Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА. Доба козацька»

229. Адам Кисіль (портрет пізнїиший, як він уже був воєводою київським).

Армату козацьку Павлюківцї захопили й забрали на Запороже. Томиленко намовляв, аби не бунтували ся, але сам нічим не виступав против них, і його підозрівали, що він сам до Павлюка хилить ся. Тодї реєстровцї скинули Томиленка й вибрали старшим Саву Кононовича, полковника переяславського, яко більш певного— але се послужило тільки початком до повстання. Павлюк вислав на волость своїх полковників Кирпа Скидана і Семена Биховця з листами, закликаючи козаків, мішан і всякого стану людей, аби підіймали ся й ішли до війська, „а тих зрадників, що їм пан Жолкевский обіди, вечері й бенкети справляв, а за то йрму наших товаришів повидавали" — аби не тримали ся й не боронили. Козаки підняли ся; Кононовича й Онушкевича з старшиною вхопили й відвезли до Павлюка, що стояв під Боровицею, за Черкасами; тут їх судили, засудили і смертю скарали.

Одначе по сїм Павлюк замість зараз іти з військом на волость, вернув ся на Запороже. Говорили, що змовляєть ся з ханом і донськими козаками, аби прийшли йому в поміч. На волости лишив він своїм заступником Скидана і той ширив повстаннє й збирав військо. Розсилав своїх козаків з листами, закликаючи всїх, хто тільки тримаєть ся благочестивої віри, аби підіймали ся на Поляків. І справді народ підіймав ся, громив шляхту й приставав до війська, особливо за Дніпром, де трохи не цїле селянство покозачило ся—„чисто що хлоп то козак", як Поляки доносили. Але се була помилка Павлюкова, що він сам тим часом сидїв на Запорожу і завчасу не зайняв позиції на волости. Повторило ся подібне як в 1625 р. Військо польське, під проводом польного гетьмана Миколи Потоцкого, рушивши в осени, встигло пройти в Черкащину, поки Павлюк поспів з Запорожа, і се підрізало дух у повстанцїв—повстаннє потахло, не маючи посеред себе головного війська козацького. Скидай, що стояв в Корсуні, не важив ся сам стати против Потоцкого і відступив під Мошни та став туди скликати всіх з волости. Лівобічні козаки під проводом Кизима стояли за Дніпром, вагаючи ся, чи встрявати в війну, що так непевно починала виглядати. Павлюк, притягнувши під Мошни, закликав лівобічних, щоб за віру християнську і золоті вільности козацькі постояли, але перше ніж вони пристали до війська, на Миколин день (6 грудня 1637 р.) стала ся рішуча битва між Мошнами й Россю. Козаки вдарили на Поляків, що заложили ся табором коло села Кумейків; але позиція польська була добра, неможна було до неї близько приступити за болотами, і Поляки відгромивши гарматною стрільбою козацьке військо, самі перейшли в атаку. Вдарили на табор козацький, розбили його—хоч і з великими втратами; велике заміщаннє серед козаків зробило, що від стрільби зайняв ся у них на возах порох.

По сїм Павлюк з К. Скиданом та з иньшою ще своєю старшиною, узяв-шитакож і частину гармат, побіг наперед під Боровицю і тут став громадити військо. Над військом, що зістало ся, взяв провід Дмитро Гуня і далі в порядку з ним почав уступати ся. Хорих і покалічених мусіли кинути в Мошнах; військо польське заставши їх тут, не пожалувало немічних і безборонних, побило їх без милосердя. Гуня тим часом прилучив ся під Боровицею до Павлюка. Почали ся переговори. Потонкий инакше не хотів мирити ся, тільки щоб видали Павлюка, Томиленка, Скидана; Кисіль та иньші поручили ся словом своїм, що їм нічого лихого не буде, І реєстровці не втерпіли, видали Павлюка і Томиленка. Скидан з Гунею були в Чигринї; зачувши се, що дїєть ся, подали ся відти на Запороже. Тимчасовим старшиною Потоцкий настановив Караімовича; козаки мусїли підписати заяву, що вони будуть сповняти рос-порядження Потоцкого, своєвільників з Запорожа виженуть, попалять човни. Сю заяву між иньшими підписав також і Богдан Хмельницький яко писар військовий—вперше ми його тут стрічаємо між козачою старшиною.

Приборкавши отак козаків, Потоцкий поручив реєстровцям, щоб зробили тепер порядок на Запорожу, сам же заходив ся пострашити людей на Україні—пройшов на Київ, Переяслав, Ніжин, караючи людей, замішаних в повстаннє: вбивав на палю й иньші нелюдські муки завдавав. Потім розложив для постраху військо польське по всїй Україні лівобічній і правобічній.

---

77. Острянинова війна і пригнетеннє козаччини

---

Придавив Потоцкий козаччину на волости, але на Запорожу не здужав задавити: там далї збирав ся козацький нарід. Ватаги Кизима і Скидана, уступивши ся перед реєстровими, громадили ся там. Коли полк реєстрових прийшов був робити порядок на Запорожу з поручення Потоцкого, під проводом Караімовича, Гуня, що був старшим на Запорожу, не тільки не піддав ся, а ще й реєстрові з Караімовичевого війська почали переходити до нього, так що той скоріш подав ся назад на волость.

Запороже чекало тільки весни, щоб підняти ся наново та нагородити собі програну війну, і завчасу розіслало своїх людей-підіймати нарід Старшим вибрано сим разом Яцка Острянина, довголітнього полковника козацького. Він кинув ся на лївобічну Україну, де нарід особливо був приготований до повстання. Військо польське силкувало ся загородити йому дорогу, але Острянин зручно обминув його, від Кремінчука скрутивши на північ, і пройшов на устє Голтви, де вона тече до Псла. Тут заложив під м Голтвою табор на дуже гарній позиції, серед ярів і байраків, і міцно укріпив ся. Польське військо, що сгояло на Україні, кинулось на Острянина іпробувало здобути табор козацький, але відбито його, а потім козаки, взявши в два огнї з засідки погромили Поляків ще гірше, так що цілі роти польські погинули, і мусїли вони відступити.

Розохочений тим Острянин зробив помилку: замість того, щоб зістати ся на добрій позиції та збирати далї військо до себе, він, не чекаючи полків, що наспівали до нього, пішов за Поляками на здогін під Лубни. Сподівав ся він в дорозі перейняти ті полки, що поспівали до нього—Скидана з Чернигівщини, Солому з Київщини, Путивльця й Сикирявого з иньших мість. Але розминув ся і підійшовши під Лубни, мусів сам з своїми силами стати до бою з Поляками, програв битву і мусів спішно відступати в гору до Слобідщини. А тим часом і ті полки, що йшли йому в поміч—Донці й Запорозці, не можучи знайти Острянина, наскочили на Поляків і мусїли піддати ся, видали своїх полковників, але нічого не виграли тим; повторила ся історія солоницька: під час дальших переговорів Поляки несподівано напали на козацький табор і порізали, побили сих козаків до ноги. До Острянина тим часом приступила така сила покозаченого народу з Роменщини, що він задумав знову вдарити на Поляків, зайшовши від полудня, коло Сніпороду; але нова битва знову випала для козаків нещасливо, і після того Острянин став відступати понад Сулою в низ. Поляки йшли за ним; по новій битві під Жовнином Острянин вважав справу програною і покинувши військо з частиною козаків, пішов за московську границю: оселив ся там в Слобідщинї, теперішній Харківщині. В ті сторони йшли наші люди, з того часу як пани польські стали заводити і за Дніпром польські порядки, а особливо по кождій невдатній війні велика сила нашого народу йшла туди, осідала слободами і заводила подібний устрій козацький, як на Україні.

Над полишеним Острянином військом взяв провід Дмитро Тома-шович Гуня, що і в торішній війні вже раз виратував військо козацьке від погибели і сим разом не допустив козакам розсипати ся: дав добру відправу Полякам, а потім, чуючи, що надтягає сам гетьман Потоцкий з новими силами, відступив на саме Дніприще й заложив тут новий табор на старих окопах, над старим річищем Дніпровим, де ще за давніх часів били ся козаки з старостою черкаським. Позиція була незвичайно добра, а Гуня ще так добре їі укріпив, що потім польські інжінери признавали, що позицію сю ніяк не можна було добути; хіба тільки голодом можна було виморити той табор, а не здобути. Се відступленнє з під Жовнина і оборона на Старці-Дніпрі записали Гуню на вічні часи між найславнїйшими проводирями козацькими.

Потоцкий обложив козацький табор, але побачив, що здобути його не можна, і розпочав переговори; Гуня відповів, що не від того аби мирити ся, але не так як під Кумейками, а з честю—щоб козакам вернено всі давні вільности. Умисно затягав переговори, сподіваючи ся, що прийдуть помочи, а Поляки постоявши, стратять охоту до війни. Пробував їх Потоцкий обстрілювати — терпіли. Задумав виманити з табору і почав нищити, палити сусідні околиці—козаки жалували ся, але таки терпіли. Зносили недостачу в поживі й припасі, сподіваючи ся полковника Филоненка, що віз до них всякий запас з-за Дніпра. Та спіткало їх нещастє: наскочив Филоненко на Поляків і хоч сам пробив ся, але з голими руками: весь обоз його попав в руки Полякам. Дуже се підрізало козаків і тепер вони вже на правду почали просити згоди у Потоцкого. Але той не мав тепер охоти багато говорити: козаки мусїли прийняти тяжкі постанови, що уложив на них сойм по торішнім повстанню. Одно що козаки вибороли собі своєю завзятою обороною на Старці: Поляки сим разом не жадали видачі проводирів — всім було пробачено, як що тільки не згинув в битві або в котрійсь різнї, що без милосердя задавали козакам польські вояки, де мали до того силу.

Аж тепер придушено козаччину. Зіставлено війська козацького всього кілька тисяч. Шість тисяч мало бути по закону, але й сього числа не додержувано, бо не вписувано на порожні місця, а крім того повписувано в реєстр богато некозаків, а Поляків. Виборну старшину скасовано, всіх старших настановляли впасти польські, і то полковників не з козаків, а з шляхтичів польських, і вся вища старшина була польська. Польські пани мали правити козаччиною. Мешкати козакам позволено тільки в староствах Черкаськім, Корсунськім і Чигиринськім. Всі не вписані в реєстр мали бути послушні панам і старостам.

Козаки попробували ще просити короля, щоб зняв ті тяжкі постанови, але се нічого не помагало. Ще якийсь час хвилювала ся козаччина, збирали ся купи, але по двох невдатних війнах не мали охоти до третьої.

231. Чигирин (рисунок Шевченка).

Потоцкий з військом стояв над душею і не було надії на успіх нового повстання. По тім як козацькі посли ні з чим вернули ся, при кінцї 1638 р. переведено нові порядки Наставлено війську козацькому нову старшину, замість старшого—комісара польського, полковниками самих „родовитих шляхтичів", з козаків тільки двох осаулівта сотників. Між ними опинив ся й Хмельницький—сотником чигринським. Відновлено Кодак: сам Конєцпольский вийшов туди з військом польським, вистояв там, поки скінчили замок, і поставив залогу; коменданту кодацькому наказано не пускати нїкого на Запороже, а хто б ішов самовільно—того смертю карати. На Запорожу мали чергувати ся два полки реєстрові, щоб стерегти Татар і не давати купчити ся на Низу своєвільникам. На волости розложено польське військо для постраху.

Сим разом Польща довгий час не зачинала нїяких воєн, не по-трібувала ані свого війська, ані козацького, і новий порядок, заведений законом 1638 р., могли перетримати цїлих десять лїт. Панам польським здавало ся, що се вояи вже на завсіди задавили „козацьку гидру". Аж тепер могло розвинути у всїй своїй пишноті панське хозяйство на Україні, приборкавши „непослушних".

---

78. Повстаннє Хмельницького

---

Таке сильне придавленнє українського житя одначе само не вішувало трівкости новим порядкам. Всї з невдоволеннєм терпіли їх, чекаючи тільки першої нагоди, щоб скинути. І реєстрові козаки, позбавлені самопорядкування та піддані чужим для них і неприхильним начальникам Полякам; і козаки випис-чики, виключені з війська, що на рівні з селянами мусїли нести всї тягарі й корити ся панським посїпа-кам, а ще й зносити всякі напасти і наруги від росквартированих польських вояків; і українське селянство, що шукало земель безпанських, а з страхом і гнївом бачило, як наступає на нього кормига панщинна; і українське міщанство, і духовенство, що стратило поміч і оборону, яку мало в козаччині. Весь новий порядок держав ся на однім: на спокою в Польщі, що вона своє військо могла тримати на Україні й козаків не потрібувала. Перша війна, яка б трапилась, підрізала о сї порядки на Українї, бо до війни треба було б війська, треба було б козаків. На рідкість трапило ся так довго прожити без війни. Шляхта міцно тримала в руках короля і не позволяла йому зачіпати сусідів Але кінець кінцем того горючого матеріалу на Україні так богато зібрало ся, що він навіть і без війни загорів ся—від одних чуток про королівські бажання війни.

Володислав носив ся з плянами війни з Туреччиною. Підбивала його до того сильна республіка венецька, що воювала з Турками — обіцювала приєднати до того й иньші держави. Знаючи неохоту до війни у панів польських, король задумував напустити козаків на Туреччину, щоб її зачіпили, і потайки переговорював ся з козацькою старшиною. Але провідавши про се, пани так на нього насїли, що мусїв того всього вирікти ся, і старшина козача ту справу зовсім затаїла між собою. Се було в 1646 році. Незадовго по тім одначе стала ся пригода. що ті королівські заходи вивела на яв. Приключила ся кривда велика отому сотникови чигринському Богданови Хмельницькому: забрали йому старостинські урядники його батьківщину Суботівську, знищили господарство, наругали ся з сїмї його, а як він став тої кривди доходити, сам опинив ся у вязниці панській, з котрої його тільки приятелі виручили. Розгніваний і розжалений, стративши все, постановив Хмельницький підняти повстаннє.

Бувши сам в тих потайних переговорах з королем, Хмельницький знав, що король для своїх пляпів хотів би збільшення козацького війська і визволення його з панської кормиги; тому сподївав ся, що король не дуже буде против повстання виступати козаки все занадто вірили в силу і волю королівську, хоч конституція польська дуже мало тої волї королеви полишала. Оповідали, що Хмельницький зручним способом викрав у одного з старшини, Барабашенка, листи королівські, писані до козаків, і з ними утїк на Запороже при кінці 1647 року. Там між козацтвом своєвільним, а далі й між реєстровим, що на Запорожу стояли, став він ширити гадку про повстаннє покликаючи ся на спочуте королівське, а що ще важнїйше— через своїх знайомих мурзаків татарських завів зносини з ханом, намовляючи, щоб з козаками післав своїх Татар на Вкраїну. Не нова була се рГч, але Хмельницькому вдало ся те, що не вдавало ся ані Жмайлови, анї Павлюкови. Хан був сердитий на Поляків, що ті не платять йому умовленної річної данини, голод був у Криму, треба було війни, а поки на Україні був спокій, трудно було там чим поживитися. От і обіцяв хан Хмельницькому помагати, післати йому в поміч Тугай — бея, мурзу перекопського з великою ордою татарською. Як про се на Запорожу довідали ся. Справа повстання була порішена. Хмельницького вибрано гетьманом. Післано потайки вісти по Україні, що на весну буде війна, і всякими потайними дорогами почав охочий народ збирати ся за ЗапорОже.

Але поголоски про се пішли й між панів, вони затрівожили ся й зачали кликати Миколу Потоцкого, аби оборонив Україну (тодї вже був він гетьманом головним, на місце Конєцпольского, що помер, а польним гетьманом Калїновский). Потоцкий став ладити ся до війни, до походу; король відводив його від війни та радив пустити краще козаків на море; але Потоцкий бояв ся сойму і не хотїв слухати короля. Писав одначе до Хмельницького, намовляючи його, аби вернув ся на Україну, але Хмельницький добивав ся, щоб скасовано закон 1638 р. і вернено давні вільності козацькі. Сього Потоцкий сам без сойму не міг зробити, і так приладив ся на війну і з весною рушив на Україну. Наперед, по великоднї скоро, післав свого сина Стефана з кінним військом і з козаками, а иньшу частину реєстрових Дніпром на байдаках. Сам же з Калїновским, з головним військом польським, ішов по волі, збираючи роти свої. Необережно Стефан Потоцкий загнав ся в глибокий степ; Хмельницький пустив його, а далї обложив на потоку Жовті Води (що тече до Інгульця). Затримавши його тут, тим часом взяв ся до тих реєстрових, що йшли Дніпром; там було також богато таких людей, що тягнули до повстання, і під Камінним Затоном вони збунтували ся, побили старшину, що тримала з Поляками, й пристали до Хмельницького. Тодї й Татари, що ще приглядали ся тільки з боку, що то воно буде, прийшли до табору Хмельницького, і так вдарили всї разом на військо Стефана Потоцкого. Тодї й ті козаки, що були з ним, пристали до Хмельницького і військо польське погромлено цїле до решти на урочищу Княжий Байрак дня 6 мая 1648 р.

Хмельницький по сім не гаючи ся кинув ся на волость. Головне військо польське надійшло вже було під Чигирин, але не маючи вістей від Стефана Потоцкого, оба гетьмани затрівожили ся й боячи ся вскочити в якусь біду, завернули назад і по дорозї вже нищили міста, запас всякий, щоб ворогови не дістало ся. Проминули Корсунь, коли прийшла вість, що Хмельницький з Татарами вже надходить. Сполошили ся й стали табором між Корсунем і Стеблевим, на місцї дуже недобрім. Побачивши ж велике військо козацьке і орду, налякали ся й кинувши таборище, хотїли відступати. Та вскочили в засїдку, і Хмельницький погромив і се головне військо польське до останку—вся старшина польська і самі гетьмани обидва попали в руки Хмельницького, а той віддав їх Тугай-беєви.