Розділ «НА ЗАКАРПАТТІ»

Микола Чирський - поет і режисер

Це нове варварство було сигналом для ще лютішого катування інших в'язнів. Наступного дня повторилося те саме. Рідко хто не був битий. Взагалі, мадярам ішлося головне про те, щоб як найбільшу кількість українців зробити каліками, ні до чого не здібними і так позбутися небезпечного елементу. Одна й та сама тактика у всіх наших окупантів - знищити провідну верству українського народу.

Здається, що одним із найбільш тортурованих в'язнів в мадярських тюрмах і концентраційних таборах був поручник С. Сулятицький. Qого, як кошового Січі, мадяри били чи не наибільше, вимагаючи від нього прозрадити імена старшин Січовиків. Мадяри не могли нічого довідатися від нього, хоч катували його немилосердно.

“Одного дня, - пише Микола Чирський, - під час обідньої перерви прийшов до нас мадярський генерал, ставши здалека від нас, і питає: “Чи маєте якусь скаргу?” На це раптом устав письменник Василь Гренджа-Донський, зробив кілька кроків до дверей, а потім почав голосно генералові говорити. Той з незадоволенням слухав його. Запитавши письменника як він називається і хто він такий, сказав письменникові щось і вийшов. Виявилося, що письменник виступав в обороні катованих. Він сказав мадярові, що дивно йому, як у державі, котра претендує на культурність в Европі можуть діятися подібні речі, як катування невинних людей, що лише виконували директиви свого легального, визнаного всіми державами Европи, уряду, щоб цих людей бити і катувати. Що він письменник і журналіст також незаконно заарештований і триманий у неволі енергійно протестує та просить негайно видати розпорядження, щоб катування було припинено. На це йому мадяр відповів, що добре. Прикажу, щоб таке більше не повторилося”.[81]

“Ще не вспів мадярський генерал далеко відійти, як прибігли гицлі на залю і забрали письменника. Ми всі чекали, що буде. Смертну тишу тільки перебивали глухі удари і стогін в'язня. Нараз в дверях з'явився письменник. Він ішов сумний, на питання не відповідав, а мовчки сів на своє місце. Незабаром ми довідалися, що гицлі збили його гумами, але так, щоб не було дуже видно, і сказали йому, щоб не пхався до справ, що його не торкаються, бо в іншому випадку і він і другі дістануть ще більше!”[82]

До рук цих злочинців-садистів мадярська влада передала життя кількох тисяч українців. Почуття необмеженої вдади над життям і смертю цих людеи п'янило, - вчорашніх різників, голярів, кельнерів... Вони шаліли від насолоди, яку давала їм “влада”. Всі найгірші звірячі інстинкти, що вони мусіли в собі в інших обставинах приборкувати під страхом кари, тепер відверто і без стриму могли вони проявляти назовні. Власне необмежена сваволя і нічого іншого була потрібна мадярам, а не слідство чи відрізнення винних від невинних.

“Я просто дивуюся, - пише Микола Чирський, - як взагалі мадяри можуть мати свою державу і навіть захоплювати чужі землі: пояснити це можна хіба їх нічим незрівняною нахабністю, самопевністю та жорстокістю. Щодо їх організаційних здібностей то вони рівняються зеру. Такої безпомічности, розгардіяшу і хаосу, я ще не бачив нігде. Недарма вся їхня адміністрація та взагалі керманичі - це помадярщені німці, слов'яни або жиди, як і недавній їх прем'єр Імреді”.[83]

Одного дня польська делегація, що складалася із польських старшин, відвідала кожний табір у Варюлопош. Мали фотографію Мацейка, атентатчика, що в 1934 році вбив польського міністра Пєрацького. Ось, що пише Пугач про ці відвідини: “Поляки прийшли до нашої залі, поставили нас всіх вряд. Тримаючи в руках якусь фотографію, дивляться то на неї, то на нас. Приступили до мене. Дивляться з-переду і збоку. Вибрали собі десь десять в'язнів. Між ними теж і я. “Він не може бути Мацейком, - запевняє їх комендант, - ми маємо про нього точні дані”. Ще готові забрати мене до Польщі і там зі мною покінчити. Поляки порівнювали фотографію ще до інших в'язнів. Але нарешті мусіли забратися з порожніми руками”.[84]

Ця сама “делегація” відвідала будинок, де були галичани. Вони мали список, на якому було 44 прізвищ, цих Січовиків, їх мадярські жандарми відвезли на станцію, а звідтам до Польщі. Пізніше стало відомо, що тих Січовиків поляки розстріляли десь в Карпатах.

Після того, як всі в'язні були “переслухані”, прийшов день, коли всі гицлі від'їхали. Це бупа добра ознака, що в'язнів будуть звільняти. В цім випадку треба згадати, що німецьке військове командування (OKW), домагалося, щоб мадярський уряд звільняв у першу чергу тих, що хотіли їхати до Протекторату й Німеччини. В першій черзі звільнили приблизно 60 осіб, які поїхали через Будапешт до Відня. Почуття волі зовсім оп'янило в'язнів, але щастя звільнених було захмарене свідомістю того, шо інші ще залишилися в неволі.

Наступно звільнили галичан, що теж виїхали до Німеччини, бо вони відмовились повертатися до Польщі. Зворушуючим було прощання галичан із закарпатцями, які залишалися ще в таборі.

Пугач про це пише так: “У дверях нашої залі станув професор Корнило Заклинський, родом з Галичини, який зворушеним голосом промовив до нас: “Мої закарпатські брати! Не можу від'їхати, щоб не попрощатися з вами. Перед двадцяти роками ми, галичани, у боротьбі за волю нашої землі, мусіли покидати свій рідний край. Доля нас занесла на Срібне Закарпаття. Хоч останні місяці в мадярській тюрмі були для нас жахливі, одначе, ми з радістю будемо згадувати наш побут на Закарпатті. Закарпатський народ є народом українським. Це він славно доказав в останніх днях Карпатської України. Нерівною боротьбою ми боронили свою волю. Наша боротьба не закінчена. Український народ ніколи не забуде Закарпаття. Воно є невід'ємною частиною Українських Земель. Як повернете додому, передайте Закарпаттю нашу щиру подяку і любов. Несіть на Закарпаття віру, що прийдуть дні й нашого визволення, коли всі українські землі з'єднаються в одній Соборній Українській Державі. Щасти нам, Боже, у цьому нашому святому подвизі! До побачення у вільній Україні![85]

Вже всі в'язні були звільнені, залишилися тільки закарпатці. Одного липневого дня комендант табору мав до в'язнів таку промову: “Ми вас висвободили з чеського ярма... у нас вам буде добре, як ніколи. Ви мусите полюбити свою тисячолітню батьківщину... Ми вас випустимо з табору, але будьте добрими громадянами Мадярщини... Нехай вам ані на думку не прийде робити щось проти Мадярщини. Пам'ятайте, що для таких як ви, у мадярських тюрмах місце завжди знайдеться”.[86]

Мадяри, зайнявши Карпатську Україну намагалися зі своїми прихвостями “русскими” обчорнити українську владу та українських провідників, але нарід не повірив їм. Нарід був свідомий того, що мадяри загарбали Карпатську Україну насильством і неправдою. У багатьох селах нарід з обуренням запитував: “Як посміли мадяри забрати нашу Україну? Ци наші голоси нич не варті? Тадь наше село всі свої голоси віддало за Україну, українську владу й що тут мають глядати мадяри!”.[87]

У боротьбі українського населення Закарпаття з мадярською ордою виріс чудовий міт. Карпатська Україна стала символом свободи, щасливого життя і добробуту. Населення уважало її за чудовий сон, що тривав коротко, але глибоко врізався у серця всіх тих, що хочуть бути господарями на своїй землі, а не рабами.

С. Вівчар зібрав декілька пісень, присвячених вбитим героям Карпатської Січі. Ось одна з них про чет. Павла Волощука з Бичкова, забитого мадярськими терористами.

“Та із тої полонини вітер повіває,

Дорогий син України в землі спочиває.

Спочиває він спокійно в глибокім гробу,