Розділ «Книга друга СПАДОК ВІКУ»

«Вісник» передрукував кілька заміток з нашої газети. Вона була заповнена анонімними розповідями про людські долі, на четвертій сторінці був уривок Грушевичевих спогадів і хроніка про найважливіші: події. «Вісник» передрукував чотири розповіді, підписавши їх внизу великими літерами: «Куплений Москвою», «Запроданець», «Перекупка» і «Шахрай». Недарма кажуть: «Злодію, шапка горить».

Між коробками кам'яниць метушились сніжинки. Здавалось, їм ніколи не досягти землі, проте снігова подушка напухала м'яко під ногами і тверділа, як лід. Ми з Марійкою йшли на свято до Мигельської і Ганиша, які при свідках справляли заручини, а весілля відклали на весну. Я і чути не хотів про Мігельську, але з Марійкою вже щось сталося: вона наполягала, сердилася, погрожувала… Я цього майже чекав. Ми йшли мовчки, сотаючи на ум недомовлені докори. Мене тричі зупиняло, і я всі три рази долав нехіть, відчуваючи, як мене опустошує це недодане змагання.

Гостина мала відбутися в кав'ярні. Ми йшли завчасу, бо мені треба було де того, як усі зберуться, кудись застромити свою непривабливу на вигляд куртку. Вся ця історія мене мучила. Дорогою я напружувався, деревенів і подумки лаяв Марійку.

Протягом останніх тижнів проміж нас не мигнула навіть тінь на суперечку. Я, правда, не питав, як Марійці на роботі, а вона не згадувала. Але ми говорила про людей, з якими я зустрічався, вона задоволена, що люди слухають мене. «Вісник» далі опльовував нашу газету. Ми собі вечорами посміювалися. Марійка навіть, радила пройтися по «Віснику» бичем на кшталт відповіді запорожців султанові.

Якось я побачив перекреслені дати в Марійчиному календарику. Я спитав очима, навіщо. Вона згорнула календарик і, поклавши на підвіконня, запитала:

— Ти танцюєш, Прокопику?

— Ні,- відказав я.

Вона усміхнулась, а я взявся дописувати статтю.

Кому б не хотілося повеселитись! Я взагалі розумів. Марійку. Але мене тривожило, як би в ній не прокинулась гімназистка.

- І довго ще будемо мовчати? — Я зиркнув на неї збоку і, не діждавшись слова, почав скручувати цигарку. Потім сказав; — Боюся, що мені доведеться раніше піти з вечірки.

— Ти завдаси мені болю, — озвалась вона.

— Ті «друзі» тебе ніби підмінили.

— Мені вже приїлося це слово. Назви їх інакше.

Я зітхнув. Вона насмішкувато підібрала губи. Жіночі химери…

Я віддав прислужникові куртку. Він догадливе почепіив її на задній вішак. Тепер залишилося знайти такий куток, щоб, сівши, заховати від очей покорчені юхтові чоботи. Сорочку я собі виправ досить вдало, спортивний светр якраз входив у моду, і я міг спокійно вдавати циніка, який шанує гостинність і добре вино.

Сідаючи, побачив у дверях Ганиша, а точніше чорний полискуючий метелик під адамовим яблуком у сяйві Павлового обличчя. Композитор ні на вершечок не підріс з того дня, як я бачився з ним біля Святоюрського храму. Тримався він ще впевненіше, ступав, гордо несучи голову. Він шанобливо кивнув мені, зачекав на поетесу і під руку з нею наблизився до нашого столика. Марійка в захваті від їхнього блиску весело примружила очі і, сміючись, обома руками сходилась за Зорянине плече. Павло скособочив на них голову. Вони сміялися таким щасливим сміхом, що ми з Павлом не знайшлися що-небудь сказати один одному.

До залу хлинули гості. Було таке враження, що досі вони терлися десь у мишачій норі, чекаючи на господарів. До нас підійшов Олекса Чорнота. Вклонившися Марійці, він міцно потиснув мені руку, розглянувся і, в привітанні піднявши руку, рушив до знайомих хлопців. За всіма ознаками, тут зібралась еліта «гуртка». Ця молодь не мала причини скаржитися на життя. Уже з манер можна було судити, що вона виховувалась у тих сім'ях, у яких проблеми достатку були лише своєрідними вправами мови.

Тужливо бренькнули бандури, співак, ло голосу — справжній артист, сколихнув повітря:

Ой не цвіти буйним цвітом,

Зелений катране,