Розділ «ПЕРША ЧАСТИНА МІЖ ДВОМА ВІЙНАМИ 1920—1939»

У вагоні мене окружила «братва». Там знайшлися мої знайомі робітники. Хтось гукнув:

— Гей! Братці! З нами їде «воювати» наш батько-директор! А ви ж де тут взялися, га? Чого це ви такі сумні?…

— Змерз — кажу.

— А-а-а! Гей, хлопці, наш директор змерз! Ану, Купро, давай-но свою «білоголову». Обігріємо нашого старого. Давай місце!..

В одну мить передо мною ляснула валізка — це стіл. Тьохнула долоня об дно «білоголової». Корок і горілка бризнули на лямпу вагона. На валізці появилася склянка, паляниця, ковбаса, варене сало, огірки, помідори, часник…

— Наливай, Купро! Більше! Більше! По Марусин поясок! Прошу, пане директоре! Як то ви все кажете — «на погибель ворогам!..

— На погибель! На погибель! — загула «братва»… Я, дійсно, чекаючи потяга вночі, промерз і був дуже схвильований і голодний. «Смикнув» сивухи і наче вовк накинувся на запашну паляницю, варене сало та помідори. За цей час «братва» висушила півлітрівку. Появилася друга. Знову ляснула долоня об дно пляшки.

— Давай сюди склянку. Наливай. По Марусин поясок. Так, прошу, пане директоре!

— Ну то, хлопці, на погибель ворогам України!

— На погибель! На погибель!

Опинившись так несподівано в товаристві своїх дуже близьких товаришів та отримавши таке висококалорійне «огрівання», я на хвилину забув про своє «заяче» становище. Мене охопив той весело-бравурний настрій, яким жив цей потяг. Передусім, я відчув, що я не є сам один в чужому морі і мені, так само, як і цим людям, зробилося море по коліна…

До самої Варшави не перевіряли ні документів, ні проїздних квитків. Я досить багато і доладу наговорився з хлопцями, їх цікавило, що ж буде далі? Як їм треба вести себе у війську на фронті? Які вигляди нашої справи? Як довго Польща може встояти проти Німеччини? Чи це правда, що Сталін хоче підписати союз з Гітлером? Чи Гітлер думає зробити з усією Україною те, що він зробив з Карпато-Українською Республікою?

Не на всі ці питання міг я їм відповісти, бо й сам не знав як розвиватимуться світові події. Я їм лише вияснив нашу генеральну лінію, а саме: що Польща — це — наш хвилевий і малозначний ворог, що головним нашим ворогом був і є СССР, що Сталін дійсно хоче підписати союз з Гітлером і з цієї причини Гітлер являється таким самим нашим ворогом, як і Сталін, що гітлерівці показали в Карпатах в 1938 році, які вони на ділі приятелі України.

— Значить, по вашому — бити погань? Але в ім'я чого маємо ми боронити свого гнобителя — Польщу? За Берези, за пацифікації? За полонізацію? За те, що від мого батька одібрали останній гектар землі для осадників? За ганебну нужду нашого народу? За що ми маємо своєю кров'ю боронити наших історичних ворогів, що наших людей навіть в ярма запрягали?…

— Значить, хлопці, бити! Польща нам взагалі тепер вже не страшна. Нас є 40 мільйонів, а поляків — 20. Україна буде самостійною державою тільки тоді, коли буде розбита, як сталінська Москва, так і гітлерівська Німеччина! Польща тепер тут грає дуже малу ролю. Головна причина нашої неволі лежить в Московщині — червоній чи білій. Гітлер хоче цю причину перебрати на себе, але це йому не вдасться. Проти Німеччини виступить цілий світ, а проти СССР воюватиме лише Німеччина.

— Чули, хлопці? Треба нам воювати так, щоб повибивати зуби і Гітлерові, і Сталінові! Тільки тоді можлива самостійна Україна.

— Смерть обом!

— Смерть! Смерть!

Наспіла Варшава. Я сердечно попрощався з своїми земляками. Потяг рушив далі в напрямку Познаня. Вони поїхали на фронт з твердим рішенням: бити сьогодні Гітлера, а завтра Сталіна.

Розділ десятий