Розділ «Книга другаСПАДОК ВІКУ»

Олекса не погоджувався.

— За мною майбутнє,-казав він жартуючи і серйозно.

— Рама в рамі,- сміявся я. Відступаючи деталі зливалися, і я бачив шедевр. Я відходив убік, деталі перетасовувалися, щось починало чіткіше виступати на передньому плані, але й це був шедевр. І так — з якого боку не стати. А з двох метрів усе йшло врозтіч; ніби заглянув у воду з плаваючими диковинними звірятами. — Штукарство, — додав я.

Чорнота на мить споважніє і знов усміхається. А може, йому треба було вигадувати. Хіба «хлопові» вийти в люди? Навіть з геніальними творами? Їх запотарайкають, вони не будуть осмислюватися і вмруть. Олекса це розуміє.

— Це епоха, Повсюдо. Це — епоха, — повторює він. — Як ти не збагнеш?

— Гримаси епохи, Олексо.

— Хочеш посваритися зі мною, Повсюдо? Вражий ти син! Тобі отаманувати, а ти печінки товаришам псуєш

— Давай побавимося в підлабузників. Я тобі пообіцяю влаштувати персональну виставку, а ти мені — бунт.

— Бачиш, і в жартах видно, що в кого на умі. Либонь, і побавитися зрідка не зашкодить, аби ліпше відчути, чого хочеться. Але — почекай, Повсюдо. Будуть і репетиції.

Він збивався на якусь загадковість, чого я не зношу, і я залишив його.

Ніхто з нас, окрім Олекси, не міг зблизитися з Павлом Ганишем. Це був чорнявий низькорослий парубчак років двадцяти трьох-чотирьох. Він усе знав. Він листувався з половиною України, з ним не можна було спокійно перейти вулицю, стільки йому зустрічалось знайомих. Але він був верткий, як хорт, і слизький, мов лин. Сьогодні перед ним відкриєш душу, і він буде підтакувати, а завтра хтось буде казати протилежне — і він киватиме головою. Ми про нього знали лиш те, що коли він починає співати, люди відводять наповнені сльозами очі. Коли він брався за смичок, ми ставали серпанком на світанковій галявині, ми ставали безтілими, як ангели. Достеменно довідатися про його «сферу впливу» було немислимо. Та ми не раз захоплювали його з сліпим лірником чи вуличним музикою, коли він вищупував на скрипці якусь мелодію, а стрічний музикант у відповідь, як давно очікуваній людині, щось йому довірливо нашіптував під вухом.

Він часто ходив з Олексою. Павло на ходу щось палко говорив і розмахував руками, Олекса ж наздоганяв його широкими кроками, і збоку вони досить кумедно виглядали: один — високий, розмашистий, другий — куций, прудкий і напружений, як тятива. Очевидно, вони були щирі між собою. Знаючи, наскільки, непокладистий Павло, я інколи допускав, що й Олекса фальшивить. У мене виникало побоювання, що в скрутну хвилину на них небезпечно надіятись.

Один випадок насторожив мене ще більше. Того дня я дуже стомився — ми з Покутським протягом кількох годин прошили трубами три поверхи, причому старий знемагав і найважча робота падала на мене. Я ліг на нари і слухав, як Тодосій читає газету.

Олекса затермосив мене за коліно.

— Вставай.

— Чого?

— Підемо в одне місце.

Я через силу звівся. На вулиці звечоріло. Ми минули кілька кварталів і піднялися на другий поверх якоїсь кам'янички. У кімнаті, куди ми ввійшли, було накурено і людно. Ми стали біля порога. В протилежному кінці, зіпершись руками на стіл, говорив сухорлявий чоловік у шкіряній куртці.

— Не тільки поодинокі люди цим стурбовані,- цідив він глухим баском. — Незліченні маси народу бачать, що животіють заради жалюгідного шматка насущного. Безбожна і жалюгідна щодо своїх наслідків боротьба за існування випиває людські соки. Тільки мікроскопічні краплини їх перетворюються в скарби, що рухають уперед цивілізацію і розорюють перелоги для нових поколінь. А громаддя мускульних і розумових зусиль стає димом. Люди поневіряються, продаються, тоді як у справедливому суспільстві досить п'яти років розумової чи, фізичної праці, і ви забезпечені на весь свій вік, можете без страху працювати на загал. Ще гірше тут, у колонії. Ми поза законами, ми не маємо на що надіятися, хоч нам і пробують вселити сподівання на ліпшу долю. Я повертаюся до того, з чого почав: пора піднімати працюючих на боротьбу.

Виступали інші. Говорили приблизно те саме.