Розділ «СЛІДИ ВЕДУТЬ ДО МЕКСІКИ»

Монтеро пильно вдивлявся в обличчя алжірця, наче зважуючи, хто для нього цінніший — моряк чи шеф банди. При цьому він знав, що вибору в нього немає. Всю операцію було продумано до тонкощів, і йому залишилось тільки погодитись на пропозицію алжірця. Він знав, що все одно неспроможний знешкодити всіх злочинців Франції. Отже, яка різниця — одним більше чи одним менше на волі, коли він замість нього зможе схопити справді жирного карася. А в тому, що людина, яку збирався зрадити алжірець — жирний карась, Монтеро після подій цього дня не сумнівався.

Комісар простягнув через стіл алжірцеві руку.

— Що ж, гаразд, Самі! Рушаймо! І якщо ми візьмемо того шефа, я відпущу тебе — даю тобі слово честі!

Однак алжірець похитав головою і сказав:

— Будь ласка, пане комісар, не подумайте, що я не вірю вашому слову, але я людина обережна і тому хочу запропонувати вам менш ризикований варіант. З результатів аналізу ви вже переконалися, що я не торгую наркотиками. Тим-то ви маєте право відпустити мене. Зробіть це зараз, комісаре! А за півгодини я протелефоную й повідомлю адресу. Я її знову пригадав.

Монтеро проковтнув проклін, готовий зірватися у нього з язика, замислився на мить, а тоді знизав плечима і, глянувши на годинника, відповів:

— Ну що ж. Незабаром північ. Рівно о пів на першу цей телефон має задзвонити. Якщо він не задзвонить, я нацькую на твій слід усі поліцейські патрулі Парижа.

Алжірець патетично розвів руками:

— Комісаре, я свого слова додержу. І щоб запевнити вас, скажу вам ще одну дуже важливу річ. Чоловік, якого ви шукаєте, зараз не в Парижі, а в Африці. В середу він прибуде сюди вечірнім літаком з Туніса. Отже, ви матимете досить часу, щоб зібрати всі докази проти нього. До речі, ці докази ви знайдете, якщо накажете обстукати дерев'яні панелі в бібліотеці…

Монтеро мовчки простягнув алжірцеві його паспорт і дав знак, що той може йти. Коли Самі був уже біля дверей, він крикнув йому навздогін:

— Але дивись у мене, Самі! Якщо ти не подзвониш рівно о тридцять першій хвилині на першу, патрульні машини дістануть наказ розшукати тебе!

Моряк, привітно посміхнувшись, сказав: «Бон суар!»[8] і пішов. Він додержав слова. Не минуло й півгодини, як він подзвонив:

— Записуйте, комісаре: Рю Лемерсьє, 17, другий поверх, ліворуч. Ім'я власника квартири — Ферраті.

Перш ніж Монтеро встиг записати останню літеру прізвища, на протилежному кінці дроту поклали трубку. Самі додержав слова, але розумів, що коли б телефонна розмова тривала довше, комісар міг би дізнатися, з якого автомата з ним говорять.

Та Монтеро й не збирався цього робити. Він негайно викликав дві службові машини й за кілька хвилин уже мчав у напрямі Люксембурзького саду, поблизу якого — фешенебельна Рю Лемерсьє.

Рю Лемерсьє розташована в одному з найфешенебельніших кварталів столиці Франції, тут живуть лише люди, здатні викласти на стіл домовласникові 100 тисяч франків.

Стара консьєржка будинку № 17 ще не встигла підвестися з ліжка, як комісар Монтеро з десятком озброєних ажанів уже відчинили відмичкою двері квартири на другому поверху. Стара вбігла до помешкання слідом за ними і накинулася на Монтеро — мовляв, пан Ферраті, власник квартири, поскаржиться самому президентові Франції! Це ж зухвалий нічний наліт! Від неї Монтеро почув, що пан Ферраті — чиновник високого рангу в міністерстві в справах Африки і що він перебуває зараз у службовому відрядженні. Монтеро задоволено кивнув головою. Отже, Самі Кдурі і тут не збрехав. Звістка про те, що шеф гангстерської банди посідає важливий пост у міністерстві, не збентежила комісара. З свого повсякденного доспілу він знав, що гангстерів великого стилю марно шукати серед клошарів — волоцюг, які сплять під паризькими мостами. Монтеро заспокоїв консьєржку, сказавши, що акцію він здійснює з дозволу президента, і наказав відвести стареньку вниз, до її приміщення. Потім з пістолетом у руці він обійшов усю шестикімнатну квартиру. Передпокій, салон, їдальня не цікавили його. Він зупинився в кімнаті, що правила за бібліотеку. Стіни між високими книжковими шафами прикрашали панелі з цінних порід дерева. Монтеро оглянув розкішно обставлену кімнату і наказав поліцейським зняти панелі. Озброївшись короткими ломиками, вони розпочали роботу, і серця у них обливались кров'ю, коли під їх ударами почала трощитися коштовна деревина.

Але кров застигла у них в жилах, коли вони відокремили першу панель від стіни: як у музеї воскових фігур мадам Тюссо, в ніші стояла безживна постать вродливої жінки. Лише придивившись уважніше, можна було встановити, що це не воскова фігура. В ніші стояв, дивлячись прямо на них мертвими очима, труп вродливої молодої жінки!

Покійницю, як встановили наступного дня судові медики, було забальзамовано й вкрито сумішшю лаку з парафіном. Фахівці висловили думку, що молода жінка провела у дерев'яному сховищі не менше двох років. Обручка на правій руці свідчила, що жінка була заміжньою, а нейлонова панчоха, що немов краватка висіла у неї на шиї, не залишала сумніву в тому, що вона вмерла насильницькою смертю.

Монтеро не зрадів несподіваній знахідці. Його помічники дуже старанно обшукали всю квартиру, але не знайшли ані грама наркотиків. Це означало, що справу рано чи пізно доведеться передати у відділ, що розслідував убивства. За інструкцією комісарові лишалось 48 годин на те, щоб довести, що вбивство пов'язане з торгівлею наркотиками, і Монтеро не гаяв часу. В сумочці, яку вбивця також сховав за панеллю, були різні речі, за допомогою яких можна було легко встановити особу жертви. Права на водіння автомашини з фотокарткою свідчили, що жінці було 24 роки і що звали її Камілла Жаїнська, а рахунок косметичного салону і кишеньковий календар дали відповіді на запитання, коли і де саме її було вбито. На рахунку стояла дата 21 серпня 1961 року, а в календарі ця ж дата підкреслена і супроводжувалась приміткою «22 години — Поль Ф». Поль Ф. — це, безсумнівно, Поль Ферраті. Комісар ретельно перегорнув сторінки календаря, і, крім недільних днів, не знайшлося жодного без подібних приміток. Впадало в очі, що всі імена повторювались у певному ритмі. Наприклад, Поль Ф. щотижня фігурував лише раз. Якби в календарі не траплялись тільки чоловічі імена, а його власниця була старшою за віком, Монтеро міг би подумати, що йдеться про прибиральницю і її клієнтуру. Але так…. Дальша знахідка у тому ж календарі розвіяла всі сумніви щодо характеру зустрічей — контрольна картка поліції нравів! Камілла Жаїнська була повією, а Поль Ф., Жан П., Марсель Д. та інші виявились її постійними клієнтами, яких вона регулярно відвідувала на їх квартирах. «Але в недільні дні ніколи», — пробурмотів комісар, хитаючи головою, поклав календар до кишені й наказав закінчити обшук у квартирі міністерського чиновника Поля Ферраті. Він сподівався знайти знайомих жінки і через них наблизитись до розгадки злочину.