Дума про невмирущого

- Я вмру.

- Дурницi. Скiльки тобi рокiв?

- Двадцять.

- В цi роки не страшнi нiякi рани.

- Однаково я вмру.

- Ти ще можеш вижити.

- Нi.

- Е, не кажи. Якби менi тiльки рани, я б вижив. Бо я мав утекти звiдси й добратися до своєї Вiсли. Але укол зробить свою справу. Вiя дiє безвiдмовно. Десять хвилин - i раптова смерть, як вiд розриву серця. А тодi - крематорiй. Це дуже сумна iсторiя. Правда ж?

- Не треба про це говорити. Ти дужий, ти любиш волю. Тобi не можна думати про смерть.

- А ти наївне хлопча. Мабуть, новобранець. Не встиг навiть стрельнути, як потрапив у полон?

- Я офiцер.

- Ти офiцер?

- Так.

- Дивно. Ти зовсiм не схожий на офiцера. Хоча вiд вас, радянських, завжди слiд чекати несподiванок. Я зустрiчав тут багато ваших хлопцiв i завжди захоплювався вами. А скажи, будь ласка, я схожий на офiцера?

- Ти схожий на смiливу людину. I ти - смiливий.

- Колись я був справдi смiливий. I дурний. Коли пiд Свенце у вереснi тридцять дев'ятого року ми вперше побачили танки Гудерiана, я скомандував своєму роздiловi оголити шаблi й повiв жовнiрiв в атаку. На танки з шаблями! Там, пiд Свенце, загинула вся Польська поморська кавалерiйська бригада. Пiдпоручик Єжи Фурчак не загинув, а потрапив у полон. Краще було б загинути.

- Навiщо так говорити? Хiба ти не боровся всi цi роки?

- Боровся, а що з того? Завтра мене вiзьмуть за ноги й вiдтягнуть до крематорiю.

- Ти не здався?

- Ото тiльки й утiхи. А коли розiбратися, то все марне. Один поет дуже добре сказав про це. Ти мене слухаєш?