Розділ «Книга друга СПАДОК ВІКУ»

Вона вийняла з-під ковдри руку і вкрила мені плечі. Вмостивши на моїй руці голову, вона незабаром заснула. А я, як і минулої ночі, почав мучитись і знущатися над собою. Після дурної вихватки Окільнюкової Докії я не переставав думати про Марину. Я не міг собі вибачити, що поступився Марійці, а тепер вона мені немовби перша дружина, тоді як Марина ніби побічна, до якої я повертався у гадках…

Вітер скиглить, мов плаче.

— Ти де, синку, пропав? — Покутський осунувся на лиці, погляд зацькований, увесь він — наче його помістили під зменшувальне скло.

— Від Павлюка немає вістей?

Старий з таємничим виглядом пошамкав губами.

— Як тобі відповісти? І мовби є, і нема. Чув, що Перемишлянський табір перевозили кудись у глиб Польщі, і багатьом вдалося втекти, кількох забили. Будемо надіятися, що Павлюкові пощастило.

— Давно?

— Такий час, що повинен би добитися. Та воно — дорога, всіляке трапляється. Серце моє віщує, що з ним усе гаразд. Я серцеві вірю. Як стара моя, небіжка, занедужала…

— Заспокойтесь.

Якби не Гривастюк, і я дожив би в мирі з Мариною до глибокої старості. Але цьому світові треба втоптати людину в землю і подивитися, чи зможе вона піднятися. Я піднімуся. Марина простить мене, і, коли треба, я її прощу. Але світові не прощу. Я йому не прощу того, що він готує війну моїм синам, позбавляючи їх батьківського благословення, яке, можливо, зупинило б їх перед тим, як брати людину на мушку. Мої сини будуть убивати, це я знаю. Світ досягає своєї мети. Ще років п'ять поникаю, як скажений пес з ланцюгом, а тоді сини відмовляться мене розуміти…

— То де ти, га?

— Пересидів кілька днів у селянина на висілку коло Чишків.

— Біда?

— Пропасть.

— Села повстануть. Тобі треба побути на сходках. Не хочу забігати наперед, діло покаже, та як би там не було, треба ламати, треба добуватися до поганського нутра. Нас закують — другі піднімуться. Нехай дивляться з усіх країв, як Галичина відстоює свої права.

— Ви це облиште. Надивилися, досить. Тут або скинути пута, або вмерти.

— Та так…

— За першим разом до зброї доводити не слід, але згодом розмелемо гарнізон на трину, Підберіть друкарів.

- Є, Прокопику. Дай, аби було на папері, і завтра — хоч відозва, хоч газета вийде. — Він перейшов на тон нижче і почав якось поважніше. — Люди поспіль прості, самі так не вкладуть, а допускати будь-кого не будемо. Навчені.

— Давно чекаю, коли стану потрібний.