Розділ «ПЕРША ЧАСТИНА МІЖ ДВОМА ВІЙНАМИ 1920—1939»

7. Гідний великої та славної нації лад у державі, де всі громадяни мають рівні права та обов'язки — це політична програма українського вояка.

8. Справедливе унормування соціяльних відносин в державі так, щоб не було підстав для клясової ворожнечі — це соціяльні постуляти українського вояка.

9. Свідомість, що політичні партії настають і відходять, а народ існує вічно, як однокровна спільнота — це політичне кредо українського вояка.

10. Мобілізація всіх сил народу проти зовнішніх ворогів України не партійними, а державними методами дії — це ділова тактика українського вояка.

11. Служба національній революції, звільнення своєї рідної нації від чужого панування та відбудова своєї власної держави — це честь та гордість українського вояка.

12. Бути чесним виконавцем всіх своїх обов'язків, гідно стояти на висоті кожного, хоч би й найтяжчого завдання, незалежно від часу, місця та обставин — це найпочесніша служба українського вояка.

Ці морально-ідеологічні основи були радо схвалені всіма членами Українського Національного Відродження. Пізніше, коли вони поширились серед населення, вони сколихнули людей до боротьби за волю рідного краю.

Розділ сьомий

ЧОГО Я ДОБИВСЯ В ЕКОНОМІЦІ

Я цілими днями і ночами снував дуже широкі пляни організації великих робітничо-кооперативних підприємств на Поліссі. Якби робітники були спільними власниками підприємств, тоді не було б експлуатації чужим великим капіталом. Тоді робітники були б зацікавлені у піднесенні продуктивности праці, як співвласники підприємств. Відпала б потреба знаходити спільну мову між робітниками та підприємцями, не було б гострої клясової боротьби, де українець українцеві стає ворогом, піднісся б життєвий рівень населення і т.д.

На жаль, з цих широких плянів нічого не виходило, не зважаючи на найбільші зусилля. Мала свідомість та несолідарність робітників, брак закладових капіталів, несумлінна конкуренція — аж до саботажу та поліційних провокацій включно — кожного разу доводили до того, що найкраще організоване кооперативне підприємство банкрутувало.

Це змусило мене перейти до іншої тактики. Я став добиватися поставити на ноги сильне приватне підприємство, в якому могли б спокійно працювати українські робітники, а за зароблені гроші провадити серед них освітню та загально-освідомлюючу роботу з надією реалізувати ширші пляни рідного будівництва в майбутньому.

Починаючи з найбільш зневажливої в каменярському промислі денної «піхоти» з лопатою, я почав систематично заводити всі інші процеси каменярської роботи. Таким чином я переходив від лопати до кайла, від кайла до бора, від бора до шабера, від шабера до півбруку, від пів-бруку до регулярної кістки, від кістки до тесаного бльока, а від бльока до чистої тесаної роботи та полірування каменя.

Теслярі та полірувальники граніту — це була справжня «аристократія» в каменярській індустрії. Ці люди колись заробляли більше від міністрів. Пізніше їх почали витискати машини.

Одначе, у мене це була щойно половина «норми». Я опанував тільки технічні процеси виробництва. До повної «норми», тобто, щоб бути керівником кар'єра мені бракувало ще більше знання та досвіду. Тому я був змушений здеґрадувати себе з «аристократа» і майстра-тесляра на таку «не строєву» роботу, як писарчуки, бухгальтери, касири, магазинери, експедитори, торговельні та технічні керівники.

За 15 років я свою «норму» виконав і навіть перевиконав. Керівник одного з Клесувських кар'єрів, технік В. Овчаревич, який колись, глузуючи з мене, як з «повзаючої замарахи», не хотів прийняти на роботу з причини мого неповноліття, рівно через 15 років прийшов під моє управління в кар'єрі чорного граніту в Карпилівці.

— Я ваше прізвище звідкись пригадую, пане директоре…

— А я вас дуже добре знаю, пане керівник. Чи ви вже забули свою «повзаючу замараху»? Пригадуєте, як 15 років тому на Чабелі ви не хотіли мені пояснити що воно таке «філософія» та «проблеми»?

— Ах, т-а-а-к! Пригадую… Так це ви з «повзаючої замарахи» так «вигнались»?… Поздоровляю, вітаю… І, очевидно, мушу пакувати свої манатки з цього кар'єра, правда?

— Ні, навпаки. Я дуже радо затримаю вас далі на своєму місці. Тільки через вас я став директором. Ви мене змусили вчитися. Я хотів знати, що таке «філософія» і «проблеми».