Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА. Доба козацька»

Ставши з військом над Дніпром, під Ржищевим, чекали, що скаже Москва. Коли Трубецкой прислав до них заклик, аби вернули ся під зверхність московську на давніх правах і вільностях, Юрась за радою старшини післав Петра Дорошенка, щоб передав Трубецкому їх умови, на яких вони згодні піддати ся Москві на ново. Там вони домагали ся, щоб на будуче на Українї московських воєвод не було нїде окрім тільки Київа, і щоб московське військо, яке буде присилатися на Україну, було під властю гетьмана. Щоб московське правительство поза гетьманом не мало зносин нї з ким з війська, анї не приймало листів, і щоб взагалі власть гетьманська нї в чім не обмежувала ся московськими мішаннями. Щоб гетьману вільно було мати зносини з чужими державами, московське ж правительство, ведучи переговори з чужими державами в українських справах, брало до тих перегорів українських депутатів. Щоб українське духовенство зістало ся під властю константинопольського патріарха, як сього бажало, вибираючи митрополита Діонисия Балабана і т. й.

Трубецкой промовчав, що від московського правительства прислані йому статї зовсім иньшого змісту, а закликав гетьмана з старшиною, щоб їхали до нього, аби умовити са в тих справах. Коли ж вони, послухавши, справді приїхали до Переяслава, — виявило ся, на шо їх туди манили. Трубецкой сказав, що переговорювати сянема чого, треба наперед скликати раду. Раду ж він скликав з лівобічних полків, ворожо настроєних для старшини, і крім того привів ще з собою московське військо, а московські прислужники своїх козаків. Рада була така, що перед нею Хмельниченковій старшині анї думати було виступати з якими не будь домаганнями против Москви, і на се рахував Трубецкой. Він обявив тут нові статї, прислані з Москви. До старих „статей Богдана Хмельницького", себто до тих рішень, які були дані московським правительством на козацькі бажання по прилученню до Москви, тепер пороблені додатки й зміни.

Гетьмаьу наказано посилати військо, куди цар звелить і без волі московського правительста нікуди не посилати; гетьмана заборонено переміняти без царського указу; московських прихильників заборонено карати без слідства московського; людей близьких до Виговського велено не пускати до ради анї давати їм урядів ніяких під карою смерти; воєводи московські крім Київа мати бути заведені також в Переяславі, Нїжинї, Чернигові, Браславі, Умани.

Сї додатки стісняли й зменьшали ще гірше українську автономію. Але Хмельниченко з своєю старшиною, спинивши ся в руках Трубецкого й маючи перед собою ворожу настроєну раду і військо московське, не насмілили ся протестувати. Москва помішала всї їх рахунки і вони покорили ся, присягли—і затаїли гнїві злість, що Москва так їх обдурила. Але не глянули в справу глубше, не поміркували, в чім причина їх слабости, а московської побіди—в їх відчуженню від народу, в тім, шо свою політику вони будували, як старий Хмельницький, на заграничних союзах, а не на свідомій помочи і участи свого народу. Се зістало ся закрите перед очима їх, і вони кидали ся далї, від Москви до Польщі, коли стрічали ся з хитрою і своєкористною московською полїтикою обрахованою на погибіль країнської свободи, і від Польщі до Москви, коли народ підіймав ся против них, боячи ся польського пановання. І від кождого такого їх хитання спадали нові біди на українську людність, зростала її неохота до дальшої боротьби, до старшини й її політики, і все затісняв ся коло України зелізний обруч польсько-московського панування.

Пройшло потім пів року. Моськовське правительство, поріжнивши ся наново з Польщею, літом 1660 р. задумало похід на Галиччину, щоб відтягнути польські сили з Білої Руси. Московський воєвода Шереметєв пішов з лівобічними полками на Волинь, Хмельниченко з правобічними полками йшов до нього полудневою границею, охороняючи її від Татар. Та польські гетьмани, діставши велику поміч з Криму, війшли поміж Шереметєва і Хмельниченка, вдарили на московське військо під Любаром і обложили його зі всіх боків, так що воно не могло порозуміти ся з Хмельниченком. По кількох днях збентежений Шереметєв став відступати назад, сподїваючи ся через те скорше здибати ся з Хмельниченком, і став під Чудновим. Але з Хмельниченком тим часом вели переговори Поляки, намовляючи його відстулити від Москви і відновити унїю з Польщею. До сього ж намовляв його і Виговський, що таки хотів утримати гадяцьку унїю. Не можучи нїяк зійти ся Шереметєвим і маючи против себе сильніше польськотатарське військо. Хмельницкий завагав ся. Старшина, ображена на Москву, що так їх підійшла попереднього року, не противила ся згодї з Польщею. Але Поляки також не були розумнійші від московських полїтиків і покладаючи на трудне тодїшнє становище Українців, уже не згодили ся відновити Гадяцьку унію, так як була уложена, а викинули з неї все, що говорило ся про велике кн. Руське. На таку унїю старшина не мала охоти приставати, але не час був противити ся і кінець кінцем згодили ся Шереметєв по сім мусїв піддати ся Полякам—віддав Їм зброю, запаси і пообіцяв вивести всяке московське військо з України. Зірвав серце на козацькім війську, що було з ним: видав його Полякам і Татарам, аби ті не грабували й не брали в неволю московського війська. Такий мерзкий вчинок викликав по всій Україні великі жалі і гнїв на Москву.

86. Роздвоеннє України

Московські політики одначе не схаменули ся й тепер, не подумали відступити від своєї політики, аби прихилити до себе українське громадянство: задоволити його і так уже невеликі бажання, щоб не хилило ся до Польщі. Москва далї вела свою лїнїю і супроти таких хитань Українців навіть ще більше налягала на те, щоб забрати Україну як найбільше в свої руки, завести свох урядників, заставити московськими залогами, взяти все під московське начальство. На її щастє чи нещастє Поляки нічого не зробили, щоб користати з розгрому московських сил під Чудновим. Московські залоги не були з України виведені. Приборкано повстання української людности, що близше ридививши ся тепер до московських людей, по чуднівськім погромі стала їх вигоняти і побивати. Походи, які Поляки потім робили за Дніпро, не тільки не привернули до них тутешніх людей, але навпаки вони почали горнути ся до Москви, бачучи перед очима Польщу. Кінець кінцем лівобічні полковники: свояк Юрасів Яким Сомко, полковник переяславський, і Василь Золотаренко ніжинський привели лівобічну Україну під власть московську і стали просити дозволу вибрати нового гетьмана на місце Хмельниченка, бо кождий з них за свою услужність перед Москвою сподівав ся тепер стати гетьманом.

Москва одначе відкладала вибір, бо хотіла привести назад під свою вдасть і правобічні полки з Хмельниченком. А той не знав сам на яку ступити. Старшина, що його окружала, не мала охоти вертати ся під вдасть московську, після того як Москва не сповнила їх бажань що до української автономії. Але козаки й уся людність українська не хотїла польської зверхности. Хмельниченко просив польське правительство, аби прислало принаймні якесь більше військо на Україну, аби затримати її від хитань; але Польща на се була не спроможна, а ті дрібні польські війська, що приходили часами на Україну, тільки знеохочували людей до Польщі. А ще більше знеохочувала їх польська шляхта, що тиспа ся на Україну, до своїх маєтків, вигоняла з них козаків, і так роздражнювала людей, що Хмельниченко нарешті свому війську звелів вигоняти й не пускати ту шляхту на Україну. Так само не причиняла Хмельниченку охоти в народі і орда Кримська, що ніби то йому помагала, а тим часом грабувала людей, забирала в неволю, і поговорювала вже, що Україна властиво новина бути під властю Криму. Декотрі з старшини, невдоволені нї з Москви нї з Польщі, що на права скупила ся, а оборонити своїх прихильників теж не мала сили, не противили ся гадцї признати над собою вдасть хана кримського-спробувати ще татарської опіки. Але люде й чути про се не хотіли.

Кінець кінцем Хмельниченко, побачивши як з усіх сторін підіймаєть ся на нього роздражненнє і неохота, а не знаходячи виходу з таких прикрих обставин, стратив охоту до всього, і до свого гетьманування. На початку 1663 р. він поклав булаву і почуваючи себе хорим і до житя нездатним, постриг ся в Монахи. На його місце вибрано гетьманом зятя його Павла Тетерю, чоловіка проворного і хитрого—говорили про нього, що купив собі булаву, роздавши великі гроші старшині. Сей був рішучий прихильник Польщі і з його вибором московські політики мусіли відложити гадку про те, щоб приєднати до себе правобі.чного гетьмана.

В лівобічній Україні тим часом тягали ся за булаву Сомко і Золотаренко та все скликали ради, бо топ котрого не вибрали раз у раз опротестовував і добивав ся нової. Московське правительство водило їх обох, але тим часом підіймав ся новий кандитат на булаву і ставав все небезпечнїйшим конкурентом. Був се Іван Бруховецький, кошовий запорозький. Він виступає як представник Сїчи, а противник старшини, в тім дусі як Пушкар і Барабаш.

Уже в осени 1659 р., ставши кошовим, він приймає небувалий титул „кошового гетьмана". Граючи на запорозьких амбіціях, він ширить ту гадку, що булава по старим порядкам повинна бути в руках Сїчи і Запорожці мусять мати перший голос при виборах гетьмана.

Заразом, під лад Запорожу, де збирав ся головно народ незаможній, не родовитий, він виступав против луків-старшин і противставляв себе їм як носитель справжніх запорозьких традицій, та з сього становища агітував против Сомка і Золотаренка як старшинських кандидатів. Його то фігура оспівана з славній думі про Ганжу Андибера під образом „Феська Ганжі Андибера, гетьмана запорозького": перебраний за козака-нетягу вештаєть ся він на волости

Довгополенко переяславський, Війтенко ніженський, Золотаренко чернигівський", себ то Сомко з Золотаренком і иньшою старшиною, — козак нетяга стає предметом їх глузувань. Та иньшими очима починають дивити ся на нього, як він „почав чересок виймати, увесь стіл червінцями устилати", а далї бачуть їде більше:

„Тоді-то козак, бідний нетяга, по кабаку похождає,

Кватирку одчиняє, на бистриї ріки поглядає, кличе, добре покликає:

„Ой ріки—каже—ви ріки низовиї, помош. ницї Днїпровиї!

Тепер або мене зодягайте, або до себе приймайте!"

Оттодї оден козак іде, шати дорогиї несе,

На його козацькі плечі надіває,

Другий козак іде, жовті сапянці несе.