Розділ «XIV. СМЕРТОНОСНІСТЬ МОСКВИНА»

Русская страсть к разрушению есть творческая страсть.

М. Бакунін

Культура — це СИЛА, більша за всі війська і матеріальні багатства, бо культура все творить. Зовні культура виявляється в багатьох формах, насамперед у красі духовній і фізичній, у здібності відчувати красу і цінити її, в потязі плекати її, в чистоті фізичній і моральній. Де б не довелося жити українцям, їхні оселі білі, чистенькі, з садком та квітами довкола. Замилування українців красою, давня моральна чистота, християнська сердечність, доброта, співучасть, розум і вродженний хист до творчості — одне слово, українська культура завжди викликала у москвина (хоч аристократа, хоч мужика) невгамовну жадобу НИЩИТИ все українське.

Москвин інстинктивно відчуває, що його імперію знищить ВИЩІСТЬ української культури, вищість українського ТВОРЧОГО ДУХУ. Національний інстинкт підказує москвинам, що саме Україна заб’є осиковий кілок у могилу їхньої імперії. Отже, треба нищити ту кляту Україну всіма силами і всіма засобами.

Хоч Україна по Переяславі 1654 р. була дуже ослабленою, Московщина не наважувалася відразу опанувати її військовою силою, застосувала вже згадувану тактику китайського стратега — опанувати зсередини.

Розростання московської держави нагально потребувало великої кількості освічених урядовців, генералів, культурних діячів, техніків, учителів, майстрів, будівничих. Після Полтави 1709 р. Московщина вигублювала хмельничан та мазепинців, щоб вижили і дали нащадків лише боягузи, лакузи, черевані, периноспали, що воліли краще московське рабство, ніж боротьбу. Та в XVIII ст. ще не забули українці збройної боротьби з Московщиною. Навіть і «раби отечества чужого» мали ще сильне відчуття своєї культурної ВИЩОСТІ супроти москвинів. Петро І розумів загрозу Московщині від української культурної вищості: «Народ малороссийский зело умен, от чего мы в неанвантаже оказаться можем». Обернути те «умен» в глупоту і сліпоту — стало змістом і метою всієї української політики Московщини від Петра І до сьогодні. І більшовицька Московщина зробила і в цьому величезний «поступ» — за останні 50 років знищила наших культурних скарбів тисячократно більше, ніж монархічна Московщина за 300 років. Тільки так можна було обернути культурну і багату Україну в колонію, в джерело сировини та гарматного м’яса московської імперії, і це стало святою догмою ВСІЄЇ Московщини, всіх її царів, диктаторів, патріархів, урядів, всього московського суспільства від аристократа до мужика, від найученішого професора до неписьменного босяка. Від 1654 року і досі.

Тут немає місця обмірковувати тему: «Провід і маси». Читач може знайти чимало праць на цю тему в європейській літературі. Заторкуємо її лише в зв’язку з темою розділу. Теперішня сплебеїзована демократія намагається звести ідеал Великої Людини до свого рівня, замінивши особистість гуртом малих людей.

З історії бачимо, що ідеї народжувалися в голові (радше — в душі) обдарованих творчим духом людей. Творці великих, середніх, малих і найменших ідей — це великі, середні, малі і найменші АРХІТЕКТОРИ ВСЬОГО ЖИТТЯ. Вони живуть в селах, містах, краях, в державах. Всі вони, від найменших до найбільших, разом складають ПРОВІДНУ верству нації, її голову й дух. Нація ж бо, як і людина, є істотою живою, без фізично, духовно і національно здорового загалу вона лише животіє, є етнографічною масою, погноєм націям-загарбникам. Людина без голови — труп, і нація без провідної верстви — напівтруп.

Після Київської Руської держави українську провідну верству всотала Польща. Опинившись без проводу, український народ багато втратив, його скубли звідусіль сусіди. Наш малопольський яничар XVII ст. Адам Кисіль казав: «Козацька нація — це бестія без голови». Бестія, бо часом боляче кусала Польщу. Але лише кусала. Тільки відродивши свою голову, тобто провідників, та «бестія» одним порухом завалила назавжди могутність великої тоді Польщі. Тому Московщина, загарбавши Україну, кинулася вигублювати, насамперед, українську провідну верству. Розглянемо кілька прикладів.

Московський університет стояв порожній. Ломоносов свідчив, що в ньому п’яні професори навчали лише «берьозовой каше», себто били. Сам він учився в Київській Академії. Київську Могилянську Академію переповнювали студенти. Петро І наказав кн. В. Голіцину провести «чистку» студентів Академії. В. Голіцин із 1100 студентів залишив лише 161. Катерина ІІ наказала Київській Академії навчати лише московською мовою і приймати до Академії лише синів священиків, тобто обернула славний у Європі університет лише на священицьку школу. Вона також заборонила приймати до вищих і середніх шкіл дітей нешляхетського походження. Навіть до нижчих міських шкіл заборонила приймати селянських дітей. Наші монастирі мали маєтки і на прибутки з них утримували середні школи. Катерина відібрала ті маєтки, і монастирські школи закрилися за браком коштів. Українська шляхта кілька разів просила московського дозволу заснувати в Україні університет. Кошти на заснування і утримання шляхта брала на себе. Московщина не дозволила. Натомість у Московщині імперський уряд заснував і утримував своїм коштом три університети і давав студентам (українцям також) стипендії. Як на глум, майже всі значні професори в тих університетах були українці та німці. І лише коли наблизилася загроза московській імперії від Наполеона, Московщина дозволила Україні заснувати 1805 р. університет у Харкові. Певна річ, не імперським коштом, а коштом українського суспільства. І не в столиці України-Києві, а в Харкові, де було багато москвинів. Так само перший «радянський» уряд України Московщина поставила (1918 року) в Харкові.

Про університет (московський, самозрозуміло) у Києві Московщина не бажала й слухати аж до польського повстання 1830 р., яке відкрило москвинам очі на польські культурні впливи у Правобережній Україні. Щоб поборювати їх, Московщина перенесла польський ліцей з Кременця до Києва. Він згодом розвинувся в університет.

Закон Катерини, що не допускав нешляхетських дітей до середніх та вищих шкіл, мав силу аж до скасування кріпацтва 1860 р. Але й після того закон Олександра ІІ не давав права селянським дітям учитися в середніх та вищих школах. Цей закон діяв аж до 1905 року, коли повстання в Україні, революція примусили московський уряд допустити селянських дітей до середньої і вищої освіти. Але уряд встановив високу оплату за навчання. Недовго тішилися українські селяни правом учитися в середніх та вищих школах. Московський імперський уряд «рабочих и крестьян» чинив так, щоб українські діти лишилися чорноробами. У 1930-х роках у вищих школах України вчилося на кожні 10 тисяч людности: євреїв — 56, москвинів — 29, українців — 7[356]. В Україні одна школа припадала: 1768 р. на кожні 746 осіб, 1775 р. — на кожні 6750, 1860 р. — на 17143. Року 1902 83% укрїнських дітей не ходило до школи. А пригадаймо, що іноземці, які подорожували по Україні у XVII–XVIII ст. (П. Алепський, Е. Лясота, Е. Кларк, Н. Маршал та інші) свідчать, що майже в кожному українському селі була школа. Ю. Юст здивовано пише 1712 року, що бачив в українських селах звичайних селянок, які йшли до церкви з молитовником у руках[357]. Водночас він зазначає, що московські аристократи не знали читати-писати, наприклад, князь О. Меншиков, князь А. Долгорукий та інші. Рахуючи на кожні 100 тисяч людности, тепер в УРСР українці мають менше, ніж москвини в Московщині: учнів загальних шкіл — на 15%, учнів середніх фахових шкіл — на 48%, студентів ВУЗ-ів — на 58%, наукових аспірантів — на 84%, науковців на 105% менше. Бачимо: що вище школа, то менше в ній українців порівняно до москвинів. Не допустити до зростання української інтелігенції, провідної верстви України-це непорушне правило Московщини від Петра І і досьогодні.

Все московське суспільство ніколи не цікавилося глибше «украинским вопросом». У своїй зарозумілості воно задовольнялося поясненням, мовляв, усе вкраїнське — це інтрига Австрії, а «сепаратизмом» заражена лише маленька жменька міхновських, донцових, галицьких студентів тощо[358]. І пізніше московська громадськість, інтелігенція справді щиро вірили, що «петлюровцы» запродалися Німеччині, а УЦРада запросила на Україну німців, щоб вигнати з неї москвинів. Радянсько-більшовицька Московщина, захопившись після 1917 р. планами зберегти революцію в Європі, прогледіла ті сили в Україні, що започаткували її національне відродження. Але не прогледіли тих сил українські євреї (більшість членів Центральних Комітетів усіх московських соціалістичних партій були тоді євреї. Так само у першому ленінському уряді і серед найвищих урядовців). Вони народилися і виросли в Україні, отже, добре знали «чим дихає» український народ і чого варта малоросійська інтелігенція. І А. Хвиля (Мусульбас), М. Фінкель, Л. Каганович, В. Балицький, О. Шліхтер, Ю. Мартич, М. Рєкіс, С. Канторович, М. Хатаєвич, Є. Бош, В. Люксємбург, І. Крайсбєрг, А. Грінвіч, Р. Горовіц, Л. Гопнер, Ф. Кон, М. Рухимович, В. Межлаук, М. Рафес та інші на високих посадах розтлумачили московському суспільству, що Україна найбільше загрожує московській імперії — СРСР. І тоді Московщина вчинила величезний погром України, що мільйоннократно перевищує всі єврейські погроми за всіх часів в історії як за кількістю українських жертв, так і за пекельною жорстокістю, садизмом, жадобою української крові.

Чому саме євреї виявилися москволюбами і україножерами? Чому стояли і стоять за московську імперію і проти української держави? Пояснення, що євреї завжди стають на бік сильнішого, або, мовляв, розпорошені по всьому світі й упосліджені тисячоліттями, природньо схиляються до інтернаціонального соціалізму — такі пояснення непереконливі. Адже євреї дуже добре знають, що москвин у глибині душі антисеміт, погромник, що єврейські погроми в Україні за останні 300 років улаштовували москвини і керували ними (навіть московська поліція). Знають, що за Хмельниччини українці вбивали євреїв не за те, що вони євреї, а за допомогу Польщі гнобити народ. Наші науковці допомогли б уникнути сотень тисяч, а може мільйонів жертв, якби дали науково обґрунтовану відповідь на це запитання.

І в 1931–1939 рр. євреї допомогли Московщині вчинити жахливий погром України. По всій Україні, від її столиці починаючи, через усі міста, містечка, села і малі хутори полилася широкою і глибокою рікою українська кров: чоловіків, жінок, юнаків, дівчат, дітей, немовлят і навіть ненароджених ще в лоні матері. Виготувавши за часів «українізації» списки «мазепинцев», «петлюровцев», Московщина нищила їх усіх. Від президента УАН, митрополита Української Церкви починаючи, через десятки академіків, єпископів, сотні професорів, письменників, тисячі учителів, священиків, кооператорів, десятки тисяч інтелігенції, мільйони селян, міської сіроми. Гори мертвяків. Моря сліз. Не було жодної української родини, яка б не оплакувала вигублених родичів. Сто Дантів замало описати й одну тисячну частку того пекла в Україні 1931–1939 років. Нарком освіти УРСР В. Затонський у доповіді ВУАН 1934 р. казав, що одного лише 1933 року знищено 1649 українських науковців, а серед них найбільше знавців української мови та історії. 1932 р. було українців-науковців і професорів 10063, 1940 р. лишилося живих лише 5 тисяч[359]. П. Постишев вигубив 1933 р. у самому лише Києві 30 тисяч української інтелігенції[360].

Лише за п’ять років (1932–1937) Московщина знищила 90% українських письменників (з 200 — 190)[361]. А майже всі вони походили з бідняків. Багато з них були соціалістами, москволюбами, а чимало й комуністами. Єдиною їхньою провиною було те, що вони писали українською мовою. Єдиною, бо ж проклинали українською мовою всіх ворогів «советской» влади і прославляли її. Ті, хто писав те саме мовою московською, діставали нагороди від тієї ж влади. З 259 українських письменників 1930–1938 рр., друкувалися лише 36. З тих, що зникли, розстріляно 17, скінчили самогубством 8, пропали безвісти 10, заслано до Сибіру 157[362]. Та й сама Московщина зізнається, що за 40 років (1917–1957 рр.) «замовкло» 365 українських письменників[363].

Світова історія не знає випадків, коли деспоти вигублювали одразу УВЕСЬ провід якоїсь церкви. Московщина вигубила 1926–1932 рр. 28 єпископів і понад 3 тисячі священиків Української Православної Церкви[364]. 1941–1946 рр. знищила всіх 6 українських уніатських єпископів і 2500 священиків[365]. До речі, Московщина ще в ХІХ ст. нищила вогнем і мечем Українську Уніатську Церкву на Правобережній Україні. З цього приводу Микола І наказав вибити спеціальну медаль з написом: «Отторженные насилием — соединенные любовью». Більшовицька Московщина, щоправда, медалі з таким надцинічним написом не карбувала, але надрукувала в українських шкільних книжках, що Українська Уніатська Церква з великою радістю, охоче з’єдналася добровільно з «матірною» московською. Секретар ЦК КПУ С. Косіор на з’їзді КПУ казав: «Оцінюючи велику працю, проведену в 1933–1939 роках у боротьбі з українськими націоналістами, працю, що її ми не припиняємо й тепер, і яку вестимемо й надалі — треба сказати, що ми били націоналістів міцно і попадали, як мовиться, у самісіньку ціль». За часів Великого Погрому України 1933–1939 рр. існував у СРСР т. зв. «Красный Крест для помощи политическим заключенным». Головою його був М. Горький. Жінки ув’язнених українських письменників просили його допомогти їхнім чоловікам. Він відповів їм: «Когда враг не сдается, его уничтожают»[366].

Таємні вбивства традиційний московський спосіб нищити своїх ворогів. Геніальний український композитор А. Ведель (1767–1806 рр.) відмовився творити задля Московщини і втік з Петербурга. Московщина ув’язнила його і таємно вбила у в’язниці. Так само таємно вбила 1921 року композитора М. Леонтовича, 1922 року — композитора К. Стеценка, 1918 року — художника О. Мурашка, 1919 року — професора М. Плевака, 1920 року — міністра УНР І. Стешенка, 1920 року — Л. Симиренка.

Симиренки — особливий приклад. Дід Платон Симиренко приятелював з Т. Шевченком, видав «Кобзаря». Його син Лев щороку давав тисячі рублів на видання українських книжок, на українські справи. Він написав велику працю про українське садівництво. Московський рільничий інститут запросив його на посаду професора. Він відмовився, не бажаючи працювати на Московщину. Московщина таємно вбила його 1920 р. Його син Володимир написав велику працю про українське плодознавство (помологію) українською мовою. Московщина вимагала, щоб він видав її московською, але він відмовився. Московщина ув’язнила його 1938 року, і він згинув безслідно. Лев і Володимир піднесли українське садівництво і науку про нього на дуже високий науковий рівень. Обидва відмовилися служити Московщині, і вона обох убила[367].