Розділ «ЧАСТИНА П'ЯТА. Упадок козаччини і українського житя»

98. Обмеження гетьманської управи

Союз Мазепи з шведським королем мав великі наслідки для українського житя. Він дав притоку правительству московському—цареви Петрови і його помічникам взяти ся сильнійше до касовання української автономії. Таку лїнїю московське правительство вело з самого початку, ми вже се бачили.

З початку полишило Україну в повнім завідуванні гетьмана і старшини, але потім все покорочувало вдасть гетьманську і самопорядкуваннє українське. Кожду переміну гетьмана, кожду трудну хвилю українського житя використовувало воно на те. Кождого разу говорило ся, ніби то потверджують ся „статі Богдана Хмельницького", і Україна стоїть на тім, на чім до Москви приставала, але в дійсности відносини України до Москви все далі й далі відходили від порядків Хмельницького. Правда, від того щоб завести на Україні податки московські і управу московську—від сього наміру московські бояре після народнього повстання за Бруховецького відступили, або краще сказати—на иньші часи то відложили. Поки що зіставили Україну ніби то у власти гетьмана і козацької старшини; але посадивши своїх воєводів по всїх більших містах і свої залоги військові, звязали ту гетьманську управу так, що ані ворохнути ся було їй. Всі важнїйші справи не инакше мали робити ся як за дозволом московським. За всїм правительство московське пильно стежило, а роздаючи маєтности старшині, певне було, що сї московські прислужники і від себе за всїм будуть слідити, аби Москві чимсь прислужити ся. Та сим московські правителі ще не були вдоволені, бо вели до того, щоб зовсім скасувати всяку окремішність українську та порівняти Україну у всїм з землями московськими. І тепер от задумали вони скористати для сього з Мазепиної справи.

Хоч Україна, несподївано захоплена Мазепиним переворотом, анї рушила ся на поклик гетьмана, але московські правителі вхопили ся за сю нагоду. „Мазепина измена" нїби то кинула тїнь на Українців, ославила як зрадників все українське громадянство і, мовляв, змусила московське правительство до заведення нових порядків, щоб запобігти зрадї на буду ще.

Під першу хвилю, коли важно було стримати Україну від усякого нахилу в Мазепин і шведський бік, про се не говорило ся. Як найскорше перевели вибір нового гетьмана, щоб його Мазепі противставити, але справу затвердження прав українських відложили на пізнїйше, мовляв на спокійнїйший час.

Коли пройшов найгорячійший час і Шведів знишено—старшина з гетьманом Скоропадським стала нагадувати цареви про потвердженнє. Просили охоронити Україну від самовільства московських генералів і всяких начальників, що за час Шведчини, посилаючи ся на воєнні потреби, хозяйнували на Україні як хотіли, не питаючи ся нї полковників, нї гетьмана, страшенно гнобили нарід не шануючи ніяких прав нї законів. Цар на сї пригадки нїби то згодив ся, старі права потвердив, але гетьманській власти давнійшого значіння вернути не схотїв. Навпаки, за кілька днїв по тім потвердженню (Зі липня 1709 р.) призначив московського боярина Ізмайлова „бути при гетьманї для порядковання разом з ним всяких справ, за спільною радою, — з причини останнього повстання на Україні і запорозького бунту". Ізмайлову поручено було разом з гетьманом пильнувати порядку на Україні і всього правління гетьманського і старшинського, а заразом пильно наглядати за гетьманом і старшиною. Рік пізнїйше додано ще одного такого резидента, і стало їх двох при гетьманї. Гетьманську резіденшю перенесено з Батурина до Глухова, під саму московську границю і поставлено два московські полки залогою, щоб ті резіденти могла зараз арештувати гетьмана і старшину, якби за ними виявило ся щось підозріле.

Сим одним уже підірвано гетьманську вдасть і відібрано гетьманови давнїйше значіннє. Нїчого він не міг зробити без відома, а властиво— без дозволу царських резідентів, і кождий на Україні розумів, що сила не в гетьманї, а в тих резідентах, в царських міністрах та ріжних довірених людях. Вони далї оспоряджали ся на Україні як хотіли по своїй волі. Правительство царське обтяжало Україну постоями військ московських, що страшенно оббірали людність українську. А козаків ганяло в далекі сторони, на копаннє каналів, на будову кріпостей, в околицї Петербурга, в Астрахань, на Кавказ, „на линію" — як тоді казали, і там козаки гинули й мерли цілими тисячами, а котрі й вертали ся, то потративши здорове і весь припас, а не діставали за се нїякоі заплати.

Полковник Черняк, їдо був при роботах на Ладозькім каналї, в 1722 р. так описував сю козацьку біду в доношенії своїм росийськоаду сенатови: „При Ладозї у канальної роботи многеє число козаків хорих і померших знаходить ся, і що раз то більше умножають ся тяжкі хороби—найбільше вкорінила ся горячка і опух ніг, і мруть з того, одначе приставні офіцери, не вважаючи на таку нужду бідних козаків, за повелїннєм господина бригадіра Леонтиєва без жадного бачення немилостиво бють при роботї палками, — хоч і так вони її не тільки в день і в ночи, а навіть і в днї недїльні і празничні одправляють—без спочинку до неї приганяють. Бою ся я отже, щоб козаків тут не погубити як торік—що їх хіба третя частина в минулім році до дому вернула ся, тому поперджаю сенат сим покірнїйшим моїм писаннємі рабсько прошу: благоволіть не допустити моєї команди погинути до кінця при канальній роботї і аби не була переведена на иньші місця для зачинання иньшої роботи—сам Бог видить, нема ким її робити, бо всі козаки в силі своїй дуже ослабіли і ледви живі,—але щоб пустили їх до дому принаймні в первих числах септемврия, не заводячи в глубоку осінь, до роскиса і плюскоти".

В народнїх піснях теж зістали ся ще, хоч слабі спомини сих канальних робіт. Орлик, пізнїйше пригадуючи Запорозцям сю біду, толкував їм, що се „Москва" умисно хотїла військо козацьке вигубити і для того „по кількадесят тисячей козаків указами своїми спровадивши, одних тяжкими і незвичайними роботами помордували, других голодом поморили, а иньших борошном гнилим отрухлим з ящурками і з вапном помішаним потруїли"…

Умисно не умисно, але страшенно тяжко лягало се на Україну. Та ніхто не осміляв ся підняти голос против волї грізного царя. Нїхто не був певний нї свого житя, нї тим меньше—свого уряду.

Цар Петро не вдоволяв ся тим, що гетьманську управу підданеє під такий пильний догляд, ще і від себе вмішував ся, визначав полковників і старшин сам своєю волею, против волї і без відомосте гетьмана. Ріжні пролази за дарунки генералам та міністрам діставали собі уряди на Україні, поминаючи гетьмана, і потім і в вус собі не дули на нього. Почали далї давати українські уряди не тільки Українцям, а й Великоросиянам, Цар Петро наказав гетьману, щоб видав доньку за якого небудь великоросийського чоловіка, і коли Скоропадський, послухавши царського наказу, став питати для доньки якогось приємного цареви жениха—вказали йому на одного з царських довірених людей Петра Толстого, а потім цар, мовляв вважаючи на заслуги Скоропадського, сам від себе дав Толстому стародубське полковництво, найбільший з полків українських. Так зроблено перший початок, і потім все більше роздавано полковництва великоросийським офіцерам, комендантам (давнїйшим воєводам), так що перед смертю царя вже мало що лишило ся полковників з Українцїв.

Мішаючи ся так в управу українську в усяких справах малих і великих та чинячи тим велику замішку, цар заразом користав з кождого непорядку в гетьманській управі, щоб показувати на ті недоладности та немов для кращого порядку все більше покорочувати гетьманську та старшинську вдасть. Скоропадського він і призначив на гетьманство тому, шо він був старий, плохий недотепа і ним лекше було по своїй волї обертати. Старшина хотіла Полуботка, так цар, оповідають, не згодив ся: він, каже, занадто розумний, з його може вийти другий Мазепа. А при Скоропадськім забрали велику силу ріжні його свояки і особливо молода і гарна гетьманиха Настя, з Маркевичів родом: про неї казали, що то вона, Настя, носить булаву, а Іван (гетьман) — плахту. Зять гетьманський Чарниш, настановлений судею генеральним, завів великі непорядки, хабарництво і неправду в військовім судї. Посилаючи ся на такі непорядки в гетьманській управі, цар в 1722 р. приготовив новий удар українській автономії. При гетьманї поставлена була рада, так звана „малороссійская коллегія", з шести великоросийських старших офіцерів, з тих гарнізонів (залог), що стояли на Українї, з брігадіром Веляміновим у головах. Ся колегія мала пильнувати судів і приймати скарги на всякі суди і уряди українські—навіть на найвищий військовий суд і військову (гетьманську) канцелярію. Мала наглядати, щоб від старшини не були кривди і тісноти козакам і посполитим і за порозуміннєм з гетьманом робити против того всякі заходи. Мала стежити за гетьманською канцелярією і всякими писанями, що туди входять і звідти виходять. Мала пильнувати всяких доходів українських, приймати їх від війтів і урядників і видавати на військові та всякі иньші потреби. А про всякі непорядки мала доносити просто сенатовн.

Таке небувале розпорядженнє цар Петро в своїм указї пояснював непорядками гетьманськими, в канцелярії і в судї і в зборі доходів, і старшинськими кривдами: що у козаків і посполитих землї за бирають, в кріпацтво повертають.

Даремно Скоропадський іменем „всїх малоросийських людей" з плачем і слїзми просив царя не вірити, оповіданням про ті непорядки, не ламати старих прав і порядків українських. Цар не послухав, а щоб народови українському з кращої сторони ті нові порядки показати, розіслав по Українї друкований указ і в нїм писав, що колегія заводить ся на те тільки, аби старшина людей не кривдила, і додав свій наказ, даний колегії, де згадувало ся про кривди старшинські.

Страшенний се був удар і гетьману і всій старшині, всїй гетьманській управі. Ясне дїло було, що справжня управа буде тепер в руках сеї колегії чи її голови, а за гетьманом з старшиною тільки порожнє імя зіставало ся. Дуже непокоїло також старшину отеє, що цар, покорочуючи її власть заразом підіймав против неї поспільство, обіцюючи суд і управу на старшинські кривди, виносив на верх справу неправедно захоплених земель і незаконно закріпощених людей та показував стежку до нової колегії з усякими скаргами в сих справах.

99. Перше скасованнє Гетьманства. Полуботок

Скоропадський так був вражений тим, що захворів і вмер. Але його смерть дала цареви нагоду тільки до нового удару: він постановив зовсім скасувати гетьманщину. Одержавши відомість про смерть Скоропадського, він поручив заступати гетьмана полковникови Полуботкови з генеральною старшиною і в усїх справах радити ся з Веляміновим. Разом з тим Україну з-під міністерства чи колегії (як тодї називали) заграничних справ, через котру гетьмани досї мали зносини з царським правительством, велїв перевести в завідуваннє сенату, зарівно з звичайними провінціями Росії. Коли ж старшина прислала до нього своїх послів, просячи дозволу вибрати нового гетьмана на місце Скоропадського, то дуже довго на се не давано відповіли, а як старшина нагадувала, то літом 1723 р. цар дав таку відповідь, що справа гетьманського вибору зовсім відкладена не знати до якого часу. Цар писав в тім указі, що царське правительство підшукує особливо вірного і певного чоловіка на гетьманство, вважаючи на те, що „від часів першого гетьмана Богдана Хмельницького аж до Скоропадського всі гетьмани виявили себе зрадниками", і не належить цареви про се докучати, „бо тим часом визначене Україні правительствоі в дїлах нема замішки".

Сими словами грізний цар не тільки відкладав справу, але й нагадувати про неї забороняв. Гетьманство мало бути скасоване очевидно— на завсїди.

Але те що настало по скасованню гетьманства змушувало українське громадянство гірко жалувати за гетьманами. Хоч царське правительство справу так обертало, мовляв усе робить ся для кращого порядку і для охорони народу від кривд старшинських, але на ділі нові великоруські правителі не приносили ніякого порядку анї полекші народови, навпаки ще більше кривд, насильства і всякого обтяження народови прибувало, і всі жалували, що нема кому за нарід, за Україну стати—нема голови, нема гетьмана.