Розділ «НА ЗАКАРПАТТІ»

Після цього промовляли ще такі особи: хорунжий Микола Сабатюк, який закликав батьків посилати своїх дітей до шкіл, в яких починається навчання у рідній мові. Василь Климпуш говорив про те, що діється в сусідній Галичині. Дмитро Іванюк поінформував, як має виглядати нова сільська управа. Кирило Рищук звернув увагу зборів на те, що до боротьби за свободу треба закликати не тільки Гуцульщину, але весь наш нарід, що живе в Мадярщині. Іван Марусяк-Кузьмич поставив внесення, щоб збори проголосили відокремлення від Мадярщини, і щоб рада, яку виберуть, негайно нав'язала зв'язки з чільними галицькими українцями. Іван Марусяк-Кузьмич закінчив свою промову словами: “Як для румунів - Румунія, для поляків - Польща, так для українців - Україна, хай живе наша самостійна держава Україна!” Після цього розпочато вибори членів Ради. Вибрано до Ради усього 42 членів.

Ще того самого дня засідали всі члени нововибраної Ради, які вибрали з-поміж себе Головну Управу з 10-ти членів, до якої увійшли: Степан Клочурак мол., Дмитро Іванюк, Микола Сабадюк, Юра Гафіяк, Степан Клочурак старший, Іван Ластовицький, Василь Климкуш, Іван Марусяк-Кузьмич, Кирило Рищук, Степан Боднарюк. З членів Головної Управи створено потім різні комісії, що складали щотижня звіти зі своєї діяльности.

За тиждень часу Степан Клочурак разом із Іваном Климпушом поїхали до Станиславова, щоб передати Урядові Західної України рішення зборів з 8 листопада 1918 року про приєднання Закарпаття до України. Після повороту зі Станиславова делегація зробила звіт для Ради про свою подорож. Згадали також про маніфест, виданий Українською Національною Радою Західної України та її урядом, в якому виразно поставлене домагання, що до України мають бути приєднані ті землі Мадярщини, де живуть русини-українці.

Переконавшися, що українці на Закарпатті не хочуть далі жити під Мадярщиною, Мадярщина іменувала д-ра Ореста Сабова міністром для русинів-українців, який у порозумінні з мадярським урядом виготовив законопроєкт про автономію “Руської Країни”. Для обговорення цього законопроєкту д-р О. Сабов скликав до Будапешту на 10-го грудня 1918 року збори, на які кожне село з українською більшістю населення вислало своїх делегатів. Ясінська Народна Рада вислала на збори 8 делегатів під проводом Степана Клочурака. Для делегатів з Мараморешини виїхав спеціяльний потяг з делегатами. В потязі поміж делегатами чулись голоси: “тепер запрошують наших делегатів до Будапешту, а ще недавно вішали наших братів”. Делегати Гуцульщини у великій більшості були противні проти дальшого співжиття з мадярами в одній державі. Таке наставлення було наперекір намаганню міністра д-ра О. Сабова.

Д-р О. Сабов 10 грудня відбув спочатку зустріч з інтелігенцією, щоб поінформувати делегатів про свій плян. В цих нарадах взяли участь професори університету: д-р Годинка, д-р Стрипський і д-р Бонкало, багато державних урядників, священиків і вчителів. Наради відкрив по-мадярському д-р Сабов, пояснивши урядовий законопроєкт про автономію “Руської Країни”. Потім він прочитав приготовлений маніфест, у якому говориться, що на основі традицій, створених тисячолітнім братським співжиттям з мадярським народом, русини й надалі хочуть співжиття з ним у мадярській державі, як автономна частина Мадярщини. Після цього розпочалася дискусія”. Д-р Ю. Бращайко гостро запротестував проти змісту маніфесту, бо він вважав, що український нарід не хоче й не буде далі продовжувати тисячолітню традицію кривди нашому народові, денаціоналізацію і його повну експлуатацію. Згідно маніфесту русини-українці мають про все забути. Він заявив, що про долю свого народу можна вирішуватн тільки на своїй рідній землі, і що більшість делегатів ніколи не погодиться зі змістом пропонованого маніфесту, бо наш нарід має бажання жити зі своїми кровними братами в Україні”.[16]

В цій справі забирали слово ще багато делегатів. Гідна уваги заява делегата о. Петра Долиная, священика з Ромет, який сказав: “Сумним явищем є те, що на нарадах, де нема чужої людини, говориться тільки по-мадярськи. Невже ж присутні соромляться мови свого народу?”[17] - запитав він. Виявилося, що на нарадах поміж інтелігенцією було значне число противників мадярської орієнтації.

По обіді відбувся з'їзд усіх делегатів, на якому велику перевагу мали делегати селяни. Перед відкриттям з'їзду були видані всім делегатам рекомендації триматися засади, що ми не сміємо рішати про нашу державну приналежність у Будапешті, тільки на своїй рідній землі. Головою з'їзду вибрано д-ра Августина Штефана, адвоката з Рахова. В дискусії взяли визначну участь селянські делегати, які розповідали про кривди, заподіяні нашому народові мадярами. Всіх делегатів, які говорили на зборах по-мадярському, стягли з трибуни і не допустиїх до слова.

Патріотичну промову виголосив д-р Михайло Андрашко, який сказав: “Ми бачимо, що румуни з'єднуються зі своїми братами в Румунії, словаки з чехами, а коли ми хочемо вільно жити у своїй рідній державі, ми повинні з'єднатися зі своїми братами-українцями в одній Україні”. Він закінчив свою промову словами українського національного гимну: “Душу й тіло ми положим за нашу свободу і покажем, що ми, браття, козацького роду”.[18]

Наступним промовцем був Степан Клочурак, який вказав на те “братське співчуття”. Наші недавні опікуни надіються, що наш народ настільки неграмотний і несвідомий, що знову натягне ярмо неволі на свою шию. Вони в цьому грубо помиляються. Мадяри забули, що нас, наших батьків і братів національно освідомлювали вони самі, в своїх тюрмах або коли нас зганяли дивитися, як вішають наших батьків і братів на “братській” шибениці. Така “братська” школа навчала нас свій народ любити й ненавидіти його гнобителя та дала нам відвагу боротися за право й свободу нашого народу. Так “братська” школа скерувала нас на шлях, яким ідучи, виведемо наш народ з тисячолітньої неволі. Хто з нас любить свій народ, його своєрідну культуру, його звичаї і віру та хоче йому до кінця життя вірно служити й не хоче його запродати, той повинен це місце з огидою покинути. Ми повинні доказати, що ми не є неграмотне, послушне стадо, але гідні сини свого народу”.[19]

Останім промовцем на з'їзді був Дмитро Симулик, делегат з Ізи. Він розповів про страшні страждання понад сотні мешканців Ізи, що перейшли на православ'я. Їх волочили по тюрмах і голодом і холодом морили. В цьому нелюдському переслідуванні головну ролю грали сини деяких священиків. Д. Симулик домагався закриття зборів. Голова зборів д-р Августин Штефан, побачивши, що тут не прийде до жодного рішення, закрив збори й рівночасно запропонував скликати другі збори в Мукачеві. Однак, більшість делегатів голосувала за Хуст.

Так закінчився той з'їзд, від якого наші мадярони чекали роз'язки справи т. зв. “Руської Країни”. Та вони помилилися, бо збори цілком провалилися, а мадярський уряд зазнав повного краху.

Дня 18 грудня 1918 року інтелігенція в Сиготі скликала з'їзд делегатів Мараморощини, щоб для цілої Мараморошської жупи вибрати Народню Раду.

Августин Штефан про засідання Сигітської Ради пише таке:[20] “Ініціятором цих зборів був Іван Гощук, адвокат із Сигота. І. Гощук, привітавши присутніх, у своїй промові подав причини скликання з'їзду. Як тільки він згадав, що мадярський уряд готовий дати русинам автономію, міцні руки стягнули Гощука з трибуни. “Іди собі до Будапешту”. Хочемо почути Михайла Бращайка. “Пане Михайле,скажіть нам, що маємо робити?” Михайло Бращайко сказав: “Маємо лиш одну дорогу. До Києва!”. І збори закричали: “До Києва хочемо! Хто не з нами, най іде собі до Будапешту”.

Дальше на зборах виступали: д-р А. Штефан, адвокат з Рахова, С. Клочурак, В. Климпуш, Й. Йосипчук і багато інших. Всі вони засуджували неприхильне становище мадярської влади до українського населення і ганьбили зрадників народу, які допомагали мадярам гнобити наш нарід.

Ця нарада дістала повновласть належно підготовити Хустський Всенародний Конгрес на 21 січня 1919 р. Потім члени Сигітської Ради і учасники зборів походом рушили до церкви Рождества Пречистої Діви Марії, щоб перед церквою присягнути на синьо-жовтий національний прапор.

На тих зборах ми були свідками підйому духа ще недавніх рабів, які тепер явно й відважно демонстрували свою приналежність до українського народу. Мадярська орієнтація в Сиготі зазнала повного краху. Як один з делегатів, о. Юлій Чучка заявив: “Наше місце там, де є наш народ. Ми повинні не лише його піддержувати, але йому вірно служити”.[21]

На донос мадярського населення Ясіня, мадярське військове командування вислало 22 грудня 1918 р. до Ясіня 20 старшин і 600 вояків з дорученням роззброїти місцеву міліцію, а всіх членів Ради заарештувати. Для мешканців Ясіня було великою вигодою, що їх попередив Євген Пуза, колишній нотар в Ясіню. Тому прихід мадярського війська до Ясіня знайшов Раду приготовленою до цього. С. Клочурак пише: “Не лише члени Ради, але й члени нашої Оборони були попереджені в ніякому разі не чинити мадярам опору. Ми мали такий плян: своїм порядком і спокоєм приспати чуйність мадярів, щоб вони не чули й не бачили, що навколо нас діється”.

Присутність мадярського війська заохотила повернутися до Ясіня всіх тих, які добровільно чи примусово покинули село. Зразу після прибуття мадярського війська, відновлений старий адміністративннй апарат, який почав по-старому урядувати. Хоча сама Мадярщина від закінчення війни перейшла великі зміни, тут залишилося все по-старому.

На таємному засіданні Головна Управа Ради обговорила засоби, як позбутися небажаної мадярської “охоронн”. Вирішено озброїти 50 членів колишньої гуцульської міліції і розіслати їх всюди слідкувати за рухом мадярського війська в Ясіню. Мадярська міліція і жандармерія пильно слідкували за українським національним рухом. Вони перевіряли потяги, що їздили до Станиславова й Коломиї, стараючися контролювати зв'язки зі Західною Українською Республікою. Та це не перешкодило Раді висилати туди своїх кур'єрів, як також тримати зв'язок із Хустом. Із тих кур'єрів Ради найбільше визначився Дмитро Німчук.

Два дні перед нашим Різдвом зійшлася Головна Управа Ради в приватному мешканні й відбула свою нараду. Тут вирішено, що на Святий Вечір члени Головної Управи підуть “колядувати”. Діяти треба було обережно, щоб ніхто не здогадався, що щось приготовляється.