Розділ «Книга другаСПАДОК ВІКУ»

Живецький підкрутив гніт і підсунув ближче до ліхтарні клишоногий столик, на якому писар вдень реєструє відвідувачів. Коли мало людей, я писаря завжди бачу з вулиці. У нього застигле обличчя черствої і тупої людини.

Починаю писати під диктування першого ж, що заворушилося в мені, почуття:

«Добридень, Вандзю!

Я так одиноко почуваю себе на цій незрозумілій чужині…»

Якщо Живецький звелить прочитати листа, я йому щось зімпровізую.

«Народ тут непевний, ми ходимо по вістрю ножа. У Львові щодня стрілянина, когось убивають, ріжуть, розпинають. Ми вже поховали багато наших жовніриків…»

Я пишу на польській мові. Іноді мені не вистачає слова. Шукаючи його в пам'яті, дивлюся на сповнені подивом Вікторові очі. В них мені ввижаються всілякі жахи, і я не ладен себе стримати, аби не змалювати їх з найменшими подробицями. Ванда зомліє. А мамочка її розбубонить усьому містечку, який лютий, озлоблений край Галичина.

«Тут, Вандзю, голод і пошесті. Немає роботи. В нашому уряді сидять віслюки, якщо вони думають, що тут можна нажитися».

Скажеш це саме словами — не так пройме. А на письмі звучить, аж любо серцю. Для вигляду перечитую Вандину відповідь. «Я не сподівалась, що ви до мене напишете. Я зворушена вашими побажаннями». Той лист розбудив уяву, а цей впаде на неї вихором. Байдуже, цим куріпкам навіть до смаку, коли перед ними скаржитися на долю.

«Єдине мене тримає: надія, що Ви думаєте про мене».

Під стелею дзижчала муха. Голосно дихав Живецький, нагнувшись над столом.

Я виніс за двері недокурок. Тихо, озерне плесо ночі, весела сходинка в світлі ліхтаря. Я повернувся і дописав:

«Я мрію про Бещади і Тарніцу, Вандзю».

Я ще тримав у руці перо. Раптом: голоси, метушня, приглушений уривчастий свист. Живецький схопив з-під стіни карабін і кинувся до виходу. Я знав, що на такий випадок його будуть підстерігати Миколині товариші.

— Стій, Вікторе!

Наздогнавши його, я повернув за плечі до себе і ногою причинив двері.

— Пусти! Пусти! — пищав він. Я відпустив його і став біля дверей.

— Одійди, пся маць!

— Ти чого? — Я засміявся, але серце в цю мить огортав жаль.

— Одійди!