Розділ «XIV. СМЕРТОНОСНІСТЬ МОСКВИНА»

У 1907 р. був голод у Грузії та Вірменії. Члени Державної Думи — грузини та вірмени — доводили, що імперський уряд не хоче допомагати голодним. Члени Думи — московські монархісти, ліберали й демократи накинулися на грузинів та вірменів: «Голоду там нема, а якщо вмерло 2–3 голодних, то ганьба самим грузинам та вірменам, що їх не врятували. Коли ж грузини та вірмени такі безсердечні до долі своїх земляків, то треба переселити туди більше москвинів, а вони вже напевно подбають, щоб ніхто з голоду не вмер». Те саме в 1930-х роках: «Уряд СРСР не може допустити, щоб УРСР голодувала. В СРСР бідняків уже немає, недоїдання немає. СРСР уже стоїть на шляху добробуту. Наше знищення злиднів на селі — це ж таке досягнення, про яке не можуть і мріяти робітники і селяни найдемократичніших країн світу»[392]. Речник московського народу, що сам вийшов з народу, М. Горький каже вустами свого героя: «Я всех мужиков ненавижу. Они прикидываются сиротами, но жить хорошо могут потому, что землю имеют. А я мещанин. И мужика бы этого … ух ты! Грабь, дери с него шкуру, выворачивай подлеца наизнанку! Ибо что есть мужик? Мужик есть для всех людей съедобное животное»[393]. М. Горький словами того ж Самгіна виразив ще й таку думку: «Немосквини не люблять Московщину. Якби я мав владу, то перевіз би всіх немосквинів нашої імперії до Сибіру. Оселив би їх у Якутії, на Камчатці, взагалі в диких голодних закутках. Хто з них виживе — хай живе; хто здохне — хай здихає»[394].

Нинішня московська влада перебрала всі імперські ідеї та заповіти, зокрема такий: «Іскра сепаратизму, викресана Т. Шевченком, рано чи пізно може завдати Московщині багато турбот і лиха. Якою б малою та іскра не була б, треба її гасити вже тепер, поки вона лише жевріє під попелом. Якщо вихор роздує її в пожежу, то вона неодмінно спалить нашу імперію»[395].

Війна 1941–1945 рр. дала Московщині нову нагоду винищувати українців і Україну, перекладаючи провину на німецьких окупантів. До речі, під час цієї окупації відкрили багато слідів московських злочинів. У 1943 р. у Вінниці знайшли великі поховання розстріляних 1937 р. українців, 9439 трупів, з яких 90% — українські селяни. Міжнародна лікарська комісія дослідила ці поховання і склала відповідний документ[396]. Коли москвини повернулися до Вінниці, вони розстріляли 23 березня 1944 р. ще понад 200 чоловік з тих, хто розкопував могили і впізнавав розстріляних.

Слідча комісія сенату США під головуванням Д. Керстена встановила, що москвини, тікаючи в 1941 р. від німецького наступу, розстріляли українських в’язнів у Львові — понад три з половиною тисячі, у Луцьку — понад три тисячі, у Дубні — близько тисячі, кілька десятків тисяч у в’язницях Самбора, Стрия, Золочева, Станиславова, Тернополя, Рівного, Бердичева, Умані, Січеслава, Нікополя, Києва, Харкова, Полтави, Кривого Рога. З київських тюрем вивезли кілька тисяч на станцію Дарниця і там розстріляли. В Одесі розстріляли 13 тисяч українських політичних в’язнів, а всього Московщина розстріляла в 1941 році в тюрмах щонайменше 200 тисяч українців[397]. Навіть у німецьких концтаборах полонені москвини створювали «истребительные отряды», які за «протимосковську пропаганду» вбивали тих, хто виявив ворожнечу до Московщини[398].

Інший старий московський спосіб знищувати ворогів — вивозити їх до Сибіру чи на північ. Ще в 1478 році, зруйнувавши Великий Новгород, Москва вивезла 10 тисяч найвизначніших новгородців. До 1917 року в Сибіру було приблизно 5 мільйонів населення, а нині — понад 27, з них 95% примусово привезені Московщиною. Лише за 1946–1962 роки Московщина вивезла з України тільки до Сибіру понад два мільйони українців[399]. А взагалі з України-ще чотири мільйони. Можна підрахувати: 1954 року УРСР мала 42 млн. чоловік населення; річний приріст становив 870 тисяч, за 10 років (1954–1965 рр.) — 8,7 мільйона; отже, 1964 року мало бути 50,7 млн., а статистика подає лише 44,6 млн. І це не зважаючи на те, що за цей час в Україну приїхало кілька сот тисяч москвинів.

Прийшовши 1945 р. в Західну Україну, Московщина вивезла до Сибіру 250 тисяч українців, а завезла стільки москвинів, що у всьому житті Західної України вони посідають панівне становище. Їх у 1959 р. було: у Львівській області — 181 тисяча, Івано-Франківській — 40 тисяч, Тернопільській — 27 тисяч, Рівненській — 39 тисяч, Закарпатській — 30 тисяч, Чернівецькій — 51 тисяча, хоч до 1939 року не було практично жодного.

Демограф Едмонд Тієрі, взявши за основу природний приріст населення московської імперії в 1900–1912 роках, обчислив, що 1956 р. мало бути в ній 366 мільйонів населення, а без Польщі та Фінляндії (31 млн.) — 327 мільйонів, до них слід ще додати приєднані Східну Прусію, Західну Україну, Зовнішню Монголію, Сахалін, де проживає ще 28 мільйонів, і відняти приблизно 17 мільйонів, що загинули під час війни. Отже, в 1956 році мало бути в СРСР 338 мільйонів населення, а перепис 1956 року подає 200 мільйонів. Де ж поділися 140 мільйонів?[400]

Московська статистика повідомляла в 1924 році, що в Першій світовій війні та під час революції 1917–1922 років на території СРСР загинуло 28 мільйонів чоловік. Трьома голодоморами (1921, 1933, 1946) Московщина вигубила 16 мільйонів немосквинів. Москва визнає, що за М. Єжова (1936–1938 рр.) кількість в’язнів збільшилася на 10 мільйонів. Колишні в’язні свідчать, що смертність у таборах дорівнювала 90% (австрієць Вансен Монтейл, що був діловодом на Колимі, свідчить, що 1939 року він мав у табірній картотеці 9 мільйонів особистих справ каторжан, а московська статистика 1956 року подає, що там було 800 тисяч каторжан). Міжнародна Комісія досліджень Концтаборів (La Commission Internationale Contre le Regime Concentrationnaire) підрахувала, що з 1930 по 1953 рік в таборах СРСР загинуло щонайменше 60 мільйонів в’язнів[401]. Додавши до них 16 мільйонів жертв голодомору та 25 мільйонів загиблих у війні, одержимо страшну цифру: 103 мільйони жертв Московщини з 1917 до 1956 роки. В основному це були немосквини[402].

Скільки залишилося живих українців і скільки налічується москвинів у СРСР? Московська статистика подає, що в 1926 р. в СРСР було 147027915 населення. З них москвинів — 77791724 (52,9%), українців — 31194976 (21%), інших — 38041215. А в 1959 році в СРСР жило 208827 тисяч чоловік. З них: москвинів — 114588 тисяч, українців — 36981 тисяч, інших — 57258 тисяч. Отже, населення збільшилося на 42% (на 61,8 млн.). Москвинів збільшилося на 47,3% (на 36,8 млн.), українців збільшилося на 18,5% (на 5,8 млн.), інших — 50,5% (на 19,2 млн). Тобто за 33 роки в середньому москвинів збільшувалося на 1,43%, українців — на 0,56%, інших — на 1,53% щороку.

До 1917 року приріст населення становив у Московщині 1,68%, а в Україні — 2,36%. Зниження приросту в усій імперії можна пояснити втратами на двох війнах (за переписом 1959 р. в СРСР жінок на 20,8 мільйона більше, ніж чоловіків). Але як пояснити зниження приросту українців з 2,36% до 0,55%. Тобто аж на 427%? Це ж національна катастрофа. За 33 роки така різниця приросту дає 24 мільйони. Отже, в 1959 р. українців мало бути 55 мільйони, а не 37, як подає московська статистика. Де ж поділися ці 24 мільйони українців? Частина тих, кого Московщина не вигубила голодоморами та розстрілами, зникли у Головному статистичному Управлінні, в його «статистиці».

Сто років тому француз А. де Кюстін писав, що московський цар щороку проголошує обов’язкові для всіх підданих історичні «правди», пристосовані до політичних потреб того дня[403]. Так і в СРСР.

Подивімося, як українці зникають у московській статистиці, а на їхнє місце з’являються москвини. Далося взнаки, що до 1926 р. багато української інтелігенції було змосковщено і в переписі називали себе москвинами, значна кількість простолюду теж не називалися українцями, а звикли вважати себе малоросами, отже, записувалася до москвинів. Навіть національно свідомі українці записувалися москвинами, бо не забули 1918— 1922 рр., коли в Україні розстрілювали людей лише за те, що їхні прізвища кінчалися на «енко». Москвини навмисно надають своїй самоназві «русский» двох змістів: національний і державний («Мама турок, папа грек, а я русский человек»). І таких «русских человеков» в імперії було і є більше, ніж самих москвинів. У СРСР 10 мільйонів немосквинів зазначили в переписі московську мову за свою рідну, отже, визнали себе за москвинів. Московщина завжди вперто накидає поняттям «Україна», «українець», «український» лише ГЕОГРАФІЧНЕ значення, а не національне. Московщина назвала НЕ Українська Академія Наук, але Академія Наук УРСР, НЕ Спілка українських письменників, чи митців, чи музикантів, але Спілка письменників (композиторів, художників тощо) України. НЕ Українська комуністична партія, але КПУ, навіть не українська історія, але історія УРСР. Навіть мові українській Московщина надає змісту географічного, а не національного. А Україною вона визнає лише УРСР. З цих теоретичних засад випливає висновок надзвичайно великої політичної ваги: поза УРСР не існує і не може існувати НІЧОГО українського. Поза УРСР не може існувати українців. Отже, не потрібно там ні шкіл, ні видавництв українською мовою. Цієї засади тримається московська «статистика». Всю людність Кубанщини, Донщини, Ставропільщини, Північного Кавказу, Криму, Бесарабії, Вороніжчини, Зеленого і Сірого Клинів (у Сибіру) записує вона до москвинів. А це ж понад 12 мільйонів. Записують, не питаючи людей. Люди не протестують, бо на кривавому досвіді дізналися, що «не было там никаких украинцев, нет и быть не может».

Вивезених з України і поселених по всьому СРСР українців записували до москвинів. І вони боялися і слова вимовити. Таких буде в СРСР, мабуть, не менше 15 мільйонів.

Рятуючись від московських катів в Україні, мільйони українців повтікали з України і поховалися в усьому СРСР. Задля безпеки змінювалися прізвища на московські. В переписі вони самі записували себе москвинами. Скільки мільйонів таких? Кілька мільйонів українських дітей, що виросли поза Україною, змосковщилися. «Статистика» записала їх до москвинів.

В СРСР жінок на 20,8 мільйона більше, ніж чоловіків. Чужинці, які були в УРСР, кажуть, що в селах жінок втроє більше. Тим-то в Україні багато українсько-чужинецьких подружжів. Прізвище заміжньої жінки — чоловіче, отже, московська статистика подружжя записує до московського, а не до українського.

Підрахувавши всі ці мільйони українців, записаних як москвини, назбираємо всіх українців щонайменше 72 мільйони. Московщина вигубила 12 мільйонів. Залишається 60 мільйонів. До цього числа прийдемо також, вирахувавши приріст (2,36%) за останні 100 років.

Скільки ж є москвинів у СРСР?

Монархічна Московщина не дбала про азійські племена та народи імперії: чувашів, черемисів, киргизів, татар тощо. Москвини називали їх «русскими инородцами», не визнаючи їх права на національне ім’я. Отже, тих «инородцев» приписали до москвинів. Так само роблять і в СРСР, лише на твердішому ґрунті. Московщина побудувала «инородцам» московські школи. Змосковщений півінтелігент пишається перед своїми земляками московською освітою, заохочуючи їх наслідувати «культурних» москвинів, насамперед вивчати їхню мову. І таких дуже багато, навіть серед народів старої культури, як от татари чи туркмени. Надаючи їхнім національним назвам лише географічного змісту, Московщина зараховує їх до москвинів. Щоправда, московська «статистика» подає певну кількість «русских инородцев» під їхнім національним ім’ям, але та кількість значно менша за правдиву. Їх має бути не менш 80 мільйонів.

Беручи до уваги великі втрати і велику смертність у СРСР і вираховуючи щорічний приріст 1,9%, можна вирахувати, що подана московською «статистикою» кількість населення СРСР 202,8 мільйона перебільшена десь на 12 мільйонів. Вираховуючи приріст чистокровних москвинів (1,68% щороку) за останні 100 років, знайдемо, що москвинів тепер не може бути більш як 50 мільйонів. Так приходимо до справжньої кількості в СРСР: українців — 60 млн. (32%), москвинів — 50 млн. (26%), інших — 80 млн. (42%).

Оповівши дещо (далеко не все) про московське людоморство, наведемо кілька прикладів московського нищення української культури та історичних пам’яток. Азіати-кочовики застосовують військову тактику «спаленої землі», відступаючи, лишають ворогові землю без людей, без харчів, без житла. Так робила Московщина 1709 р., відступаючи перед шведами, 1812 р. — відступаючи перед французами, 1941 р. — відступаючи перед німцями. У 1941 р. московське військо палило хліб на корені, переганяло на схід худобу, людей, висаджувало в повітря навіть церкви, школи. Те саме робило і німецьке військо, відступаючи в 1944 році. Обидва вороги України хочуть мати її за свою колонію, отже, використовували нагоду винищити якомога більше українців, щоби заселити Україну своїми людьми. Московщина вивезла в 1941 р. з України до Сибіру понад 1300 великих підприємств, понад 3 тисячі залізничних ешелонів техніки, знищила 54 домни, 119 мартенів, майже все устаткування шахт і рудників. Московщина та Німеччина знищили в Україні близько 16 тисяч підприємств[404], 11 млн. худоби та коней, 10 млн. свиней. понад 10 млн. людей в Україні опинилися без даху над головою. Загалом руйнування в Україні оцінюються в 285 мільярдів рублів[405].