Розділ «Книга другаСПАДОК ВІКУ»

Нам щастило. Грушевич знайшов клієнтуру, Олекса успішно торгував хрестами, а якось, узявши з собою «Вербницю», вже не приніс назад. Картину купив якийсь можновладець, варшав'янин. Ми справили по ній поминки. В долю з Чорнотою увійшов Ганиш, який влаштувався репетитором у польського офіцера. У мене відкрилась перспектива постійної роботи в казармах. Я колов на зиму дрова, їздив на товарну станцію за продуктами. Але потерпав, що все це може одного дня закінчитися. Для біди, як кажуть, багато не треба. А вона ходила в місті пішки.

Справжній страх охопив мене трохи пізніше. Я встав уранці з відчуттям якоїсь небезпеки і почав собі втокмачувати, що на світі нема такого, що могло б мене здивувати. На площі вже ярмаркували. Ця площа була ніби гамівкою, де накопичувалися сили життя. Я йшов між рядами перекупок і раптом побачив Марійку Вістун. Вона продавала книжки і скрипку. Я нагнувся до книжок. Це були збірники народних пісень, музичні хори Лисенка, твори Шопена, Баха, Бетховена. І в цю мить відчув біду. Зневірившись у тому, що це добро куплять, Марійка навіть не глянула на мене. По дорозі до казарми, під час роботи і потім, коли повертався, мене не покидало відчуття якоїсь загрози. Воно осідало в душі, як цемент.

Ярмарок потроху розповзався, та Марійка все ще стояла на тому самому місці, де я її побачив уранці. Вона так слабо трималася, ніби звелась після довгої недуги.

— Що чувати. Прокопе? — спитала вона першою.

— Та нема чогось добрих новин, — відказав я.

— Ви працюєте?

— Комфорт воякам створюю. То водогін монтував, а тепер дрібноту різну лагоджу. Будучи вами, я не пускав би з рук ці збірники. Коли хочете, знайду покупця.

— Так? Ні, не треба. Якщо досі не трапився, то тепер не продам. — Вона потупила очі, нервово смикнулись брови і куточки рота. Я повірив, що вона помре з голоду, а більше не покажеться тут. Ми стояли мовчки. Потім вона присіла зв'язувати книжки.

— Треба йти.

— Допомогти вам?

— Дякую, не треба.

Вона знизу вверх глипнула на мене затуманеним зором, зібрала позв'язувані книги й попрощалась. Я обійшов ратушу, як сліпий кіт мишачу нору, і побачив Марійку вже на розі Чорної кам'яниці. Постояв, вагаючись, поплівся вслід, потім наздогнав Марійку, взяв з її рук один пакунок.

— Ви ж поріжете собі долоні мотузками.

Вона йшла поруч, не озиваючись. Мовчки добралися до її будинку. Я на крок відстав, вона озирнулась і звернула в підворіття, поволі стала підніматися на другий поверх. У вузенькому напівтемному коридорчику поклала на долівку свій пакунок, дістала ключ.

— Не несіть книжок до кімнати. Залиште в передпокої. Крізь відчинені до кімнати двері я побачив низенький столик, а на ньому — порожню вазу і зчервоніле недоїдене яблуко. Марійка сховала яблуко за фіранку на підвіконної й запросила до кімнати.

— Вибачте, в мене трохи неприбране. Я сів на єдиний стілець. Марійка опустилась на канапу, Ця квартира — теж свого роду льох. Життя тут так само в заперті, а це означає, що ні думка, ні мрія не вириваються на волю. Зрештою, для чого їх туди треба перти локомотивом, та й то чи вийде з цього що-небудь.

— Ви зустрічаєтеся з тими хлопцями, з котрими познайомилися в Деркачука? — запитала Марійка.

— Ні. Голод ходить по п'ятах, немає часу.

— Знаєте, вони мені не подобаються. Я з ними знайома давніше. Це ті хлопці, що переказують, хто де виступав, хто що робив, яка відозва вийшла. Смакують, а самі анічогісінько не роблять.

— Балачками нічого не зміниш.