Лiкар товстий, схожий на жiнку. Вiн розкладає бiля Андрiєвих нiг приладдя, готує шприц i раптом помiчає, що полонений дивиться на нього.
- Чого не спиш? - сичить вiн.
Руки в лiкаря гарячi, якiсь мокрi, липучi. "Лiкар не має права хвилюватися", - згадує Андрiй слова, якi колись давно-давно вимовила Катя, i тої самої митi вiдчуває, як товста голка впивається в його стегно.
- Так, - задоволено говорить лiкар. - Готово, Есесiвцi клацають каблуками i йдуть з кiмнати. Лiкар поспiшає за ними. I тодi прокидається Єжи. Йому вже давно вчувалося крiзь сон якесь бурмотiння, але вiн нiяк не мiг зрозумiти, звiдки воно долинає, а тепер от зрозумiв, та надто пiзно.
- Що тут сталося? - злякано спитав вiн. - Андрiю, що ти зробив?
- Заспокойся, Єжи, - сказав йому Андрiй. - Заспокойся i вислухай мене, бо менi лишилося жити дуже мало.
А Єжи вже мацав у себе на шиї, гарячкове нишпорив пiд сорочкою, на грудях.
- Що ти наробив, божевiльний! - закричав вiн. - Де мiй номер? Хто давав тобi право?
- Мовчи, а то вони вб'ють i тебе! Мовчи! - суворо наказав йому Коваленко. - Чуєш?
- Чую, - вже тихше вiдмовив Єжи. - Але навiщо ти це зробив? Боже милосердний, навiщо ти це зробив?
- Так було треба. А тепер слухай. У мене вже немає сили. Пiдiйди до мене i вiзьми отут бiля пояса мiшечок. В ньому ти знайдеш голку й клубочок ниток. Збережи цей клубочок. Збережеш?
- Збережу, - сказав Єжи, - клянуся божою матiр'ю Ченстоховською, збережу.
- I дай менi слово, що ти доберешся до нашого Днiпра й там передаси цей клубочок.
- Даю слово.
- А тепер прощай, брате.
- Андрiю, почекай! Андрiю! Брате! Товаришу! - кликав Єжи.
Та Коваленко вже не чув його. Хвилi забуття, легкi й м'якi, мов хвилi рiдного Днiпра, хлюпали на нього звiдусiль, гойдали його невагоме тiло, як трiску, i крiзь них пробилася до свiдомостi лише напiвдумка про Катю. I ще шкода йому стало, що не встиг тодi попрощатися з батьком. Так шкода, що захотiлося Андрiєвi навiть заплакати, заплакати вперше за всю вiйну. Та вiн не встиг.
Бо вмер.
Простiть, мамо й тату, свого сина за те, що вiн вмер так далеко вiд вас, за те, що вмер ранiше од вас.
Ви ще довго пам'ятатимете його. Згадуватимете свого сина вранцi, як сходить сонце, i в безсоннi ночi, в горi i в радостi, взимку й повеснi, поки й живi будете ви журитися за своїм сином - єдиною дитиною i проклинатимете вiйну. I ще будете ви тужити й нарiкати на долю за те, що не поклала вона вашому синовi пiд голову пахучого снопа пшеницi, не постелила йому в боки бiлих, м'яких снiгiв, не заквiтчала йому могили червоною калиною.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дума про невмирущого» автора Загребельний Павло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 104. Приємного читання.