відповідає істині. Князь міг виконати вказівки Батия, плазувати перед ним, благаючи прощення, і, можливо, заслужив би милість, повернувся б додому, у Чернігів, неушкодженим. На це Михайло Всеволодович не пішов. Його свідомий вибір передбачав інше і коштував йому життя.

Н. Пак не вірить у здатність князя здійснити таку абсурдну з позицій сьогодення самопожертву і вважає його дії як одні з найважливіших «жанроутворюючих елементів повістей про героїв–мучеників».[31] «Можливість вибору» створюють самі автори у своїх творах, — читаємо у цьому ж дослідженні, — оскільки у народу, який бореться, зростає потреба в героїчному».[32]

Протиріччя згаданого висновку криється у тому, що Михайлу Всеволодовичу як реальній особі середини XIII сторіччя упереджено визначається обмежена схема поведінки, закривається шлях до здійснення героїчних дій. Подвиги ж чинять герої не тільки під пером письменників та літописців.

Героїчний захист Чернігова, Києва від татар — тому підтвердження.

Михайло Чернігівський став популярним героєм житій, сказань саме тому, що як керманич, як людина, за мірками XIII—XVII століть, здійснив подвиг: незважаючи на природне бажання жити, він не зрадив Богу, православній вірі.

Його онук, Ростовський князь Борис, закликав в Орді «з плачем» діда: «Поклонися, створи волю цареву».[33] Ростовські бояри теж намагалися зняти з душі князя всі моральні табу і сумніви щодо язичницьких вимог: «Все за тя опитемію пріимем, княже, со всею областію своєю».[34]

Проте Михайло Всеволодович був несхитним: «Не хощю аз именем токмо зватися христіян, а дела творити поганих».[35]

Реальність цих слів підтверджується багатьма чинниками. Якщо Плано Карпіні запам’яталася з почутого в Русі та Орді така красномовна деталь вбивства, як биття Михайла Чернігівського «п’яткою в живіт проти серця», то її не могли не зафіксувати безпосередні свідки трагедії, онук князя Борис, бояри. Коли у житії натрапляємо на деталізацію процесу мучення Михайла Всеволодовича («растегоша (Михайла Черн. — авт.) за руце и за нозе, сначала его бити руками по сердцю, а посем повергоша его ниц на земли, и біяхуть его пятами»),[36] то вона, зрозуміло, йшла від тих, хто на власні очі спостерігав за моторошним дійством.

За небезпідставною думкою дослідників, враження ростовського князя Бориса і його бояр лягли в основу першого початкового житія про великомученика.[37] На його основі з’являються інші редакції сказань про князя Михайла. Причому їх появу, мабуть, ініціював Ростов. На користь цього висновку діє й вирішення проблеми згадуваного у багатьох найдавніших редакціях житія духовного «отца его (князя — авт.) Ивана»,[38] який благословляє Михайла Всеволодовича на християнське подвижництво. Філарет Гумілевський,[39] опублікувавши житіє, знайдене у збірнику31 Глухівського Петропавлівського монастиря, де у заголовку написано: «Сотворено Іоанном епископом», зазначив, що такий «до цього часу не був відомий».[40] Дехто відразу поспішив засумніватися у реальності буття церковнослужителя. «Приєднуючись до точки зору В. Ключевського про випадковість повідомлення про авторство єпископа Іоанна, — писав Н. Серебрянський, — вважаю за необхідне додати, що рукописна традиція не тільки наполегливо, але й більш–менш впевнено, визначально з усіх різновидів проложного сказання приписує перу Іоанна саме цю редакцію. Переглянуті мною списки різних віків (XIV—XVII), з указаниям в заголовку імені автора, мають однаковий текст сказання».[41] Цей відомий дослідник житій теж, як В. Ключевський, вважав, що «нема даних впевнено говорити ні про авторство, ні навіть про існування сучасного св. Михайлу Чернігівському єпископа Іоанна».[42]

Разом з тим М. Карамзін у примітках до третього тому наводить рядки Кирилівського літопису про те, що 6 квітня 1231 р. на посвячення у Києві єпископом Кирила приїхали єпископ «Порфирий Черниговский» та ігумен «Иоан Мученический из Чернигова».[43] Публікація Лаврентієвського та Суздальського літописів за академічним списком у 1962 році теж «засвітила» це ім’я. «А от Чернигова Іоан, игумен Мученическіи»,[44] — читаємо в опублікованому тексті, де й є ще уточнення упорядників, що це ігумен Борисоглібський.[45] Дійсно, у Чернігові на території Дитинця існував до монголо–татарської навали Борисоглібський монастир,32 названий на честь мучеників Бориса та Гліба. Оскільки були вони улюбленими героями родини Михайла Чернігівського (дочка Марія назвала двох своїх синів їхніми іменами), то немає сумніву, що ігумен Іоан виконував функції сімейного духівника князя. Після полонення монголо–татарами єпископа Порфирія та вивезення його до Глухова, очевидно, єпископом Чернігово–Сіверської єпархії став ігумен найбільш впливового монастиря Чернігова Іоан. Реальну основу зв’язку чернігівського князя і духовної особи з таким іменем підтверджує й дослідження Л. Дмитрієва.[46]

У кінці 1246 року ростовський князь Борис був відпущений з Сарая до Чернігова.[47] За всіма переконливими ознаками він разом з своїми боярами перевіз сюди останки Михайла Всеволодовича та боярина Федора. Вони були поховані у відновленому Спаському соборі.[48]

Отже, вцілілі чернігівці, отець Іоан першими почули розповідь про мученицьку смерть князя та його боярина. У Чернігові відбувся обмін інформацією про передсмертні їх хвилини в Сараї і про останню розмову духовного отця з князем. Вона, до речі, «видає» автора чи співучасника написання однієї з редакцій житія. «Отвеща епископ, — читаємо у редакції рукопису, знайденого Ф. Гумілевським у Глухівському Петропавлівському монастирі. — Мнози ездивая сотвориша по воли поганого, прельстишася славою света сего, идоша сквозе огнь и поклонишася идолам. Ни брашна, ни пития их не прийми во уста, но исповеждь веру христианскую, яко не достоит христианам твари поклонитися, но токмо Господу Іисусю Христу».[49] І далі єпископ «глагола има: «Вы будета в нынешнем роде новая мученика, на утверждение инем, аще тако сътворита».[50] Тобто, як оповідає одна з найдавніших редакцій житія, духовний отець ініціює князя та боярина здійснити подвиг, настроює їх на мучеництво в ім’я Христа. Це підкреслення перебільшеної ролі церковнослужителя у виборі Михайла Чернігівського засвідчує, що автор житія був зацікавлений у піднятті значимості як постаті Іоанна, так і церкви. Якщо житіє дійсно написане (або відредаговане!) єпископом Іоанном (а це, певно, так і є!), то його бажання показати себе у вигідному світлі як духовного наставника, який сповідує сувору вірність постулатам християнської віри, зрозуміле. Якщо б духовний отець благословляв князя на інше, то чи був би здійснений мученицький подвиг? Не випадково у кульмінаційний момент вибору, коли бояри і онук Борис намагалися відмовити Михайла Всеволодовича перечити Батиєві, боярин Федір як один з головних героїв житія, нагадує великому князю: «Помниши ли, господине, слово отца своего духовнаго, еже учаше паю от святаго Евангелія? Рече бо Господь: иже хощет душю свою спасти, погубить ю, а иже погубить душю свою мене ради и Евангелія, то спасет ю».[51]

Таким чином світло слави великомучеників у такий спосіб немов органічно пролилось і на церкву, яка в особах князя та його боярина знайшла авторитетне підтвердження міцності і незламності християнського віровчення.

Разом з тим літописні оповідачі, возвеличуючи святість вірності Богу, осуджують зрадництво вірі вітчизняних пристосуванців, таких, як зокрема «нечестивыи».[52] Доман путивлець, який стратив великомучеників. Він «быв прежде христіанин, после же бысть поган, отъвръгся веры христіяньскія законопреступник».[53]