Розділ «Книга другаСПАДОК ВІКУ»

— За ними конфісковане устаткування з друкарень. Я маю намір забрати шрифти.

— Я до них не наважуся підступити з свердлом, — сказав я. — Двері кували ювеліри. Глянь, які тендітні пелюстки, грона, зірки. Це історична пам'ятка.

— Гріх на мою душу, Прокопику.

— Бабаки тут ходять?

— Це не твоя журба. Підпою.

— А де дінешся з касами?

Микола нетерпляче знизав плечима.

— Потім ще раз обдивлюся, — пообіцяв я. — Та не надимайся, як соборний диригент. Кажу, що подивлюся.

— Гаразд. — Микола засміявся.

— Не тішся, ось дибає Грушевич. Аж руки потирає, що спіймав тебе.

— З камер лиш фанатики виходять з менше надвердженою психікою. Пересічні люди між чотирма стінами стають рабами почуттів, на яких, мов на казкових конях, вириваються з пут відчаю.

«Так, так, — подумав я. — У спеку кожний затінок — порятунок».

Якось на пошті я прислужився польському жовнірові, написавши йому листа до матері. Розбалакались, і солдат мені сказав, що в його полку потрібні слюсарі монтувати систему парового опалення. Я мало не підстрибнув. Не гаючи ні хвилини, поїхав з Віктором Живецьким — так звали солдата — в казарми. Командир полку погодився прийняти, бо моя робота обходилась казенній касі майже запівдарма: мені платили продуктами і по дві марки на тиждень. Через день я ублагав полковника взяти Покутського. Ми з Покутським монтували труби, після роботи я писав Живецькому листи і під вечір з тимчасовим посвідченням спокійно повертався до Корняктового льоху.

Цього разу Живецький чекав мене біля воріт, весело потиснув руку.

— Пане Повсюдо, ви зможете сьогодні затриматися? Відписала Ванда.

У зорі його штормив тріумф: «Ми переможці, пане Повсюдо!..».

Він не встиг освідчитися дівчині до армії і ніяковів, хвилювався. На хвилину покинув мене і прибіг з фотокарткою дівчини. У неї було гарне опукле чоло, розчесані з боковим проділом і короною заплетені навколо голови коси, тонкі, злегка вигнуті брови, глибоко посаджені, але щирі очі, маленький рівний носик і цнотливо, пелюстками складені губи. В рисах обличчя цілий лан невинності й ненадчерпнуїої ніжності. Я уявив собі, що це моя сестра, з котрою розлучився в дитинстві й мав незабаром зустрітися. Слова самі попросилися на папір.

— Може, завтра, Вікторе? — запитав я. Живецький засмутився. Він дивився такими сповненими подиву очима, що все здавалося недоречним.

— Якщо вам ніколи… — Він хотів усміхнутися, але смуток спотворив усмішку, як натяк на близьку смерть.

— Завтра ж ти на місці?