Дума про невмирущого

- Еге,- свиснув полковник,- та ти що ж, добровiльно здався в полон?

- Нi

- Бився?

- Бився.

- До останнього?

- До останнього.

- Пораненим потрапив до рук фашистiв?

- Пораненим. Вмирав уже.

- То чому ж тепер говориш дурницi?

- Я думав...

- Бери отам пiд лiжком стiльчик, сiдай бiля мене й дивись, як треба плести джути. А думати будеш потiм.

Андрiй просидiв у полковника до вечора. Увечерi Миколi Петровичу солдат принiс буханець хлiба, i полковник одрiзав половину Андрiєвi.

- На, їж,- сказав вiн.- Знайди в мене на пiдвiконнi сiль, посип хлiб i їж. Треба тобi поправитися. Хлiб з сiллю - дуже корисна рiч, i смачна.

- Моя мама колись пекли хлiб з калиною, - замрiяно промовив Андрiй. Нiчого смачнiшого опiсля я вже не їв.

- Хлiб з калиною будемо їсти вже, коли повернемося додому,- зiтхнув полковник,

Вiн розрiзав другу половину хлiба на невеличкi шматочки й однiс у барак опухлим.

- А ви ж як? - спитав його Андрiй, не наважуючись доторкнутися до хлiба.

- Про мене не турбуйся. Я не голодний. Їж.

Хлiб був солодкий, як паска. Андрiй напхав повен рот i вiдчував, як молода сила розливається по всьому тiлу разом з оцими ковтками. Вiн наївся вперше за час перебування в полонi. I тiльки тепер зрозумiв, як йому хочеться жити.

Так тривало кiлька днiв. Полковник годував Андрiя, вчив його робити з соломи коробочки, розповiдав про своє дитинство, яке вiн провiв десь у таврiйських степах, розпитував хлопця про його дiм, про службу в армiї. I весь