Розділ «ПЕРША ЧАСТИНА МІЖ ДВОМА ВІЙНАМИ 1920—1939»

Росли хвилі арештів, збільшувалось число шибениць. Дійшло до того, що літом 1934 року «демократична» польська держава відважилась в мирному часі заснувати концентраційний табір в Картузькій Березі, на Поліссі за сталінсько-гітлерівським зразком. Це був акт найбільшої ганьби Польщі маршала Пілсудського.

У червні 1934 року польське радіо подало до відома, що в Варшаві хтось застрілив міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Поляки говорили, що це робота українських терористів. В один мент літня атмосфера стала нестерпно гарячою. Зацокотіли друкарні по всіх комісаріятах та станицях поліції. Загули радіо-приймачі та телефонні апарати. Пішли в хід автомашини та мотоцикли, переповнені озброєною до зубів поліцією.

Я прийшов на обід з кар'єра в Мочулянці. Не встиг ще сісти за стіл, як хтось застукав у двері… Входить комендант поліції з трьома поліцаями.

— Пане Боровєц! В імені права — ви арештовані! Ляснули «бранзолети» на руки. Обшук помешкання та бюра. Відхід на поліційну станицю. Протокол. Етап пішки в напрямку Рівного. По дорозі «дочіплюють» до мене все нових арештантів. Наше «товариство» росте. Росте число супроводу.

До Рівного нас догнали на третій день. Число закованих по 2 та злучених між двійками ланцюгом зросло до 23 людей. «Вбивають» в переповнений підвал 1-го комісаріяту на вулиці «3-го мая».

Допити на поліції. Допити у слідчого. Допити у прокурора. Тіснота. Духота. Гуми… Спирт в легені через ніздрі… Олівці… Двері… Дошка… П'яти…

— Кажи, хто ще належить до вашої банди? Кажи, бо всеодно ось тут у мене виригаєш усі легені!.. Я з тебе киші вимотаю! Кажи!..

— ?…

— А-а-а! Тобі хочеться самостійної України? Міністром або генералом хочеш бути? Ми з тебе зробимо маршала! Ха-ха-ха!..

І так тиждень, другий і третій… Нічого не «видушили».

Тюрма на Грабнику. Відпочинок…

За чотири тижні — етап. Куди? В Березу. Всі тюрми та підвали переповнені народом. Мало місця. Треба зайняти всі старі військові казарми на поліських багнах…

До етапу в Березу мене сковують з туберкульозним студентом Генадієм Янкевичем. Марш на станцію. Плач жінок… Перебігання товаришів. Якісь знаки… До нашого купе вводять ще кілька пар та одного «особняка» із Здолбунова, Андрія Кисіля. Потяг рушив…

— Картузька Береза! Виходь!..

Довга колона скованих по-двоє людей. П'ятикілометровий марш від станції до містечка. Червоні казарми. Дроти. Кулеметні гнізда. Сторожа. Маса поліції. Рух, наче на фронті…

Дротяна брама, наче паща потвори, відчиняється. Поглинає мізерні, худі, брудні і непоголені постаті, наче мух…

— Стань очима до стіни! Розбирайсь наголо! Скоро! Бах, бах, бах!..

Гумою по голові… По спині… Чоботом в «хвостик»…

Перетрясається до рубчика ввесь одяг з білизною. Всі приватні речі відбираються. Видається полотняна білизна і з того ж самого полотна «уніформа» з круглою шапочкою. Дерев'яні черевики з передками з білої сириці…

— Бігом руш! Впади! Руш! На бігу сядь!..