TextBook На Україні дуже були з того невдоволені і сильно нарікали на Москву що так легко спустошила і віддала ворогови країну, яку люде піддали під її оборону. Перегнаних з-за Дніпра людей Самойлович хотїв осадити в Слобідській Україні, з тим щоб її передали під його гетьманську вдасть. Але московське правительство на се не пристало, бо ті слобідські українські землї були під властю московських приказів. Тодї Самойлович осадив правобережцїв на степовім пограничу, понад р. Орелею. Сї перегони людей з правого берегу зістали ся в народнїй памяти під назвою „Згону". Новий король польський Ян Собеский, вибраний 1676 р., збирав ся повести з Туреччиною велику війну, щоб відібрати назад Поділе.
Для того Польща відступила Москві Київ на віки, за 200 тис. рублів, і уложила з нею трактат вічної згоди в 1680 роцї та заохочувала до спільної війни з Туреччиною. Але разом з тим вели ся переговори про мировий трактат Москви з Туреччиною. Московські бояри питали ся тодї Самойловича і він радив Полякам не вірити, в союзи з ними не заходити, а помирити ся з Туреччиною, але виторгувати від неї землї від Днїпра до Дністра, а бо хоч до Богу. Московське правительство послухало сеї ради, але хан спротивив ся, і стали на тім, щоб границею прийняти Днїпро, а край між Дніпром і Богом зіставити пустим. Так і списано трактат між Москвою й Туреччиною в 1681 р.; але при затвердженню його в Царгородї вичеркнено сю статю, щоб землі між Днїпром і Богом зіставали ся пусті, — бо Туреччина хотіла їх освоїти.
Але се вело ся їй дуже тяжко. По чигринських походах 1677—8 рр. Турки зіставили правобічну Україну під регіментом Юрася Хмельницького: сподївали ся. що славне імя притягне до нього людей, але Юрась крім славного імени нічого взагалі не мав і не спроміг ся нїчого путьнього зробити в таких трудних обставинах. В 1681 р. Турки забрали його з України, а її віддали.
282. Облога Чигрина 1677 р. (малюнок в лїтописи Величка)Український літописець Величко оповідає, що Юрась Хмельниченко, потім ще раз був висланий на Україну, після Дуки але скінчив гірко, бо за те що замучив одного богатого немирівського Жида Турки засудили його на смерть в Камінці й задушили. Але се досить сумнівне оповіданнє—з иньших джерел про се нічого не знаємо.
Поляки 1683 р. і так його-заходи скінчилися, а по нїм вже Турки не спромогли ся на нїякі замітнїйші заходи коло заселення тутешніх країв, хоч пробували й пізнійше щось з тим краєм робити. З більшим успіхом повели заселеннє правобічної України ріжні осадчі з руки польської. Собеский в своїх війнах з Туреччиною хотів мати поміч козацьку і ріжні ватажки з його поручення збирали козаків. Були козаки і в поході Собєского 1683 року, як він ходив ратувати Відень від Турків, служили йому добру службу, і він заходив ся заселити полудневу Київщину- ріжним народом, щоб мати з нього козацьку службу. Універсалом 1684 р. Собєский призначив на козацькі осади землї на полуднє від Роси, обіцюючи всякі права і свободи, і се потім потвердив і сойм (1685). Тодї зайняли ся скликуваннєм людей свої люде, що прийняли титули полковників тутешніх полків: Іскра в Корсуні Самусь в Богуславі, Абазин на Побожу, а Семен Гурко, прозваний Палїєм—найбільш славний між ними, зайняв Хвастівщину, між Росею і тодїшнєю границею Гетьманщини.
До них народ повалив валом і з правого берегу—з Полїся, з Волини, з Поділя, на тутешні слободи, і з лївобічних полків, особливо з сусідніх полудневих Гадяцького, Лубенського, Миргородського. Як перед тим валом валив нарід з правого боку на лівий, так тепер ішов назад, так що застави на них ставили і силоміць перепиняли, і не могли стримати.
Саме тодї старшина в лївобічній Украінї. скориставши з попереднього припливу селянських осадників, починала заводити всякі податки і панщину на селян, тіснила їх в землях; то ж тепер на поклики Палія й иньших полковників на вільні землі посунула їх сила силенна. За яких три-чотири роки зявила ся знову значна людність козача і значне козаче військо на Правобережу. Воно було на руку Собескому в його війнах з Туреччиною; але під Польщею жити не хотіло, і вже з 1688 р. починає Палій з иньшими полковниками заходити ся коло того, щоб приєднати сі відновлені правобічні полки до лівобічної Гетьманщини.
91. В Гетьманщинї
Тим часом як правобічна Україна переходила такі сильні зміни, такі страшні катастрофи, переходила д рук польських до московських, з московських до турецьких, пустіла і наповняла ся, умирала і оживала, стогнала під вічними екзекуціями й карами і знову поправляла ся на свободі, невмируща як саме житє—житє лївобічної Гетьманщини тихо й поволі котило ся під гору своєї політичної і суспільної вільности. Від року 1668, від повстання Бруховецького протягом кількадесяти лїт вона не переживала ніяких різких заворушень, сильних схвильовань. Келейним, конспіративним способом спрятала старшина немилого їй „мужичого сина" й посадила на його місце ґречного і оглядного Поповича, — так само пятнадцять літ пізнійше келейним способом спрятала Поповича і перемінила його на Мазепу. Келейно обкарнала при тім, чи позволила московському правительству обкарнати ще деякі останки українських полїтичних прав, і вірно сповняла всякі бажання московських політиків.
Маючи перед очима приклад Многогрішного, що бідував в Сибіри, „скитаясь меж дворов-ь й помирая голодною смертью", як сам писав у своїх прощеннях, — обережний Самойлович пильно обминав все, що могло б збудити на нього невдоволеннє московських правителів. Синів своїх повисипав до Москви—се було добре для них, бо заробляли собі тут ласку московських Правителів, а заразом се свідчило про вірність їх батька. Сих синів потім він вивів на полковників: оден був стародубським, другий чернигівським; третім полковником-гадяцьким був його племінник; доньку Самойлович видав за боярина Ф. Шереметєва і випросив, що його прислали воєводою в Київ. І Москва цінила службу вірного гетьмана і його розумні ради, не давала ходу доносам, які йшли на нього, здавало ся Самойловичу, що вже може бути безпечним своєї булави. Підбив ворогів своїх, обсадив ся свояками, мав ласку царську.
Правда, за сю ласку приходило ся Самойловичу сповняти часом і досить прикрі річи, а його прощення, як зачіпали московську політику, зіставали ся даремними. Знаємо вже, як він просив піддати під його реймент Слобідські полки і не випросив; бувало того й більше. За те мусів зробити московському правительству те, чого досі ніхто не хотїв зробити—поставити митрополита на Украінї з московської руки. Коли вмер Тукальський (1684), московські правителї поручили Самойловичу провести на митрополію такого чоловіка, що прийняв би посвященнє від московського патріарха й признав його вдасть над собою. Самойлович вишукав такого—був то його свояк ґедеон кн. Святополк-Четвертинський, владика луцький. Поведено діло так, ЗДо його вибрано на митрополію, против Барановича, котрого Самойлович не любив. Просив тільки московських правителїв, шоб вони самі обладили се дїло з царгородським патріархом. Ті й звернули ся до патріарха, — але той спротивив ся; казав що він не може сього рішити без иньших патріархів. Тодї московські полїтики поручили се дїло візирови турецькому, і той притис патріархів так, що мусїли дати згоду (Туреччина тодї запобігала Москви, щоб не пристала до сокну, який збирав Собеский против Турків). Так зломлено цер ковну автономію України церкви і взято під московську церковну власть, а з нею разом—тодішнє освітнє й культурне житє українське.
Та всї сї вислуги і заслуги перед московськими правителями не виратували Самойловича від сумного кінця. Покладаючи ся на ласку московську, сей колись „добрий і до всїх людей склонний і прихильний" попович став забувати ся. Почав правити всїм самовластно, без ради старшини, поводив ся з нею згорда, за уряди брав хабари, дуже запанїв, і як підозрівали—задумував по собі передати булаву синови та зробити гетьманство дїдичним (наслїдственним) у своїм роді. Тим всїм підняв на себе старшину і вона тільки чекала нагодо, щоб підвести під нього інтригу, як і під його попередника. І така нагода прийшла—зовсім несподївано. Невважаючи на відраджування Самойловича, московське правительство таки приступило до союзу з Польщею протяв Туреччини. В 1686 р уложило з Польщею вічну згоду (доплатило при тім за Київ ще раз 146 тис. рублів) і пообіцяло воювати Кримську Орду. тим часом як Польща з Австрією й Венецією мали воювати Туреччину. Самойлович досить неприхильне відзивав ся про се, тим більше, що не вдало ся при тім виторгувати від Польщі, аби зрікла ся прав на правий беріг Днїпра, як хотїв Самойлович. Але кінець кінцем стало ся, перемінити не можна було, і треба було йти походом на Крим, разом з московським військом, з котрим ішов тодішній голова московської політики, боярин Вас. ґолїиин, улюбленець царевни Софії, тодїшньої правительки, що правила іменем своїх малолїтнїх братів царевичів Івана і Петра.
Самойлович, знаючи обставини степової війни, дав розумні поради, як треба повести сей похід: іти з раннєю весною і великою силою. Але порад сих не послухали, в похід пішли пізно, коли трава вже висохла; Татари випалили степ, і прийшло ся вернути ся нї з чим. Се дуже засмутило ґоліцина, бо могло підірвати його позицію; йому треба було знайти, на кого зложити вину. І от старшина, зміркувавши се, подала ґолїцину, вертаючи ся з походу, донос на Самойловича, шо се вінумис но так підстроїв, аби похід не вдав ся, бо взагалі Москві був неприхильний, а союзови з Польщею й війнї з Кримом поготів.
Хоч се була все чиста брехня, то царівна з Толїцином, не памятаючи заслуг старого гетьмана, вхопили ся за се, щоб звалити на нього вину походу голїцину дано порученнє зсадити Самойловича з гетьманства, з огляду на незадоволеннє на нього старшини, вислати його з родом до Москви й вибрати нового гетьмана. По тім Самойловича арештовано і з старшим сином без суду вислано на Сибір, а маєток забрано і розділено по половинї—одну половину до скарбу царського, другу до скарбу військового. Меньшого сина Самойловича, полковника чернигівського, тому що він „бунтував" — пробував відбити ся при арештї—дано під суд, засуджено на. смерть і немилосердно страчено в Сівську. Старий Самойлович два роки пізнїйше вмер на засланню в Тобольську.
Тим часом на першу вість про арештованнє Самойловича в війську і по полках почали ся розрухи против старшини: в таборі під Кодаком прилуцькі козаки вкинули свого полковника і судю полкового в огоі.іь і засипали землею; в гадяцькім полку побили декого з старшини, в иньших громили старшину, арендарів іиньших людей значних, приятелів гетьмана бувшого. Тому старшина просила скорше вибрати гетьмана, на місце поставленого тимчасом Борковського. Очевидно, справа вибору була обладжена наперед—їв. Мазепою.
Він пообіцяв ґолїцину за свій вибір 10 тис. Рублів і під впливами всесильного тоді Голїцииа його кандидатура не стріла нїяких перепон. Перед радою уставлені були статї— глухівські(1672 р.) з деякими змінами; потверджено за старшиною маєтности, роздані їй царями і гетьманами; постановлено, що гетьман не може відбирати від старшини урядів без рукописного служебника Л. диякона. Барановича: Посвята указу царського; аби Україну тіснйше звязати з Московшиною, ухвалено дбати про те, щоб більше було мішаних шлюбів українсько-московських і шо люде з українських міст переходили до Московщини, але сього в статї не заведено. По тім Голіцин порадив старшині вибрати Мазепу і так старшина зробила.
Новий Гетьман, Іван Степанович Мазепа був з української шляхти з Білоцерківшини. Родив ся коло 1640 року і хлопцем висланий був на королївський двір; в 1659–1663 р. вже його посилають відги з ріж жними порученнями на Україну. Потім він кинув королівський двір (се звязують з звісною його любовною пригодою вже оспіваною стількома поетами), осїв ся на Україні і вступив до війська козацького; був близьким чоловіком до Дорошенка, потім в 1675 р. його зловлено в посольстві до Криму й він опинив ся на лівобічній Україні, тут він знайшов ласку у гетьмана Самойловича і у Москви і в хвилї упадку Самойловича був генеральним осаулом.
92. Старшина і поспільство
Переміна гетьмана не зробила переміни в українськім житю: Мазепа йшов слідами свого попередника, тою протореною стежкою, якою пішла вся старшина лівобічна, жадна спокою і вжитку по десятилїтях безладної і нещасливої боротьби. Упадок Дорошенка послужив наукою і заразом показчиком нових обставин.
Се був останній діяч Хмельниччини, останнїй вірний представник плянів українського визволення, і ті крайні способи, яких хапав ся він для їх здїснення, і та доля, яка його спіткала—покиненого всїми, зненавидженого народом — наводила його сучасників на гадку, що Україні нема виходу з московської стежки.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати ««Ілюстрована Історія України»» автора Грушевский М.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА. Доба козацька“ на сторінці 16. Приємного читання.