Дума про невмирущого

Та знав Коваленко: не кинеться вiн у зелене жито. В вагонi, рiжучи дошки, вiн думав лиш про те, щоб утiкати, вирватися самому, вiдчути волю, а там - будь-що-будь. Тодi збунтувалися його почуття, тепер дiяв розум. Андрiй не мав права думати лиш про себе, дiяти лиш на свiй страх i риск. Повинен дбати про iнших...

Ой жито, зеленеє жито, не шуми своїм зеленим шумом, не край серця, не роз'ятрюй незагоєних ран!..

їх висадили з вагона на якомусь глухому полустанку. Фельдфебель наказав построїтися по чотири, сам кiлька разiв лiчив полонених, тодi махнув рукою й скомандував iти вперед. Охоронцi оточили колону ззаду й з бокiв. Фельдфебель теж деякий час тримався ззаду, тодi вийшов наперед.

За два кiлометри од залiзничної лiнiї стояв дерев'яний барак, обплутаний кiлькома рядами колючого дроту.

- Тут, - сказав фельдфебель, зупинивши колону. - Тут ви будете жити. Хто з вас знає нiмецьку мову?

Нiхто не вiдповiв.

- Ну? - погрозливо крикнув фельдфебель.

Знову мовчанка. Хтось iз сусiдiв штовхнув Андрiя: "Чого ж ти мовчиш?" "А про що менi з ним говорити? - знизав плечима Коваленко. -Обiйдеться й без перекладача".

- Хто з вас кухар?

- Ми офiцери, а не кухарi, - тихо, але так, що всi почули, вiдповiв по-нiмецькому Андрiй.

- А, то ти знаєш нiмецьку мову, - пiдбiг до нього фельдфебель.

- Нi.

- Але ж ти говориш!

- Десять слiв.

- Дивись менi. "Десять слiв"! Вам потрiбен кухар, щоб варити їжу. Зрозумiло?

- Ми будемо варити по черзi, - сказав Андрiй.

- Комуна? - зарепетував фельдфебель. Полоненi мовчали.

- Я вам завтра покажу комуну! В барак! Спати! Швидко! - кричав фельдфебель, i солдати, щоб не вiдставати вiд начальства, теж щось вигукували й боляче штовхали полонених прикладами гвинтiвок.

Тут було так, як i скрiзь у Нiмеччинi. Полонених били, на них кричали, їх лаяли найостаннiшими словами, лаяли солдати i єфрейтори, унтер-офiцери й фельдфебелi.

Хто зрозумiє цих людей? Однi з них кричали й били полонених тому, що були переможцями, а переможцi часто нахабнiють од успiхiв. Другi зганяли на бранцях свою злiсть за те, що їм не вдалося бути серед тих, хто пройшов залiзним маршем по Францiї, Чехословаччинi й Польщi, кому вдалося вхопити хоч краплину з рясного дощу милостей фюрера. Третi били за те, що їх громили пiд Москвою й пiд Воронежем, пiд Сталiнградом i Орлом. Четвертi кричали вiд безсилого жаху перед далекою Росiєю, куди фюрер мiг послати їх не сьогоднi-завтра i звiдки, вони це добре знали, вороття вже не буде. Хтось невидимий вiдбирав для охорони полонених саме таких людей, i тому марно було шукати серед них чесних, доброзичливих або ж розумних. I боротися проти них треба було вперто, грубо, без будь-яких маневрувань, без вiдступiв i хитань - силi треба протиставити силу.