Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША: ДОБА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ. ПЕРІОД ПЕРШИЙ: РЕВОЛЮЦІЙНА ОРҐАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОСТИ Й МОРАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВЛАДИ.»

4. Перший український полк імени Богдана Хмельницького.

І, Господи, як захвилювалась, як загомоніла, як замахала руками, прінціпами, докорами, метафізікою й революцією бідна руська „революційна” демократія! Скільки було виголошено жагучих промов на всяких зібраннях, засіданнях, мітінґах з приводу „самочинного” сформування першого українського полку в Київі! Скільки резолюцій винесено з самими найреволюційнішими, найдемократичнішими й разом з тим найгрізнішими словами! Подія струсила весь Київ, шугнула на Москву, ударила в Петроград, сколотила тамошні власти, завдала роботи телеґрафістам, журналістам, партійним орґанізаціям, раді міністрів.

А справа вся була в тому, що на київському етапному пункті зібралось біля 3000 запасних українців-салдатів, які постановили йти на фронт не по одиниці, а всім разом, одною ґрупою, сформувавшись у правильний полк, який і назвали „Першим полком імени Богдана Хмельницького”.

Маючи на увазі інтереси армії, фронту, всієї обори, здавалось, можна було тільки радіти з такого явища, бо за тих часів, дійсно, вже рідко можна було побачити, щоб салдати хотіли йти на фронт цілими полками. З фронту вони охоче йшли полками, але туди й по одиниці не можна було їх заманути.

Одначе руська демократія подивилась на факт з погляду инчих інтересів. І з погляду цих інтересів вона, розуміється, була цілком послідовна. Інтереси пануючої нації вимагали рішучого опору й недопущення таких явищ. Бо суть полягала не в тому, як там піде на фронт невеличка ґрупа людей, а в прінціпі. Признати, допустити цю групу піти в формі української національної частини, це значило признати рівноправність української нації в такій важній справі, як оборона держави, це значило признання взагалі рівноправности українців у всіх сферах.

Це було недопустимо. І в цьому полягала причина тої пристрастности, з якою тоді руська демократія поставилась до історії з цим полком.

Але в цьому самому ж була причина й української пристрастности.

І от, одне й те саме явище дивним способом знаходило цілком ріжну оцінку в одної й другої сторони.

Руська демократія, — рада робітничих депутатів, рада військових депутатів, виконавчий комітет громадських орґанізацій, студентська рада й инч., — вважали це небезпекою для фронту, небезпекою для революції, небезпекою для миру всередині краю, небезпекою для демократії.

Українська демократія, — Центральна Рада, — не вбачала ніякої небезпеки, а, навпаки, тільки користь і фронтові, й революції, й демократії.

Руська демократія цілком щиро була переконана (бо хотіла бути переконаною), що реорґанізація армії по національному прінціпу абсолютно неможлива по технічним умовам. Військові руські спеціалісти доводили це як найкраще й як найщиріше.

Українська ж демократія була цілком щиро переконана (бо теж хотіла бути переконаною), що це зовсім можливо І українські військові спеціалісти доводили це як найкраще й найщиріше.

І через це руська демократія, визнаючи, що, дійсно, піднялась стіхія, не знаходила инчого виходу, як стиснути її, не допустити, не розуміти, заборонити. І резолюція така:

„Комітет депутатів військ київської воєнної округи, розглянувши на засіданню 28—29 квітня жадання Українців-салдатів сформувати з них самостійний український полк, відносячись у прінціпі(!) з повним співчуттям до піднесеного товаришами-салдатами питання про орґанізацію українських відділів, ухвалив: ...[4]) З огляду на те, що доповнення армії не може терпіти найменшого задержання, признати, що зібрані в Київі салдати-Українці коло 3000 людей, як і всі ґрупи салдатів-Українців, які могли-б дальше утворитися, треба відіслати в загальнім порядку для скомплетування військових частей. [5]) Звернутися до київськової української Ради з проханням доложити всіх заходів схилити 3000 Українців негайно відправитися до армії в загальнім порядку”.

Українська ж демократія, бачучи в цій стіхії цілком нормальне явище, вважала й шкодливим і неможливим підходити до неї тільки з забороною й репресіями. І через те резолюція така:

„Що торкається 3000 салдатів, котрі припадково без усякої аґітації з боку українських орґанізацій, без відомости військових властей, зібралися в Київі й за прикладом польських леґіонів добиваються сформування з них українського полку, Центральна Рада не бачить иншого виходу, як сформування з них українського полку й задоволення їх бажання відправити їх негайно на фронт яко українську військову одиницю. Инакше сей стіхійний рух, незвернений у відповідне річище, може викликати непорядки позаду й на фронті й сим пошкодити справі оборони й укріплення нового ладу”.

5. Маленька перемога.

А стіхія, не зважаючи ні на грізні ні на милостиво — „прінціпіальні” резолюції руської демократії орґанізувалася собі далі: вибрала полковника для полку, вибрала полкову раду, розділилася по ротам, словом, реалізувала собі своє непереможне прагнення свого життя, так, як вона вважала кращим.

І от під натиском цієї стіхії, не маючи ні одваги та навіть і сили штиком розігнати її, вище військове руське начальство пішло на такий компроміс. Дозволити з цих 3000 виділити 500 чоловік, щоб вони були кадром для комплектування охоче-комонного українського полку.

Розуміється, це не задовольнило ні стіхію, ні українську демократію. І справа на тому не стала.