Розділ «Книга друга СПАДОК ВІКУ»

— З ними, Прокопе, — вона обвела поглядом зал, — До цієї хвилини я була з ними; Я не могла перебороти себе і не признавалась. Я була з ними не тому, що вони надія краю, а тому, що вони мають усе, чого ні ти, ні твої люди не маєте. Вас би закували за ці пісні, а вони їх співають у присутності таємної поліції. Прощайте, — додала вона тихо і звелася з-за столика. Я пішов за нею до виходу, минаючи стрій вражено-злих заплаканих очей.

Надворі вже був вечір. Трусив сніжок, наздоганяючи сліди перехожих.

XII

— Прокопе!

Її знову щось мучило.

— Сьогодні до нашої друкарні приходив Олекса Чорнота. Виждав, коли-поблизу нікого не було, і сказав… що тебе підстерігають. Нам не треба було тікати з вечірки. Я винна.

— Ну, а далі?

— Тобі мало? Вони і вбити посміють. Тобі небезпечно сюди приходити. Може, нам зустрічатися… в Покутського?

— Друкарня.

Марійка закивала головою, стиснула пальці. Я зрозумів, що вона здогадалась про те, чого мені не хотілось видати: що мені легше, коли ми не бачимось. Очі її наповнилися стражданням.

— Не гніти і не зводь себе. Вони пронюхали, що я заволодів Миколиною друкарнею. Чи не той же Олекса проговорився, а тепер його мучить сумління. Головне, що і нам відомо. Щось придумаємо.

Ці слова ще більше засмутили її. Я не міг одірвати погляду від її білих тремтячих пальців, хоч зовні вона здавалася спокійною. Ця невластива їй дотепер стриманість похитала моє довір'я, і я сказав:

— Вночі перекинемо устаткування в інше місце. Марійка сиділа з похиленою головою, ніби не чула моїх слів, та, прокинувшись із задуми, з докором сказала:

— Якщо це мені адресується, то можеш не боятися.

— Стомлююсь, — озвався я. — Наче нічого не роблю і стомлююсь.

— Ти не маєш права ризикувати.

— Я не настільки сліпий, — сказав я, — щоб не бачити, що й без мене виступлять. Є мудрі діди, «друзі» мене переоцінюють. Та, мені здається, їх цікавить друкарня.

Дивлячись на її зсутулені плечі, я подумав, що тепер, коли я з людьми, особисто від неї хотілося б і більшої прихильності і турботи. Про це важко було натякати — ніби випрошуєш ласку, але їй треба було зрозуміти, що розрив з «друзями» не багато для мене заважив. Вона далі ходить з почуттям втрати, тоді як я гадав, що, звільнившись, вона стане ближчою.

— Слухай. Марійко, — покликав я…

«Пам'ятаєш, якось я згадував чоловіка, який мене приголомшив своїм металевим голосом? Тепер в очах у нього вираз розгубленості й нудьги. Ми з ним довго розмовляли. Мені сказали, що це своя людина, а повернулося так, що його треба переконувати, і я почував себе не краще, ніж той мудрець, про котрого написали: «В той час афіняни визнавали сонце богом, він учив, що воно — вогненне жорно. За це вони засудили його до смерті».