TextBook Правда, тих випрошених грамот бояла ся навіть показувати на Україні, знаючи, як неприхильний до того народ. Але нарід український зачував уже, що нова старшина топче стару стежку й ставив ся ворожо до неї, бо підозрівав в її політиці оті власні, своєкорисгні забаганки.
Ей дуки, кажуть, ви дуки! за вами всї луги і луки!
Ніде нашому брату, козаку-нетеязї, стати І коня попасти, як кажуть козаки дукам-полковникам в думі про Ганжу-Андибера зложеній під вражіннями сього вороговання. Різко се ворогованнє виявило ся пізнійше, але початки його прокидають ся дуже скоро по смерти Хмельницького і ослаблюють позицію старшини й її політику, і се була шкода велика, бо старшина мала на оцї визволеннє цїлої України, полїтичні інтереси цілого народу.
84. Гадяцька унїя
В трудних тодїшнїх обставинах непростимо нерозважним дїлом був вибір Богданового сина, недосвідченого і нездатного молодика. Старшина не відважила ся виступити против сього перед очима умираючого Богдана, але задумала „поправити" се дїло по його смерти 1 поминувши Юрася, вибрала гетьманом довголітнього військового писаря, довіреного чоловіка покійного гетьмана Івана Виговського. Потім оповідали, що вибрали його з початку на тимчасового гетьмана, поки Юрась покінчить науку і постаршає, а Виговський захопив собі булаву й став „совершенним гетьманом". Але сучасні документи про се нічого не говорять: Виговського вибрано таки гетьманом відразу, тільки старшина боялася, щоб, чернь козацька" не протестувала, тримаючи ся Юрася, тому зробила сей вибір не на повній військовій раді, а на таршинськім зїздї і аж потім, як пішли до Москви доноси на се, Виговський повторив свій вибір на повнїйшій військовій радї і був знов вибраний гетьманом.
Новий гетьман, певно, був цїлою головою вищий від Юрася, був чоловік дуже досвідчений, розумний, бувалий, не кепський політик, при тім безсумнїву—патріот український, завзятий автономіст, однодумець старшини, що разом з нею щиро бажав забезпечити свободу і незайманність України. Але він не мав популярности такої як Хмельницький: був він український шляхтич з київського Поліся, служив по канцеляріях, до військового діла не мав особливої охоти і до війська попав припадком: оповідали, що Хмельницький його викупив у Татар, як він попав в неволю над Жовтими Водами. До того ж і на гетьманство Виговський попав не вибором повної ради, а против її волі. Все се в тодїшнїх обставинах, незвичайно трудних і без того, ще більше утрудняло становище новаго гетьмана.
В перших початках Виговський хотів далі вести політику Хмельницького: держати ся по можности нейтрально між Москвою і Швецією, Кримом і Польщею, щоб мати спокій на Україні, зміцнити в нїй лад і порядок і свою власну позицію. Приєднав до себе знову Кримську орду, що була перехилила ся на сторону польську. Довів розпочаті переговори з королем шведським до дуже важного союзного трактату, котрим король шведський обовязав ся „признати і проголосити військо Запорозьке з усїми підвластними йому землями за нарід свобідний і нїкому не підвластний", його свободу і права боронити против усіх ворогів, а спеціально—добити ся від Польщі признання свободи і незалежности „війська Запорозького", себ то східньої України, та розширити його територію і на західню Україну. Се були дуже важні обіцянки, але висловляли ся тоді, коли вже упадав розмах шведської політики: шведський король мусїв вивести військо з Польщі бо напала на нього Данїя, і Швеція таким чином не могла бути опорою для України. Зіставала ся Польща і Москва; Польща вела далї переговори з козаками, аби вернули ся назад до польського короля, і обіцяла за се всякі права, аж до автономії України. Москва навпаки з смерти Хмельницького хотїла скористати, щоб поширити свої впливи і власть на Українї взяти в свої руки збираннє доходів, поставити воєводів в иньших українських городах(досї воєводи були тільки у Київі) і скасувати церковну незалежність України. Все се були новини прикрі українській старшині й громадянству, але Виговський скільки міг ішов під лад Москві і не протестував виразно проти сих московськіх плянів, бо не чув себе ще певно. За свою покірність сподївав ся від московського правительства, що воно його підтримає супроти неприхильних течій, які зазначали ся против нього на Українї; але сї надії його не сповнили ся. Тому що Виговського провела на гетьманство старшина без повної ради, з сього скористали всякі елементи ворожі старшині, а особливо Запороже, що власне найбільше вороже було новим порядкам, а стояло за старий демократичний лад військовий, коли військова рада правила всїм, відбирала і надавала булаву, а центром того була Січа.
За Запорожем тягнули також і сусїднї лівобічні полки Полтавський і Миргородський, що по сусідству стояли в найбільш тїсних і близьких звязках з Запорожем. Там ото й прокинули ся зараз ворожі Виговському і старшині течії, і з них задумав скористати полтавський полковник Мартин Пушкар, щоб зсадити Виговського. Нарікали, що Виговського посадила старшина штукою, без військового вибору, без Запорожа, а гетьмани повинні вибирати ся на Запорожу, і Виговський.
Й не козак, а Лях, і не мислить добра війську і народови, а хоче запродати Україну Полякам. Щоб зробити кінець тим говіркам, Виговський скликав нову раду, куди були вислані виборні козаки з полків, і на тій радї вибрано Виговського на ново, і московське правительство його признало гетьманом правильним і законним. Але противники Виговського і старшини через те не заспокоїли ся. Від Пушкаря і від кошового запорозького Барабаша далі раз у раз ішли до Москви післанці, а з ними доноси і скарги на Виговського, що він неправильно вибраний і військо його гетьманом мати не хоче, бо він зрадник і таке иньше. Виговський сподївав ся, шо московське правительство за його покірність поможе йому придавити ті неприхилні течії, накаже його ворогам, щоб слухали ся його як законного гетьмана і навіть поможе йому оружно їх приборкати. Тим часом московське правительство не хотїло так різко виступати против людей, що перед ним представляли себе найвірнїйшими прихильниками й слугами Москви. Вона приймала від них післанцїв, посилала до них листи, робила їм ріжні уступки, а ті з того ширили поголоски, що Москва з ними тримає, а Виговського теж не вважає правдивим гетьманом Виговський побачив, що Москва щиро його не підтримує, а ворожий рух змагаєть ся, і порішив сам приборкати своїх ворогів. З Москви наказували йому, аби не воював, а чекав, чи не послухають його противники московських намов. Але довше чекати йому не можна було.
На весну, закликавши в поміч Татар, Виговський пішов походом за Дніпро і під Полтавою погромив Пушкарівцїв. Сам Пушкар наложив головою, Полтаву здобуто, посаджено нового полковника з руки гетьмана і тяжко покарано всїх провідників повстання. По сїм свої відно сини до Москви Виговський і його прихильники вважали рішучо і безповоротно розірваними. Митр. Діонисий Балабан, поставлений Українцями без московської волі, вибрав ся тепер до Чигрина. Між народом прихильники української автономії розпочали агітацію против Москви, щоб знеохотити до московської власти: оповідали, що як Москва візьме Україну в свої руки, то попереводить Українців до Москви і Сибіру (подібне саме дїяло ся тоді на Білоруси), забере з України попів, а пришле з Москви московських, і т. ин А до європейських держав розіслали маніфест, де поясняли причини свого розриву з Москвою і оголошували їй війну:
„Заявляємо і свідчимо перед Богом і цілим світом, що розпочата й ведена нами війна з Поляками мала не иньшу причину і не иньшу мету. як оборону святої східньої церкви і предківської свободи нашої,—любов до неї водила нас з покійним вождем нашим, безсмертної па. уіяти Богданом Хмельницьким, і Іваном Виговським писарем нашим. Свої приватні справи відсунули ми далеко перед славою божою й справою громадською. За для того війшли ми в приязнь з Татарами та з пресвітлою королевою шведською Христиною, а потім з пресвітлим Карпом ґуставом королем шведським. Всїм їм ми заховали свою вірність міцно. І Полякам не дали ми ніколи приводу для розірвання трактатів, але всім додержували ми свято нашу вірність, умови і союзи. Не з иньших мотивів приняли ми протекцію великого князя московського, як тільки для того щоб заховати і примножити для себе і потомства нашого за помічю божою зброєю здобуту і кровю стільки разів вернену свободу нашу. Обдароване ріжними обіцянками і приреченями в. кн. московського, військо наше сподївало ся, що з огляду на спільність віри і добровільне наше піддане в. князь буде для нас справедливим, прихильним і ласкавим, поступатиме з нами щиро і на свободи наші не замишлятиме, а ще примножатиме їх більше і більше, відповідно до обіцянок своїх. Але здурили нас ті надії! Міністри і вельможі московські намовили того пречеснїйшого, всепобожного і найласкавійшого володаря до того, що зараз же першого року, як завели ся переговори між Москвою й Поляками, під впливом надій на польську корону, рішено заразом нас придавити і поневолити, і до того вели вони свої замисли, щоб занявши нас війною з Швецією, лекше нас придавити і поневолити"…
263. Іван Виговський (малюнок з Лїтописи Величка).За найбільшу вину московських політиків ставить ся тут, що московське правительство зрадило Україну, війшовши в порозуміннє з Польщею; за другу—що воно внесло роздїл і усобицю в українське політичне житє, підтримуючи ріжних ворохобників. І маніфест кінчить ся такою заявою: „Так відкриваєть ся хитрість і обманство тих, що з початку через внутрішню усобну війнула далі й відкрито своєю власною зброєю приготовили на нас ярмо неволі, без всякого приводу з нашого боку. Свідчачи неповинність нашу нї в чім і кличучи Бога в поміч, змушені ми для заховання своєї свободи взяти ся до законної оборони, щоб скинути з себе те ярмо і шукати для сього помочи наших сусідів. Отже не на нас спадає вина сеї війни, що вже загораєть ся. Ми були вірні й зістаємо ся вірними великому князю (царю) і против волї нашої беремо ся за зброю".
Швеція, що мала бути союз ником України з Москвою, вже тепер не значила нїчого вона облишила війну і в 1660-х р. формально замирила ся з Польщею і Москбою. Через те щоб мати союзників против Москви ще иньших окрім Кримської орди, Виговський порішив довести до кінця переговори з Польщею, що тягли ся так довго. Лїтом 1658 р. він сю справу вже полагодив через свого післанця Павла Тетерю, полковника переяславського, з післанцем польським Стан. Бєньовским, а 6 (16) вересня (сентября) в Гадячі списано формальний трактат, котрим Україна вертала ся під зверхню вдасть короля, але як осібне автономне тїло—, велике князівство Руське". Хоч з сього трактату властиво не вийшло нїчого, все. таки він і пізнїйші додатки до нього інтересні тим, що показують, чого хотїли для України тодїшнї полїтики українські, Виговський і його товариші: Східня Україна (воєводство Київське, Браславське і Чернигівське) має стати осібною державою, з осібними мінїстрами, скарбом і навіть монетою, подібно як велике князівство Литовське Сойм (власть законодатна) буде спільний з Польщею й Литвою. Головою вел. кн. Руського буде гетьман вибираний всіми станами іменувати гетьманом.
264. Юрась Хмельниченко (звідти ж).Козацького війська буде ЗО тисяч, і крім того наємного війська в роспорядженню гетьмана 10 тис. Православна віра має бути у всїм зрівняна з католицькою, митрополит і владики матимуть місце в сенаті. Київська академія буде зрівняна в правах з краківською, і ще в котрімсь містї України має бути заснована одна академія.
Трактат укладав ся спішно і богато дечого в нїм ще не було продумано і вияснено. Наздогін потім, на сойм, що мав сей трактат затвердити, післано бажаннє, щоб в велике князівство Руське війшла не тільки східня, а й західня, ціла Україна. Виговський спішив ся з трактатом, щоб дістати поміч від Польщі против Москви.
85. Боротьба з Москвою
Війна почала ся. Виговський попробував вигнати московського воєводу з Київа, але се йому не вдало ся. Московське правительство після сього проголосило Виговського зрадником і наказало вибрати нового гетьмана. Але довідавши ся про трактат Виговського з Польщею, так заМішало ся, що готове було відступити від своєї полїтики: воєводі Трубецкому наказано завести переговори з Виговським, обіцяти йому пробаченнє всього що стало ся і всякі уступки—навіть вивести воєводу з Київа, як би Виговський того домагався. Але Виговський не вірив уже в московську щирість і не хотїв вертати ся. З початком 1659 р. він пішов за Дніпро, аби приборкати своїх противників, що знов підняли голову, як Москва була виступила против Виговського. Коли против нього рушило московське військо, він уступив ся за Дніпро, а московське військо почало підбивати собі сїверську Україну і обложило полковника Гуляницького в Конотопі (див. карту 262). Виговський же діждав ся Татар і з ордою рушив під Конотоп. Московське військо не мало докладних відомостей про його сили, рушило на зустріч тай попало в два огні, між козаків і Татар.
Став ся погром небувалий: знищено цїле військо московське, двох московських воєвод попало в неволю. Трубецкой покинув Конотоп і подав ся скорше з України. Все було тепер в руках Виговського.
Але він не вмів скористати з такої користної хвилї, не вигнав московських залог з українських міст, а відійшов за Днїпро, бо кошовий Сїрко з Запорожцями—вороги Виговського—вдарили на Крим, змусили Татар покинути Виговського, а далі напали на Чигирин, столицю гетьманську. Московська партия за Дніпром підняла голову знову; поголоска, що Виговський піддав ся Полякам, підіймала против ньогб людей; нїхто не розбирав, на яких умовах се стало ся: бояли ся польського пановання і не хотїли про Польщу нїчого чути. Польське помічне військо, розложене Виговським в Сіверщинї, по старій памяти викли1 Кало таку ненависть, що в сих полках, прихильних Виговському, підняло ся повстаннє. Поляків убивали, і з ними загинув і визначний однодумець Виговського, Юрий Немирич, дуже освічений український шляхтич, котрого вважали дійсним автором Гадяцької унії. З лівого берега сей рух перекинув ся й на правий: козаки й тут заявляли, що не хочуть вертати ся під Польщу. Тодї уманський полковник Михайло Ханенко зєднав ся з Січовиками Сїрка й підняв повстанне против Виговського. Не хотіли його, хотіли Юрия Хмельниченка, як законного гетьмана. Зійшли ся і в перших днях вересня 1659 р. під м. Германівкою стали против себе оба війська. Юрий Хмельницький з своїми, Виговський з своїми. Всі козаки одначе покинули його тепер і перейшли до Хмельниченка: поголоски, що Виговський віддає Україну назад Полякам, знищили його дїло. З Виговським було тільки його наємне військо й Поляки.
Військо вчинило раду й на ній окричало, що не хочуть піддавати ся Польщі, не хочуть воювати з Москвою. Поголоски, що Виговський підняв ся проти Москви на те тільки, аби піддати назад Україну польським панам, знищили ціле повстаннє. Против Виговського підняло ся на радї таке роздраженнє, шо мусїв іти геть, аби не вбили. Окричали гетьманом Юрася і післали до Виговського, щоб віддав йому гетьманські клейноди. Виговський, бачучи таке завзяте, віддав клейноди й уступив. Тодї старшина, однодумці Виговського, побачивши, з яким завзятем виступає військо против Польщі, поміркувала, що з Гадяцькою унїєю тепер, видко, нічого не зробиш—треба вертати ся під зверхнісгь московську. Але хотіла все таки використати хвилю, щоб виторгувати від Москви, аби не мішала ся на будуще в українські справи. Тому намовила Юрася, аби прийнявши гетьманську булаву, не спішив зачинати з Москвою.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати ««Ілюстрована Історія України»» автора Грушевский М.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА. Доба козацька“ на сторінці 11. Приємного читання.