Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА. Доба козацька»

Київський кружок був першим звязком, що звязав козаччину з вищими верствами української суспільности. Досі козаки стояли в тїснїйшім звязку тільки з українським селянством, що в козацтві шукало визволення від панської кормиги, а козаччина в своїх інтересах ішла на зустріч сїй селянській течії, що незвичайно зміцняла й помножала козацькі сили. Иньші верстви, хоч би й українські, ди-вили ся на козаччину, з того часу як вона набрала свого соціального характеру, скорше ворожо—як на елемент руїнний. Київський кружок, розпочавши свою культурну роботу під захистом козаччини, вважач потрібним розясняти, що козаччина се не якась шумовина, піна суспільна. а продовжателї старих воєнних, лицарських традицій старої Руси:

„Се ж бо те племя славного народу Руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке цісарство морем Чорним і сухопутєм. Се з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксілах плавало по морю й по землї (приробивши до човнів колеса) і Константинополь штурмовало. Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілїрик. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестили ся, віру християнську від константинопольської церкви приймали, і по сей день в сїй вірі родять ся і хрестять ся і живуть", — поясняло духовенство київське, коли його обвинувачували вороги, що воно за помічю й охороною козацькою відновило православну єрархію і взагалї має зносини з козаками. Коли перші заходи, розпочаті під охороною козацькою, вийшли вдатно, — київські круги рішили покористувати ся приїздом на Україну єрусалимського патріарха Теофана, щоб піл покровом Сагайдачного довершити діло ще важнИше, а саме відновити єрархію православну. Була се справді потреба пекуча. Після смерти львівського владики Балабана (1607) і перемиського Копистинського (1610) на цїлу Україну дістав ся одним оден православний владика львівський Тисаровський, та й той дістав владицтво тільки обманувши короля, що буде унїатом, а не додержав сеї обіцянки. Король, не сповняючи своєї обіцянки і закону сеймового, давав владицтва тільки уніатам, невважаючи ні на що, і можна було справді бояти ся, що колись зовсім не стане православних владиків на Українї; та й тепер уже православне житє церковне приходило в повний роз-стрій—а сього й хотіло ся королеви і правительству.

Отже прочувши, що патр. Теофан має їхати з Москви назад, київські громадяне запросили його до Київа і “тут показавши засновані інституції й початки культурної та освітної роботи, просили його, щоб відновив їм єрархію- посвятив митрополита і владиків. Загальний український зізд, скликаний до Київа на престольне свято Печерського монастиря — день Успенїя, виступив з усильним прошеннєм в сїй справі. Патріарх довго не відважав ся, „бояв ся короля і Ляхів". Але Сагайдачний заявив патріархови, що він бере його на свою відповідальність і ручить ся за його безпечність. Невважаючи що на За-порожу гетьманом вибрано Бородавку, між козаками на волости рядив усім Сагайдачний і на слово його можна було полягати. Місцева шляхта підтримувала його запевнення. Патріарх нарешті згодив ся і протягом осени і зими 1620 р. в ріжних місцях, в великім секреті посвятив митрополита і пятьох єпископів—на всї владицтва українські й білоруські. Потім під охороною козацькою щасливо виїхав з України на Молдаву, не слухаючи Поляків, що запрошували його їхати через Поділе, де можна було його справдї добре зловити.

Владиків посвячено, але стояло далеко важнійше питаннє—як добити ся для них права сповняти свою службу владичу? Як виробити для них свобідний візд в їх єпархії, щоб правительство не боронило їм своє діло робити? Київське громадянство і старшина козача спо-дївали ся, що правительство польське, потрібуючи козацької помочи, мусить зробити православним сю уступку.

Польща переживала тоді дуже тяжкі часи. З тої причини, що польські своєвільні банди, так звані лисовчики помогали цїсареви Фердинандови против семигородського князя, що був присяжником турецьким, султан рішив розпочати війну з Польщею, доправили ще й козаки, що були під проводом Бородавки: вчинили похід на Царгород, пограбували його околицї з нечуваною відвагою і нагнали такого страху, що приходило ся киями гнати турецьких матросів, аби йшли на свої галєри, плисти против козаків; неможна було дати козакам ніякого відпору і вони попустошивши царгородські околицї пішли собі далі бушувати по Чорному морю і робити що хотїли.

Султан після сього звелів турецькому війську рушити на Польщу і під кінець літа воно зближило ся до границь молдавських. Жолкевский з тим військом яке мав пішов на зустріч, щоб зійти ся з військом молдавським, але Волохи, побачивши таке мале військо, не хотїли йти з Жолкевским на Турків. Він мусів вертати ся і недалеко Дністра Турки його погромили; сам Жолкевский наложив головою, його помічник, гетьман польний Конєцпольский попав у неволю; мало хто виратував ся.

Так Польща зістала ся зовсім без війська і з великим страхом чекала нового турецького походу на другий рік. Нещастє, що спіткало Жолкевского, толкували тим, що він не заручив ся помічю козацькою: козаків було в тій війні або дуже мало, або таки й зовсім не було— своєвільники бушували з Бородавкою, а статочнїйших, що були по сторонї Сагайдачного, Жолкевский теж не постарав ся притягнути до себе, і вони займали ся справою церковною, поки Жолкевский воював ся з Турками. „Жолкевского забито в Волощині й Конєцпольского взято, бо без козаків війну зачав, так говорив: не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до рілї або свині пасти" — так переказує тогочасний український літописець тодїшнї оповідання. Тому тепер правительство з усіх сил заходило ся притягнути козаків. Брало ся на всякі способи, навіть патр. Теофана просили, щоб козаків до того намовляв. В київських кругах рішили, що за козацьку участь в війні треба добити ся, аби правительство признало нових владиків. Король і його порадники не хотїли на тім попускати. Даремно на соймі (на початку 1621 р.), коли йшла мова про приготовання до війни, голова українських послів Лаврентий Древинський, звісний український парляментарист, ударяв на правительство, пригадуючи всі кривди, які діють ся народови українському й білоруському:

„Почавши від Кракова в Короні як помножаєть ся слава божа за помічю тої нововидуманої унїї? Вже по більших містах церкви запечатані, маєтности церковні попустошені, по монастирях худобу замість монахів замикають. Перейдемо до в. кн. Литовського—там робить ся те саме, навіть в містах пограничних з Московською державою. В Могилеві й Орші церкви запечатано, священиків розігнано. В Пинську те саме вчинено; монастир Лещинський на корчму обернено. Через се діти сходять з світу без хрещення, тїла мертвих вивозять ся з міст без церковного обряду як стерво; люди без шлюбів живуть в нечистоті, не сповідаючи ся, не причащаючи ся з світу сходять. Невже се не самому Богови обида? невже не буде мстити ся за се Бог?… Перейдім до иньших кривд і утисків нечуваних. Чи то не кривда народови нашому руському, що, не кажучи про иньші міста, чинить ся у Львові? Хто грецького закону, не унїат, той не може мешкати в містї, анї торгувати на локтї і кварти, анї до цехів не може бути при-нятий. Коли хто умре, мешкаючи в містї, того мертве тїло не можна провести через місто з церковною церемонією, анї до хорого з тайнами господніми іти не вільно. А в Бильні чи не утиски то? чи чуване коли? Коли мертве тїло під замком хочуть провести через замкову браму (якою ходять і їздять всї, навіть Жиди й Татари), то ту браму замикають, так що православні мусять мерця свого виносити иньшою брамою, якою тільки гній міський вивозять".

Король буде жадати ледви чи не більшу половину війська від народу руського, а нарід сей як буде заступати грудьми сю державу, коли далі не буде задоволений в своїх прощеннях і домаганнях? Як можемо заходити ся коло спокою від сусїдїв, коли не маємо внутрішнього спокою у себе дома? — питав Древинський.

Але не слухано того. Коли Мелетий Смотрицький, висвячений на владику полоцького, поїхав на Білорусь і почав, хоч і обережно, сповняти свої справи владичі, уніати підняли крик, і король, не вважаючи на таку небезпечну хвилю, не отягав ся їх ратувати: видав наказ арештувати Борецького і Смотрицького і всіх новопоставлених владиків. Борецький з иньшими владиками, сидячи під охороною козацькою, що правда—не журили ся тими арештами, — але ж і подати ся в свої єпархії не сміли. На Білоруси всїх хто давав яку поміч Смо-трицькому або звертав ся до нього як до владики—арештовувано і король навіть збирав ся смертю їх карати. Правда, до кари смертної не прийшло, але все таки тяжко покарано тих людей ріжними карами, і Смотрицький мусїв також тїкати під охорону козачу.

Тому київські круги з Сагайдачним разом рішили стримати козаків від походу, поки король не вдоволить їх домагань—поки не „заспокоїть православної віри".

71. Хотинська війна і кінець Сагайдачного

Козаки зараз же з зими, послухавши патріарха і всяких обіцянок королівських, почали були ладити ся до походу. Зимою ходили вони під Білгород, здобули місто і визволили багато невільника—яких три тисячі християн слобонили, говорено на Україні. Потім на волости почали збирати всякий припас до походу—коней під армату, порох, олово і всякий припас: всякий поклик на королівську службу був тим для козаків дуже милий що давав їм притоку до збирання таким способом всякого припасу з людей некозацьких; для того вони так радо й відзивали ся звичайно на всякий заклик короля. Борецький з Сагайдачним постановили перепинити сї збори козацькі, поки король не вдоволить їх. В червні скликано велику раду козацьку—мали козакам привезти гроші від короля Поїхав туди сам Борецький з великим числом духовенства. Зараз же на початку ради з великим гнївом і жалем почав оповідати перед козаками, які насильства діють ся їх вірі; читав лист з Бильна, про нелюдські гонення за владиків. Потім Сагайдачний прочитав лист від патріарха, з великою пошаною: наперед поцїлував, а прочитавши положив на голову собі. Козаки підняли великий, крик: присягали ся боронити віри, не жалуючи горла свого. Але другого дня говорив посол королівський, заохочував до війни, передав гроші від короля, і козаків знов потягло до походу. Кінець кінцем рішили, щоб до короля в посольстві поїхали Сагайдачний з Єзекіїлем Курцевичем, ігуменом козацького терехтимирівського монастиря, шо тепер був висвячений на владику володимирського; вони мали королеви представити, щоб признав нових владиків, инакше козаки не підуть на війну.

І а козаки не втерпіли, коли їх почали заохочувати до походу. Тим часом як Сагайдачний з Курцевичем їздили до короля, козаки з Бородавкою вже пішли на Молдаву й почали грабувати край. Король збув посольство Сагайдачного ріжними ласкавими словами, нічого певного не пообіцявши, а тим часом війна почала ся, і Сагайдачний поїхав уже просто на війну до козацького війська. Але Бородавці се не пройшло дурно. Коли Сагайдачний приїхав до війська, його прихильники почали підіймати козаків против Бородавки, докоряючи йому, їдо він зле порядкував в походї, погубив багато людей в Молдаві, розіславши на чати, і не наготовив припасу на війну. Його скинули з гетьманства, судили і засудивши на смерть, стяли в колі козацькім під Хотином, а гетьманом знов вибрали Сагайдачного.

Приймаючи гетьманську булаву знов у свої руки (сим разом уже в останнє), Сагайдачний постановив ще раз спробувати прихилити короля і правительство до українських бажань козацькою заслугою. Більше нїчого й не зіставало ся—хіба облишити військо польське і завернути козаків з поля битви, поки король не сповнить козацьких бажань, — але на таке Сагайдачний не рішив ся. Польське військо перейшло за Дністер під Хотином, кріпостю турецькою, і турецьке військо вже надходило велике, як хмара, обступаючи Поляків, а козаки ще не надійшли й Поляки бояли ся, щоб Турки не заступили їм дороги і не розеднали. Першим ділом Сагайдачного було відшукати козаків і привести їх до Поляків. Се він і зробив, незвичайно зручно маневруючи під самим носом Турків, і щасливо провів козаків до польського табору, — але сам не вийшов здорово, бо шукаючи козацького війська, наскочив на Турків, пострілено його в руку і ся рана так і не загоїла ся—на другий рік Сагайдачний з неї таки й умер.

Козацького війська було, по польським відомостям, коло 40 тисяч, з невеличкою, але дуже порядною артилерією. Польського війська було коло 35 тис. (серед нього теж 8 до 10 тисяч регулярних козацьких рот). Таким чином з приходом козаків сили Поляків зросли у двоє. Але не тільки тим чисельним приростом тішили ся Поляки: вони велико покладали на козацьку звичку до війни з Татарами й Турками, на їх славну відвагу. Уже з походу козаків до польського війська, коли чати козацькі пробивали ся кріз турецьке військо, до Поляків доходили оповідання про нечувану відвагу, з якою сї дрібні чати відбивали ся від полків турецьких. І тепер коли козаки стали табором побіч табору польського, військо турецьке головну силу і натиск свій звертало на козаків, сподіючи ся, що як зломлять козаків, то легко покінчать і з Поляками. Але козаки не тільки відбивали ся від далеко більшого турецького війська, але й переходили самі в атаку і не раз громили Турків та добивали ся до їх табору. Робили також нічні вилазки, заповзаючи з нечуваною смілістю в середину самого турецького війська та полохаючи Турків непомалу. Бідували дуже через брак паші, але під зеліз-ною рукою Сагайдачного тримали ся до останку, тим часом як з польського війська шляхтичі з найзначнїйших фамілїй, скучивши довгою війною, без сорому тїкали, ховаючи ся в фури, що йшли по провіант, то що. Поляки розуміли, що тільки козаками тримають ся, і коли турецький султан, стративши надїю на побіду, нарештї помирив ся з Поляками і повів свої полки назад, — признавали Поляки, що козакам завдячують се виратуваннє Польщі від погибели, й під небеса вихваляли заслугу козаків і Сагайдачного, їх мужність, витрівалість, порядок, обзайомленнє з війною. Та коли вповаючи на сю свою заслугу і ласкаві обіцянки королївські, Сагайдачний з хотинського поля, крівцею козацькою политого, рушаючи назад на Україну, вислав до короля прощення козацькі—почув що иньше.

Не бозна що й просили козаки. Хотіли, щоб їм збільшено давнїйшу платню, тих убогих 40 тис. золотих до 100 тисяч; щоб нагорожено шкоди понесені в сїй війні, щоб козакам свобідно було пробувати в оселях своїх, в маєтностях королївських, духовних і панських, користуючи ся вільностями своїми, і щоб „заспокоєно було віру православну".

Знаючи велику дражливість шляхти на всі козацькі „вільности", козаки висловлялисвої жадання як найсмирнійше. Дарма! Король Жигимонт думав, що вже козаки йому не будуть потрібні,і вже не хотїв тратити ласкавих слів. Сказав, що волю свою перекаже через комісарів, а комісарам поручив відновити постанови 1619 року, звести військо козацьке до двох, що найбільше—до трох тисяч, а всі иньші щоб вернули ся в звичайне підданство. В справі ж віри сказав, що козакам як і досї не було ніякої кривди, так і далї не буде—буде, значить, все по давньому. А щоб козаки се лекше прийняли, казав Сагайдачному й иньшій старшині пообіцяти дарунки, щоб козаків заспокоїли.

Комісію одначе не можна було відбути, бо не було чим заплатити козакам за службу й не було війська—післати з комісарами. Відповідь козакам подано иньшою дорогою—але се не зміняло справи: розвіяли ся надїї козацькі.

Сагайдачному король показував ласку, посилав йому грошей на лїкарів то що, — але се не потішало старого гетьмана. Смутило його, що пляни і надїї, котрими він жив, не справдили ся. Чуючи близький кінець, він роспорядив своїм маєтком, призначивши частину його на київське брацтво, а другу—на брацтво львівське, щоб з доходів тримало „ученого маістра, в грецькім язику досвідченого", „на науку і цвіченнє дїток православних і вихованнє бакалярів учених, на вічні часи". Вмер потім за кілька день, 10 квітня 1622 р., оплаканий гірко всїми, хто дорожив національним українським житєм. Брацькі школярі читали похвальні вірші йому, видані потім осібною книжечкою: прославляли його мужність, любов до свого народу, до його освіти і церкви, та давали в приклад козацтву. Книжечка ся була заразом похвалою війську Запорозькому та заохотою, щоб ішло слїдами Сагайдачного та боронило далї народнїх справ. В тім напрямі впливало і київське духовенство, підтримуючи тїсні зносини з козаччиною.