Розділ «НАГЛА СМЕРТЬ «БІЛЯВОЇ РОЗМАРІ»»

Коли труп було сфотографовано з усіх належних позицій і до справи взялися спеціалісти з дактилоскопії, Брайтер висловив думку щодо причин вбивства: мовляв, Нітрібіт загинула від руки грабіжника. Але за якусь хвилину Мершель спростував цю версію, витягши з шухляди скриньку з прикрасами; там були три масивних золотих браслети, кілька обручок з дорогоцінним камінням та чимало інших коштовностей. Проте знахідка не переконала Брайтера.

— То був битий жак, — зауважив він. — Хлоп'яга добре розумів, що з цими цяцьками чималий клопіт: і небезпечно, і заплатять йому бодай десяту частку їхньої вартості. Ні, він шукав готівку.

Тоді Мершель простягнув заступникові сумочку з крокодилячої шкіри, яка сама по собі коштувала десь тисячу марок; всередині лежала пака банкнотів.

— Тоді чом він залишив оце? Тут щонайменше три тисячі.

— Мабуть, поспішав і не помітив. Взагалі, хто ховає у сумочку такі великі гроші?

— Але, любий Брайтере, злочинець мав досить часу, щоб обшукати квартиру. Сумочка ж лежала он на тому кріслі…

— Значить, хлоп'яга десь надбав так багато, що облишив подальші пошуки. Ні, тут пахне виключно грішми.

Мершель лише похитав головою. Він добре знав, що коли Брайтеру щось прийде у голову…

Зітхнувши, оберкомісар залишив своїх підлеглих; поки вони продовжували досліджувати вітальню, він вирішив оглянути інші приміщення.

З вітальні двері вели до спальні. Прочинивши їх, Мершель на якусь мить здивовано завмер на порозі. Добру половину кімнати займало велетенське французьке ліжко. «Засіб виробництва», — всміхнувся оберкомісар. Ліжко було застелене блакитним парчовим покривалом і мало такий вигляд, ніби ним давно не користувалися.

Праворуч від ліжка стояв низенький нічний столик, а на ньому — лише білий телефон та фотографія якогось чоловіка у вишуканій рамочці з червоного сап'яну. Мершелю здалося, що він знає його, але пригадати не зміг. Мабуть, бачив це фото в газеті; якийсь кіноактор, відомий спортсмен або політичний діяч…

Та за хвилину Мершель уже знав, чиє це фото. У маленькому календарику, що його оберкомісар видобув з шухляди столика, стояло прізвище власника фотографії; воно таке гучне, що Мершелю на мить стало моторошно. Там було записано ще з півтори дюжини не менш відомих імен. Крім блокнотика, оберкомісар знайшов у шухляді ще паку фотографій виключно чоловіків; добряча половина облич була відома Мершелю з газет.

Миршавого оберкомісара Мершеля не випадково вважали розумною, розважливою, далекоглядною, до того ж і честолюбною людиною. Він миттю збагнув, що ці знахідки перетворюють звичайне вбивство якоїсь повії на «сенсацію № 1», яка може обернутися на величезний скандал. Збагнув він і те, що речі, які він зараз тримає в руці, використані слушно, здатні відкрити йому шлях до великої кар'єри. Він стане інспектором, директором, а то й урядовим радником. І навпаки, використані невміло, коштуватимуть йому місця.

Тому Мершель надалі діяв украй обережно. Щоправда, він сповістив Брайтера про те, що вилучив у спальні блокнотик та кілька фото, проте ані слова не сказав про характер знахідки. Та ще зневажливо додав, ніби немає жодної підстави занотовувати знайдені речі для протоколу. Брайтер лише зрадів з цього. Адже він і так мав чимало клопоту з тим протоколом, який пухнув просто на очах. До того ж, раптом увагу комісара відвернула більш істотна подія: на кухні знайшли горілчану пляшку іноземного виробництва й чарку. Проте, якщо на чарці було ясно видно відбитки пальців того, хто з неї: пив, на пляшці не виявилося жодного сліду. Отже, хтось ретельно її витер, і це наводило на роздуми.

Однак на Мершеля ця звістка не. справила особливого враження. Несподівано він простягнув руку Брайтерові.

— Здається, я більше тут не потрібний. Тож краще піду до поліцай-президії,[2] складу звіт шефові.

Попрощавшись, Мершель подався геть. Лише пізніше Брайтеру стала зрозумілою ця квапливість начальника, тоді ж він тільки пробурчав: «Дурниці! Старий уже давно пішов додому…»

Хоч керівник комісії дуже поспішав, але на сходах його несподівано затримали: Ерна Крюгер рішуче заступила комісарові шлях.

— Це неподобство, пане комісар! Я вже годину тупцюю тут, аж заклякла. Це вже занадто!

— Пробачте, але хто ви?