Розділ «СПРАВА ЧЕСМЕНА»

Але почалася справа Чесмена.

Майже 12 років боровся Чесмен у камері № 2455 проти незаконного смертного вироку. Для цього він здійснив неймовірну за обсягом роботу: ретельно вивчив 2400 друкованих на машинці аркушів протоколу процесу і написав сім різних опротестувань вироку, шість скарг на порушення процесуального кодексу, дев'ять прохань про відстрочку страти, чотири прохання про новий розбір справи і п'ять прохань передати його справу вищим судовим інстанціям.

До всіх цих документів він виготовив докладні пояснювальні матеріали, як цього вимаже закон. Крім того, він двічі порушував клопотання про проведення експертизи вірності стенографічного протоколу процесу.

450 тисяч слів написав Чесмен у цих паперах. Складання всіх прохань і пояснень зайняло у нього щонайменше 3 тисячі робочих годин. 10 тисяч годин пішло в нього на глибокі юридичні розвідки: він прочитав дві тисячі спеціальних книжок і журналів і зробив у зв'язку з цим 800 сторінок заміток.

Розбором і опрацюванням його прохань, скарг, вимог протягом 11 років займалися в американських органах юстиції 14 юристів, яким було сплачено за це 734 000 доларів гонорару. Маленької частки цієї суми вистачило б для того, щоб дати Чесмену в його юні роки належну освіту й виховати з нього порядну людину. Розум для цього в нього був. За час свого ув'язнення Чесмен вивчив три мови й написав три автобіографічних романи, перший з яких, «Камера смертників № 2455», написаний на хорошому літературному рівні, мав успіх у цілому світі.

Однак усі його зусилля, спрямовані на скасування несправедливого смертного вироку, виявилися кінець кінцем марними. Щоправда, вісім разів його страту відстрочували, але прохання переглянути вирок щоразу відхилялось.

Незадовго до дев'ятого терміну страти газета «Нью-Йорк таймс» писала у передовій статті: «Ми його все одно вб'ємо. Не тому, що це має який-небудь сенс, чи для того, щоб налякати інших чесменів, а тому, що для іншого шляху нам бракує соціальної сили уявлення».

9 годин 30 хвилин ранку 3 травня 1960 року. Телефон на столі у передпокої газової камери все ще мовчить. Директора в'язниці Діксона, що задрімав над кримінальним романом, будить, увійшовши до кімнати, лікар. Позіхаючи, директор дивиться на стінний годинник і каже Чесменові:

— Так, тепер приготуйтесь!

Чесмен відводить очі від телефону, на який він невідступно з відчаєм дивився протягом усієї ночі. Крізь велике скло у стіні він бачить, що кімната переповнена людьми. Прийшло п'ятдесят дев'ять репортерів, щоб побачити, як він умре. На похоронах Рузвельта їх було лише сорок п'ять, — пригадує він. Вони юрмляться за високим бар'єром, у якомусь метрі від куленепробивного скла газової камери. За завіскою чекає свого часу кат. Його ім'я відоме лише директорові в'язниці. Він одержує 100 доларів за те, що за знаком директора натискає важіль, після чого п'ять кульок ціаністого калію падають у посудину з сірчаною кислотою під стільцем, на якому сидить приречений.

Рівно о десятій годині Чесмена заводять до камери, і двоє підручних ката прив'язують його до стільця. До грудей йому прикріплюють стетоскоп. До стетоскопа прироблено гумовий шланг, що виходить назовні і дає змогу лікареві контролювати сердечну діяльність смертника.

10 годин 3 хвилини. Масивні сталеві двері газової камери зачиняються на засуви. Директор в'язниці дивиться на свого годинника і підіймає правицю.

Кат за завіскою натискає на важіль.

П'ятдесят дев'ять газетних репортерів присуваються ближче до куленепробивного скла. Вони жадібно фіксують кожний рух Чесмена, кожну гримасу на його обличчі. На вулиці, перед воротами тюрми з'юрмилися сотні інших газетярів, аби першими дізнатися для своїх газет про подробиці страти.

За середніх віків страти провадились прилюдно. Страта була своєрідним «масовим святом», у якому брало участь усе місто. На шляху до місця страти приреченого зупиняли на людних місцях і катували розпеченими кліщами, аби якомога більше розважити присутніх.

2 травня 1960 року великі газети Америки надрукували мільйонними тиражами фоторепортажі про всі фази смерті у газовій камері. В кіно увечері демонстрували старий фільм, знятий багато років тому у Сен-Квентіні. Великим планом глядачам показували вмирання людини в газовій камері. Від майстерно зіграного смертельного страху людини в останні хвилини перед стратою до падіння отруйних куль у посудину з кислотою й утворення смертельної пари — весь процес смерті демонструвався з драматургічною витонченістю. Хто хотів, міг вільно, як колись на базарних площах, спостерігати страту людини. Давно вже в кіно не було стільки глядачів, як цього дня, — 2 травня 1960 року.

Американській юстиції вдалося знову оживити середньовічні звичаї прилюдного умертвіння людей.

За годину після страти до директора в'язниці Діксона прийшла адвокат Розалія Ешер, яка протягом останніх років допомагала Чесмену в його боротьбі проти смертного вироку. Вона дала директорові адресований йому лист від Чесмена з приміткою: «Передати після моєї смерті». В листі було ім'я того, хто, за показанням Чесмена на суді, в день арешту був третім у кабіні форда і втік на заправочній станції, бо побачив, що їх переслідує поліція. Ім'я його — Джо Терранова.

На прохання адвоката і директора в'язниці ФБР оголосило розшук Терранови.

Його арештували 2 липня 1960 року, через 2 місяці після страти Чесмена, в Ель-Пасо в штаті Техас. Він жив там два роки під іменем Джека Сміта в пансіонаті «Червона роза», ховаючись від поліції, що розшукувала його за вбивство і пограбування касира тоталізатора.