Розділ «Книга другаСПАДОК ВІКУ»

Микола зосереджено подивився на кінчик пера.

— Навіщо?

— Документ.

— Устаткування — не документ?

— На основі цих протоколів складатиметься історія.

Я не міг збагнути, жартує він чи каже серйозно.

— Он як! — посміхнувся я. — Більше засідань, більше резолюцій — зворушливіша історія.

— Дай дописати, — нетерпляче загудів Микола. — Завжди тебе наднесе, коли… — Та він не договорив.

— Працюй, працюй. Добре, що паперу приніс. Я і собі протоколець складу.

Я вмостився на сусідніх нарах, шматком скла підстругав олівець. На мене скулив око Живецький. Мене знов огорнув жах, але я все-таки присилував себе писати.

«Мила Вандзю, — почав я. — Я вже тобі писав, що це за непокірний народ. Учора вночі ці люди напали на нас. Взагалі нас тут ненавидять від п'ятирічної дитини до білоголового діда. Вони нас обсипають прокльонами, камінням і кулями. Ми у вогні. Уяви собі таку картину. Якось наші хлопці робили в селі облаву, шукали зброю. На околиці побачили хатчину з забитими вікнами. Двоє пішло на обійстя, бо двері були відчинені. Тільки вони ступили до сіней, як луснули з'єднані з якимсь механізмом двері, й хату охопило полум'я. Хлопці згоріли живцем. Я думаю, що коли народ так уперто обстоює свою волю, то його треба пошанувати. Пиши мені, Вандзю, до запитання, бо є випадки нападів на військових листонош. Зичу тобі веселого настрою. Віктор».

Я ще написав до Марини. Розповів, що маю тимчасову, але несогіршу роботу. Гроші я вислав окремо, але в листі попередив Марину, щоб не сплачувала штрафу за бункер. Грошовий переказ я підписав прізвищем Івана Крутія.

Щоб згаяти час, я повертався з пошти околичними вулицями. Тут очам більше відкривалась злиденність і легше було скидати з себе окуття журби. Поки дійшов, серце стало на місце, я знову ввійшов у звичну роль людини поза простором і часом, якій відомо, що таке неминучість, але яка вміє себе щадити на той день, коли настане потреба в її силах і розумі. Мені здається, що це взагалі формула людини першої половини двадцятого сторіччя, та боюся робити це припущення переконанням. Свідомість величезних мас людей ще плаває на кораблях тих чи інших істин. Багатьом здається, що зійти на голий берег і спитати себе: «Хто я? Що собою являю?» — означає втратити себе. Ясна річ, що за подібні заклики мене кожний намагатиметься проковтнути просте зі страху за себе. І проковтнули б. Що я скажу? Що я жалюгідна, закостеніла, нецікава істота? Що я поки що непотріб? Ні, ніхто не змилується. В добу цього неймовірного бичування розуму ідеями девіз «Пережити!» спалено. «Жити!» — галасують ідоли, без прийдешнього, і галасує гайвороння над людськими окописьками.

В льоху я застав Тодосія і Кривов'яза.

— В долині Тігру і Євфрату… — шепотів Тодосій, нагнувшись над книжкою.

— А Грушевич де, Тодосію? — запитав я.

— Лишився в місті.

— Де ви були?

— Грушевич обходить квартири. Ой, що твориться, Прокопе!.. Йдемо вулицею, а нас зупиняє дівчисько й каже:

«Кохані пани, я мешкаю сама, прошу до мене». На одній квартирі ми побачили четверо опухлих від голоду дітей. Мами нема, і вони не знають, де ділась. На столі трохи грошей, купка муки. А вони вмирають з голоду. В селі діти дали б собі раду, а ці лежать покотом і пухнуть. Найстарше дещо вже розуміє, одинадцять років, та що з того, як його нічого не навчили! Грушевич каже: «Зварив би, хлопчику, затірки братам». Воно усміхається опухлими губами, відповідає: «Вони кричать. Вони мені надокучили». Я швиденько розтопив піч, приніс води, наварив тирби. Їй-богу, повмирали б.