Розділ «НА ЗАКАРПАТТІ»

3. А коли б це також було неможливе, тоді вони мають дістати автономію.

На першому місці стояла ідея самостійности Закарпаття, на другому - злука з Західною Україною, і щойно на третьому місці - автономія, при чому не сказано, в якій саме державі Закарпаття мало б дістати цю автономію. Провідник американських українців, д-р Гр. Жаткович предложив ці постанови Ради президентові В. Вілсонові дня 21 жовтня 1918 року. Вілсон відповів, що перші два домагання є непрактичні й радив представникам Закарпаття вступити в члени “Середньо-Европейського Демократичного Союзу”. До цього Союзу належали представники чехів, словаків, поляків, сербів, литовців тощо. Головою його був д-р Т. Масарик. Весь цей Союз був у першій мірі знаряддям чеської політики під впливом якої був президент В. Вілсон.

Д-р Жаткович злегковажив два перші домагання “Ради Русинів”, вступив до “Демократичного Союзу” і цілковито підпав під вплив чехів. Коли делегація Ради Русинів відвідала у Філядельфії д-ра Т. Масарика, він їм заявив: “Коли русини рішать прилучитися до Чехо-Словацької республіки, то будуть становити окремий стейт, а кордони визначаться так, що русини будуть задоволені”.

Захоплені члени “Ради Русинів”, заохочені заявою Масарика, стали по стороні чехів, почавши серед закарпатських емігрантів агітацію за злукою з ЧСР. Виринула думка влаштувати плебісцит поміж еміграцією, при чому церковні братства мали голосувати в той спосіб, що на 50 членів мав бути один делегат. Не чекаючи на вислід плебісциту, “Рада Русинів” проголосила 12 листопада 1918 року в Скрентоні, Па. таку резолюцію: “Щоби угро-русини з найширшими самостійними правами, як стейт, на федеративній основі, прилучилися до Чехо-Словацької республіки з тим, що до нашої країни мають належати всі історичні угро-руські столиці: Спиш, Шариш, Земелин, Абауй, Гимир, Унг, Угоча, Берег і Мараморош”.[10]

Ця заява “Ради Русинів” була попередженням обмеження волі голосуючих і мала вплинути на їхнє рішення за приєднання до ЧСР. Плепісцит відбувся наступного дня і його вислід був такий: всіх голосуючих - 1,113 осіб, з того за ЧСР 732 (67%), за Україною 310 (28%), за Західною Україною 12 (1%), за незалежністю 27 (2%), за іншими 19 (менше як 2%). Протокол плебісциту зразу вислано на Мирову Конференцію до Парижу до д-ра Крамаржа і д-ра Бенеша. Сталося те, чого чехи потребували.

Після розпаду Мадярщини, 30 жовтня 1918 року словаки ухвалили на своїх “Народніх Зборах” в Турчанському св. Мартині злучитися разом з чехами і створити ЧСР. На Закарпатті в тому часі ще не було жодної акції в справі самовизначення. Незабаром і на Закарпатті постають три політичні осередки: на сході - Хуст, середня частина - Ужгород, на заході - Пряшів.

У Пряшові провід був у руках священика о. Омеляна Невицького, що згодом був переслідуваний чехами й змушений був втекти до Америки. Дня 8 листопада 1918 року відбулося тут перше велике віче українських народних мас, яке винесло постанову відірватися від Мадярщини і злучитися з Україною. На вічі вибрано “Руську Народну Раду”, яка перенесла свій осідок зі Старої Любовні до Пряшева.

Постава населення західного Закарпаття (Пряшівщина) була ясна: за злученням із Україною і проти злуки з ЧСР. Чехи почали тут ту саму гру, що й в Америці. Вони знайшли в проводі Пряшівської Ради малохарактерну, національно хитку людину, пізнішого губернатора Закарпаття Бескида, який зв'язався із галицькими москвофілами (Гагатко, Качмарик, Вислоцький і інші), і разом з ними почав на всі лади пропагувати думку про прилучення Закарпаття разом із галицькою Лемківщиною до ЧСР.[11]

Не спираючися на ні який авторитет чи право, Бескид і галицькі москвофіли ухвалили 7 січня 1919 року в Пряшеві злуку Закарпаття з ЧСР. Вони написали відповідний протокол, який Бескид негайно повіз до Праги, а звідти до Парижа, де він став тим другим актом “волі народу”, на якому оперлася чеська делегація на Мировій Конференції. У країні почало наростати обурення. Раду засипано протестами проти злуки з ЧСР. Ухвалено скликати збори на 14 січня 1919 року для з'ясування справи. Провідник Ради о. Невицький представив недвозначно виявлену досі волю українців Закарпаття, вказавши на те, що Бескида висилала до Парижу Прага. Він предложив до ухвали проклямацію до народу, в якій, між іншим сказано: “Руська Народна Рада” собравшася в Пряшові, узнавши правдиву волю цілого карпатського народа, торжественно оголошує перед цілим світом, що руський народ, жиючий по обох сторонах Карпат от Дунайця і Попрада аж по Тису, соєдиняється з Київською Українською Державою, Карпатська Русь подає в днешній день руку браттям своїм із Галича та Буковини, соєдиненим уже з матірю руських городов: со славним Київом. Най українська земля станеся от нині і нашою; най наші Карпати стануться нині твердинею на Заході для нашої великої, общой держави!”.[12]

Після прочитання проклямації мала розпочатися дискусія, але в той час прийшла на залю кліка Бескида з його москвофілами, чехами та словаками, і уся ця агентура Праги не допустила до жодної ухвали. Якими аргументами послуговувалися ці людці, може послужити їхній лист до президента Вілсона, в якому пишеться: “... сепаратизм украинских политиков считаем явленіем временным, антиславянским, антикультурным и антисоциальным, плодом австро-венгерского имперіалізма... Заявляем всему культурному міру, что с сегодняшнего дня считаем себя автономной русской частью чехословацкой республики”.[13]

По скінченні віча почалися поліційні переслухання о. Невицького і його прихильників. Чеська жандармерія і військо розпочали терор. Завдяки Бескидові чехи на Мировій конференції признали Західнє Закарпаття (Пряшівщину) аж по ріку Уж без ніяких застережень і забезпечень - словакам. Вони наситили словаків гарним куснем української території, щоб розсварити обидві нації, а самим тягнути з цього користь.

Чеській делегації в Парижі треба було ще “згоди” на злуку з ними від населення східнього Закарпаття. Про це постарався тодішній амбасадор ЧСР в Будапешті Годжа. Був це меморандум “Руської Народної Ради” в Скаляві. Дня 3 грудня 1918 року на взір інших “народніх рад” скликано повітове віче до містечка Скаляви. Це віче вирішило, щоб звернутися з меморандумом до Мирової конференції і жадати на основі 14 пунктів президента Вілсона самовизначення, і щоб Мирова конференція надіслала військо антантське або українське, щоб руський народ міг освободитися з 1000-літнього ярма і прилучитися до Великої України, де живуть також русини”.[14]

За цю ухвалу мадярські власті почали переслідувати різних учасників віча, а головно голову “Ради”, робітника Михайла Комарницького, якому загрозили викиненням за кордон (його батько був з Галичини). Комарницький поїхав до Будапешту, щоб там боронити свої права, та зайшов теж до посольства ЧСР, де він розповів послові Годжі про свої проблеми, як також про ухвали Скалявської Народної Ради. Він написав від себе прохання до чехів, в якому просив помочі проти мадяр, але ані словом не згадав про бажання прилучити Закарпаття до ЧСР. Це його особисте прохання стало для чехів “важним актом”, висловленням волі народу. Папірець гоненого мадярами робітника мав заступити волю цілого східнього Закарпаття!

Здається, що це й чехам видалося несерйозним, бо вони намагалися дістати до рук ще якесь свідоцтво “волі народу” східної частини Закарпаття.

Після закінчення війни багато вояків поверталося через Ясіня додому. Часто траплялося, що ті вояки насильно забирали від населення харчі або плюндрували село. Щоб цьому зарадити, мешканці Ясіня вирішили створити з колишніх вояків міліцію, яка б боронила цивільне населення перед насильством небажаних елементів. Завданням такої міліції в Ясіню була служба на трьох залізничних станціях, утримування порядку в самому селі й охорона різних складів.

Коли 4 листопада 1918 року Степан Клочурак повернувся з війни додому, на прохання громадського уряду він став командантом міліції. Першим кроком нового команданта було роззброєння місцевої мадярської жандармерії.

Після наради з громадським урядом, Степан Клочурак скликав на 8-ме листопада 1918 року збори населення Ясіня. Тому що на збори появилася кількатисячна маса гуцулів, збори відбулися на подвір'ї, скориставшись з гарного соняшного дня. Збори відкрив тимчасовий староста Дмитро Іванюк, який запропонував для ведення зборів С. Клочурака. Перебравши ведення зборів С. Клочурак, звертаючись до присутніх сказав:[15] “Дорогі сестри і брати гуцули, шановні громадяни! По довгій світовій війні вертаються додому ваші батьки, ваші чоловіки, ваші брати і сини. Не вертаються вони так густо, як їх з рідного села відвозили. На превеликий жаль, багато з них відійшли навіки, осиротивши свою родину, своїх стареньких батьків, своїх жінок і дітей. Багато з них ніколи не вернеться в свої улюблені рідні гори, до свого рідного Ясіня, а з тих, що вже вернулися і ще вернуться, багато мають покалічене тіло. Вони ще довго лікуватимуть свої рани, а може їхні рани вилікує тільки могила. Нас убивали і калічили на різних фронтах, багато з наших рідних пропало безвісти. Але терпіли не тільки ми, вояки, і вас вдома не щадили. Прийшлося і вам вдома терпіти довгі роки, якщо не від куль, то від побоїв і нелюдських знущань. Багато з вас їло гіркий хліб по мадярських тюрмах, в яких й тепер мучаться наші брати, а деяких з наших батьків і братів шибеницями карали. За що ллялася наша кров, за що наші батьки і брати віддавали своє життя, за що усім нам довелося зазнати стільки кривд і горя не лише на війні, але ще далеко до війни? Чому ми русини-українці були на кожному кроці переслідувані, чому нам не дозволяли своїх дітей учити в школах у рідній мові, чому нам не давали змоги розвивати нашу культуру хоч би так, як це могли робити наші брати в Галичині? Нарешті придумали й нашу церкву перемінити в школу мадяризації. Мадярське панство в такий спосіб приготовляло національну смерть нашого народу, його цілковито змадяризувати. Так відплачувалося мадярське панство нашому народові за його вірність”.

“Прийшов час, коли ми можемо не тільки відплатитися за “братнє” співжиття, але скерувати свою долю і долю усього народу в зовсім інший напрям. Нині, коли кругом нас усі народи сміло підносять прапор свободи, і ми повинні сміло заявити, що не хочемо бути наймитами у бувших наших гнобителів, не хочемо дальше бути предметом насміху, погорди й безупинного знущання. На нашій землі хочемо стати одинокими господарями, на що маємо повне право. Берім собі приклад від інших поневолених народів, від близьких румунів, від поляків, чехів і, головно, від своїх братів українців в Галичині, які розпочали боротьбу за своє визволення з Україною”.

“Ви спитаєтесь, чому ми вас скликали на нинішні збори? Ми скликали вас тому, щоб за вашою згодою нинішнього дня стерти усе старе, не наше, а зачати творити наше життя. Яке нове життя? - ви питаєте. Ми нині виберемо народню раду з ваших людей, яка зачне в Ясіню організувати нові порядки. Вона до урядів призначить ваших людей, які будуть урядувати в нашій мові, по-українському. Досі ми кормили у нас різних зайдів з найдальших закутин Мадярщини, тепер ми їх не потребуємо більше. Ця наша рада, ці наші люди, яких ви нині виберете без жодного натиску, відповідатимуть не тільки за те, що будуть творити, але також за нашу майбутність. Члени ради повинні постаратись, щоб до нашого села ніколи не вернулися старі чужі порядки. Вони в першій мірі відповідатимуть за те, з ким ми зв'яжемо долю нашого народу. Я певний, що між членами ради не буде спору, що у всіх нас є тільки одна мета, одна ціль - з'єднатися зі своїми кровними братами-українцями, з'єднатись з Україною. Але щоби ніхто не сумнівавсь в цьому, я ставлю це питання під голосування: хто є за з'єднання з Україною, хай піднесе руку!” (Усі учасники зборів підняли руку, вигукуючи “Най живе наша Україна!”. Проти з'єднання з Україною не піднялась жодна рука).

“Дорогі браття, гуцули, шановні громадяни! Ви своїм голосуванням виявили волю з'єднатись з нашими братами-українцями в одній державі, Україні, і це ваше рішення наша рада передасть владі України. Прошу й закликаю вас, шануйте й любіть один другого, бо всі ми походимо з одного роду, утримуйте в себе порядок, щоби своїм порядком усім показати, що ми є зрілі й достойні своєї свободи, своєї держави України. Ще одну просьбу маю до вас, брати-гуцули, шануймо й поважаймо усіх наших співгромадян інших національностей, які з нами, гуцулами, хочуть у мирі жити і чесно співпрацювати. Цей наш почин має історичне значення. Просім Бога помогти нам, щоб наші змагання кінчилися успіхом і принесли нашому многостраждальному народові щастя, кращу долю, свободу”.