Розділ «II ЧАСТИНА: НАРОДИНИ ОУН»

1. Голова Проводу, Провідники, Секретарі й Голови Відділів мають право накладати кари на членів ОУН.

2. Суд ОУН складається з Головного Судді, якого покликає Збір Українських Націоналістів, і двох членів, яких іменує Провід з-поміж фахово підготованих членів ОУН.

3. Правильник Організаційної Карности встановлює норми дисциплінарної влади керівників і діяльности Суду ОУН.

* * *

Покликання постановою Конґресу Українських Націоналістів з дня 2-го лютого 1929 р., до життя і дії Організації Українських Націоналістів (ОУН) завершило процес об'єднання націоналістичних груп і організацій в одну українську націоналістичну революційно-визвольну організацію.

ОУН з'явилась на політичному овиді не нежданно, ні не виникла вона штучно. Вона зродилась у процесі боротьби найкращих українських патріотів за права української нації, в боротьбі проти ворожої окупації і проти ворожих українській національній справі політичних сил, як наслідок багаторічного шукання найкращих організаційних форм для української революційно-визвольної боротьби. На початку 20-их років стихійно виник ряд окремих націоналістичних організацій, одна з одною не пов'язаних, і то як на українських землях, так і на чужині серед скупчень української політичної еміґрації. Через аналізу причин і факторів, що зумовили невдачу визвольних змагань 1917-1921 років, оті організації прагнули продовжувати національно-визвольну боротьбу єдиноправильним – революційним – шляхом. У здоровому органічному гоні до об'єднання приходить насамперед до злиття трьох націоналістичних груп у Чехо-Словаччині в одну „Леґію Українських Націоналістів”, яка в дальшому процесі об'єдналася з націоналістичною „Групою Української Національної Молоді” в „Союз Організацій Українських Націоналістів” (СОУН). Подібно було теж і на західноукраїнських землях. Студентська націоналістична організація „Група Української Державницької Молоді” та ідеологічні групи, що постали з „Організації Вищих Кляс Українських Ґімназій”, об'єдналися в один „Союз Української Націоналістичної Молоді” (СУНМ). СОУН і СУНМ та УВО, яка остаточно теж; стала на політично-ідеологічні позиції українського націоналізму, злилися врешті в одну Організацію Українських Націоналістів (ОУН).

УКРАЇНСЬКЕ ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В ЧАС ПОСТАННЯ ОУН

В час постання ОУН українське політичне життя визначалося великим партійним розбиттям, розгубленістю і зневірою у власні сили в рядах вчорашніх політичних лідерів, занепадом політичної моралі серед партійних проводів і шуканням опертя на чужі сили. Ці лідери та партійні проводи вставляли ще в свою програму теоретичну вимогу самостійної соборної української держави, та насправді висували плян т. зв. „реальної органічної праці”, що оту вимогу практично перекреслювала. Тоді існували ще різні т. зв „державні центри”, а саме: республіканські „Державний центр УНР” і „Державний центр ЗУНР”, а крім цього ще й монархістично-гетьманський „Державний центр”.

Державні центри

„Державний центр УНР” уважав себе екзильним урядом Української Народньої Республіки та стояв на плятформі Варшавського договору з 1920 р. Інакше кажучи, він проповідував боротьбу за відновлення державної самостійности на осередніх і східніх землях України в формі Української Народньої Республіки, в оперті на Польщу, як союзника, і признання їй за те суверенних прав над західноукраїнськими землями: Галичиною, Волинню, Поліссям, Холмщиною і Підляшшям. Репрезентантом цього центру вважав себе Андрій Лівицький. який по смерті Симона Петлюри проголосив себе його наслідником, прибравши собі титул „Головний Отаман УНР”, а згодом – „Президент УНР”. А. Лівицький, разом із своїми найближчими співробітниками, перебував у Варшаві на „союзницькому” утриманні польського уряду, а в Парижі перебував проф. Олександер Шульгин як міністер закордонних справ екзильного уряду УНР. Там же проф. Ол. Шульгин редаґував головний політичний орган уенерівського „державного центру” – „Тризуб”.

Під Новий Рік 1929 було скликано у Варшаві з'їзд „Українського Центрального Комітету”, що повинен був стати центральним представництвом усієї наддніпрянської еміґрації при „екзильному уряді УНР”. Та на з'їзд прибули представники тільки тієї частини наддніпрянської еміґрації, що перебувала в той час у Польщі, а й з-поміж них коло 20 осіб заявилися проти політики Андрія Лівицького й демонстративно покинули з'їзд. Політику А. Лівицького підтримали ті, хто служив у польській армії чи державній адміністрації, або в якійсь іншій польській інституції.

Проти А. Лівицького і його групи, як репрезентантів наддніпрянської України, виступили зокрема недавні члени Директорії УНР, що перебували в Чехо-Словаччині, а саме: А. Макаренко, Ф. Швець та П. Андрієвський. Вони назвали А. Лівицького узурпатором, який, усупереч законам УНР, самовільно привласнив собі і титул Головного Отамана УНР, і право репрезентувати екзильний уряд УНР. Згадані діячі проголосили себе єдиними законними репрезентантами УНР, з титулу свого членства в Директорії УНР. Для протиставлення намаганням групи А. Лівицького здобути собі підтримку з боку загалу наддніпрянської еміґрації через створений ними „Український Центральний Комітет”, вищезгадані члени Директорії, а особливо А. Макаренко, на переломі 1928/29 рр. заходились творити „Українську Національну Раду Закордоном” (УНРЗ), що мала бути репрезентантом усієї наддніпрянської еміґрації „перед законним урядом УНР – Директорією УНР”.

Крім цього, проти варшавської групи УНР, очоленої А. Лівицьким, виступила так само і празька група ес-ерів: М. ІПаповал, Григоріїв, Ол. Шелухин, С. Русова. Група ця, в противагу двом вищезгаданим „державним центрам”, заходилася в той самий час творити „Народню Українську Раду” (НУР), як „єдине законне і демократичне” представництво всієї наддніпрянської еміґрації.

Продовжував існувати теж „екзильний уряд Західньо-Української Народньої Республіки” (ЗУНР) – д-ра Євгена Петрушевича, хоч авторитет його впав уже майже зовсім – через відвертий перехід на совєтофільську орієнтацію. В Галичині підтримувала його ще тільки невеличка „Українська Партія праці”, з тижневиком „Праця”.

Компромітував уряд Петрушевича й той факт, що недавній міністер закордонних справ цього уряду д-р Степан Витвицький прибув до Польщі, начебто для оборони воєннополонених і в'язнів, і незабаром став з листи УНДО послом до польського парляменту. Склавши посольську присягу на вірність польській державі, д-р Ст. Витвицький тим самим офіціяльно визнав польську окупацію над західноукраїнськими землями. Так само і д-р Осип Назарук, недавній міністер пропаґанди в Уряді ЗУНР, став у пізніші роки проповідником льоялізму супроти польської держави, як редактор наскрізь угодовецької газети „Нова Зоря”, Що виходила у Львові. Врешті д-р Василь Панейко, теж недавній міністер уряду ЗУНР, почав проповідувати москвофільську концепцію „Союз держав східньої Европи”.

Ще один „державний центр” на еміґрації створили гетьманці. Колишній гетьман Павло Скоропадський перебував на еміґрації в Берліні. Його однодумці проголосили, що зречення П. Скоропадського з гетьманату в листопаді 1918 р. було вимушене, а тим самим не важне і тому Павло Скоропадський залишається далі єдиним законним Репрезентантом Української Держави.

Так, отже, існувало в той час аж чотири „державних центрів” на еміґрації, що з них кожен уважав себе єдино „законним”, „леґітимним”, „традиційним”. Та що найгірше, кожен із них проповідував орієнтацію на котрусь із сторонніх сил.

Політичні партії

Такий образ розбиття являли собою й тодішні українські політичні партії.

Найгаласливіша на еміґрації партія ес-ерів (соціял-революціонерів), після того, як її „ліве крило” повернулось до УССР і стало до співпраці з большевиками, черговий раз розбилася. „Революційно-Демократичний Союз” і „Селянська Спілка” ес-ерів самоліквідувались, а на з'їзді партії в 1929 р. обох її лідерів – Шаповала і Григорієва – усунено з проводу. Таким способом соціял-революційна партія розкололася на три частини-групи: Куликівського і Клименка, Шаповала і Григорієва, Богацького і Паливоди. Кожна з тих груп претендувала бути єдиною партією соціял-революціонерів.