Розділ «Книга другаСПАДОК ВІКУ»

— Згодний, — сказав я.

— Тоді попросіть у чергового інструменти і приступайте.

— Але якби ваша ласка, то я взяв би продукти наперед. Тільки тепер полковник глянув на мене пильніше.

— Я розпоряджусь, — сказав він, опускаючи очі.

…Коли тобі вкрай погано, думай, що комусь ще гірше. «Вони десь нанівець пропали. Бідні мої хлопці…» Я пригортав до грудей пакунок з продуктами. Вишневе пруття за пазухою терпко поколювало шкіру. Я то підбігав, то йшов повільніше, віддихуючись, то знову пускався підтюпцем. Чому ніхто з психологів не напише дослідження «Людина в біді»? Це була б надзвичайно актуальна книжка. Грушевич клявся, що Живецький крутив головою і силкувався дістати рукою до очей.

— Це рідкісний різновид захворювання, — твердив він з нар, випнувши по-старечому гостру, розділену надвоє бороду.

Закінчив він тим, що тепер можна сміло йти по Вікторові гроші. «Тепер можна…»

— Вже завтра, — сказав я. Наблизившись до нього, я розгорнув пакунок з їжею: — Ділити все? Грушевич здивовано підняв брови.

— Діліть, пане Повсюдо, — мовив він, чогось випнувши груди. — Все…

Покладатися на нього як на лікаря я все-таки не наважився. Я загрів води і половину хліба роздробив на юшку. Всі повертали голови і дивилися тужними очима, не розуміючи, що я чарую. Я розлив юшку в горнята, дав вистигнути, тоді розніс кожному.

— Даремно ви мене не послухали, — мовив Грушевич з сумом і звів очі до стелі.

На прохідній мене чекав Сідлецький.

— П-пане П-повсюдо! Сюди переб-базовують ще два полки. П-поспіша-шайте на П-підзамче. Й-їм треба л-лагодити буд-динки.

Я подякував.

— Постараюся і вам стати в пригоді.

— Вже ні,- заперечив Сідлецький. Я п-подаю рап-порт. Над солдатами збиткуються, казав він не ховаючись. Нищать людей. Командир полку чоловік побожний і добрий, але офіцери казяться від бездіяльності, поринають у звади, знущаються над підлеглими. Начальник штабу — картяр і сука. Полковник його побоюється і дивиться на все крізь пальці Начальник штабу під'юджує проти нього офіцерів.

«Якщо починається гризня між посіпаками, мусять бути якісь зміни».

Я розібрав один з офіцерських туалетів і пішов на Підзамче. На будинках справді висіли оголошення. Я, очевидно, наймався першим, бо квартирмейстер від нудьги влаштував мені справжній допит.

— Поляк? — запитав він.

Він наскрізь пронизував мене поглядом. Я подумав, що цим поглядом він міг примушувати казати те, що йому хотілося вчути.