Розділ V: Правобережна та Західна Україна в останній чверті XVII-XVIII ст.

Складною була доля цих українських земель, які в другій половині XVII-XVIII ст. перебували під владою Речі Посполитої, Османської імперії, Угорщини та Австрії. Одначе, незважаючи на економічну відсталість, політичну роздрібненість та підпорядкування урядам різних іноземних країн, населення Західної України не стояло осторонь подій загальнонаціонального характеру.

"Червоною Руссю" називали зарубіжні мандрівники в добу пізнього середньовіччя та раннього нового часу українські землі Галичини, Сама назва "Галичина" походить від назви старовинної столиці Галицько-Волинського князівства - міста Галич (від грецького слова, що означає сіль). Історично склалося так, що Галичина поділяється на Східну, переважно населену українцями, і Західну, де більшість становлять поляки.

З географічного погляду, Галичина є частиною великої Східноєвропейської рівнини, що простяглася між Балтійським і Чорним морями. Лише її південно-західний регіон належить до Подільської височини, яка має від 300 до 400 м середньої висоти. Більша ж частина галицьких земель є більш-менш хвилястою рівниною чи невисоким (до 250 м над рівнем моря) плоскогір'ям. Там, де з'єднуються річки Сян і Вісла, місцевість зовсім плоска, а на північ від Львова, між Бугом і Стирем, розташовується найнижча частина Галичини - болотиста Буго-Стирська впадина. Грунт на рівнині складається з лесу та чорнозему і є переважно родючим. У гористій місцевості ґрунт кам'янистий і твердий, на пагорбах - глиняно-вапняковий.

Клімат Галицької України є континентальним і доволі суворим, як для південної широти її розміщення. Це пояснюється тим, що південні теплі вітри не можуть пробитися сюди через Карпатські гори. Водночас Галичина відкрита для холодних північних і сухих північно-східних вітрів.

Починаючи з середини XVII ст., Західна Україна у верхніх прошарках свого населення стала дуже швидко й сильно ополячуватися, а представником української нації залишалася, головно, селянська маса. У цей період національна самосвідомість дещо притупляється, а на перший план виступає релігія. Перехід із православ'я в католицизм вважається відреченням від своєї національності. В останній чверті XVII ст. на західноукраїнські землі з новою силою насувається унія. Її роль в історії України є неоднозначною, але не підлягає сумніву той факт, що, навіть прийнявши унію, галичани вперто трималися свого східного обряду й не давали себе латинізувати.

Загальну характеристику соціального стану населення Галичини подає перепис, здійснений австрійською владою у 80-х роках XVIII ст.

Згідно з ним шляхти нараховувалося 95 тис. чоловік, міщан - 332 тис., чиновників, почесних громадян, інших вільних - 135 тис., євреїв - 168 тис., селян, що були переважно кріпосними, - 1 млн. 859 тис. Отже, загальна чисельність галицького населення сягала 2 млн. 589 тис. чоловік.

Похід полків Б.Хмельницького на Львів та його облога восени 1648 р. лише підтвердили наміри козацької верхівки щодо об єднання всіх етноукраїнських земель. Боротьба за Червону Русь точилася протягом усіх років Визвольної війни. Так, у жовтні 1656 р. Україна ратифікувала договір із Трансільванією, згідно з яким "міста по Віслу ріку і в яких проживали люди благочестиві і церкви були, і їм бути до міст... Війська Запорозького". Джерела переконливо свідчать про те, що наступні українські гетьмани, зокрема П.Дорошенко та І.Самойлович, намагалися включити Галичину в орбіту своєї влади. Останній у 80-х роках XVII ст. писав до московських царів: "... Вся тогобічна сторона Дніпра - Поділля, Волинь, Підляшшя, Підгір'я і вся Червона Русь, де стоять славні міста Галич, Львів, Перемишль, Ярослав, Люблін, Луцьк, Володимир, Острог, Заслав, Корень та інші, від початку існування тутешніх народів належали до руських монархів, і тільки сто років тому, з невеликим лишком, польське королівство ними заволоділо".

Коли у вересні 1704 р. війська шведського короля Карла XII захопили Львів (вони перебували там близько місяця), десять козацьких полків за наказом гетьмана І.Мазепи підійшли до мурів міста й з'єдналися з польськими корогвами. Невдовзі об'єднані українсько-польські підрозділи змусили шведів відступити до Замостя й Варшави. У наступному році шведи знову планували захопити головне місто Галичини, але у зв'язку з тим, що на Правобережжя вступили 57-тисячна московська армія і 40 тис. українських козаків, припинили свій наступ. Війська І.Мазепи в серпні 1705 р. зайняли Зборів і вирушили до Львова. Коли вони підійшли до міста, його жителі, як і колись, за доби Б.Хмельницького, звернулися до гетьмана з проханням не входити в нього. Прийнявши послів від Львівського магістрату й ратуші, І.Мазепа пообіцяв обминути не лише Львів, а й його околиці, "хоч прийдеться за те накладати дороги". Крім того, гетьман надав місцевому уряду охоронного листа з військової канцелярії.

Загальний вигляд міста-фортеці Станіслав у XVII cт.

Малюнок-реконструкція Петра Ричка.

Українська армія пройшла на територію Белзького воєводства іншим шляхом - через Магерів, Потилич, Раву Руську, Угнів і Томашів, до Грубешова. 7 листопада 1705 р. козацькі полки вступили до Замостя, звідки Мазепа вислав Чернігівський і Галицький полки, очолювані відповідно П.Полуботком та І.Боруховичем, у Спішське воєводство для ведення бойових дій проти прихильників С.Лещинського, суперника Августа II в боротьбі за королівський престол. Взимку гетьманський штаб розміщувався в Бродах, а козацьке військо зимувало на квартирах у містечках і селах Східної Галичини. Протягом 1707-1708 pp. уся територія Червоної Русі контролювалася коронною армією А.Сенявського, яка була підкріплена Київським і Білоцерківським полками Гетьманської України.

Як дослідили Ф.Галійчук та Б.Барвінський, діяльність гетьмана України в еміграції П.Орлика також була пов'язана із західноукраїнськими землями. У березні 1722 p. він здійснив таємну подорож із Кракова через Коморно і Ходорів до Галича. Звідти через Угринів під Станіславом гетьман дістався до Покуття. Далі його шлях проліг до турецького кордону. Гетьман мав на меті дістатися Стамбула й провести там переговори щодо подальшої боротьби з Росією. Деякий час у Станіславі мешкали дружина Орлика Ганна з доньками.

Після першого поділу Речі Посполитої, який стався в 1772 p., майже вся територія Руського (без Холмщини), Волзького та західних районів Волинського і Подільського воєводств потрапила під владу Австрійської імперії. Габсбурзький уряд штучно об'єднав українські землі з польськими, Східну та Західну Галичину в єдине "Королівство Галіції і Лодомерії" з центром у Львові. Цікаво, що Австрія виправдовувала свою окупацію українських земель Галичини особливим меморіалом під назвою "Вивід прав угорської корони до Червоної Русі і до Поділля, так само, як чеської корони до князівства Освенціма й Затора". Історичне право династії Габсбургів на частину Західної України обґрунтовувалося тим, що колись ці землі протягом певного часу належали Чехії та Угорщині, корони яких згодом перейшли до австрійського імператора.

"Попід тоті полонини густі буковини", - співається в одній із українських пісень. Більшість вчених переконана в тому, що назва "Буковина" походить від назви "буковий ліс". Саме цей вічнозелений ліс вкриває значну територію між річками Серет і Прут, а також на північ від села Ілібока. Буковина обіймає частину Карпат, Підкарпаття й Покутсько-Бессарабської височини, які розташовані між Головним Карпатським хребтом і долиною Дністра на українсько-румунському прикордонні.

На Півночі й Заході Буковина межує з Галичиною, на Сході й Південному Сході - з Молдавією, на Південному Заході - з Мармарощиною і Семиграддям. Власне Буковина складається з двох різних за природою регіонів - гірського на Південному Заході та рівнинного на Північному Сході. Перший, що його можна назвати Буковинськими Карпатами, є частиною Східних і Південних Карпат; другий - Буковинське Покуття - є частиною Підкарпаття і Покутсько-Бессарабської височини. Ці два регіони різняться між собою як геологічною будовою, рельєфом, ґрунтами й кліматом, так і своєрідними формами життя населення і господарством.

Крім того, на дві частини Буковину розділяє також етнографічна межа. Північна Буковина заселена переважно українцями, Південна - румунами.

Протягом кількох століть населення Північної Буковини зазнавало тяжкого гніту турецьких завойовників. Перебуваючи в складі Молдавського князівства, ці українські землі з 1514 по 1775 р. визнавали владу султанів могутньої Османської імперії. Залежність молдавських воєвод від Туреччини полягала в тому, що вони платили Стамбулові щорічну данину, яка постійно збільшувалася і до якої долучалася низка інших видатків. Затверджені султаном правителі Молдавії зобов'язувалися допомагати туркам у їхніх війнах з державами, що межували з країною. Також завойовники мали право на утримання своїх військових гарнізонів у молдавських містах.

Боротьбу за право володіти Молдавією вела також Річ Посполита. Зокрема, воєнні дії між Польщею і Туреччиною відбувалися й на території Буковини. У 1685 р. війська Яна III Собеського (серед них були й українські козаки) перемогли турків у битві під Боянами, здобули Сучаву й збудували тут укріплення. Повертаючись із походу, польський король наказав забрати з Сучави мощі Святого Івана Нового й перевезти їх до„Жовкви, де вони перебували до 1783 р., звідки за наказом цісаря Йосифа II повернулися на попереднє місце.

У XVIII ст. почала зростати геополітична міць Росії, яка стала боротися з Туреччиною за роль володаря Південно-Східної Європи. Однак і після російсько-турецької війни 1735-1739 pp. Північна Буковина, згідно з умовами Белградського мирного договору (був укладений 18 вересня 1739 р.), все ще залишалася під владою Османської імперії. Адміністративне Буковина поділялася на три цінути - Чернівецький, Сучавський і Кіполунзький (підпорядковувався турецькому представництву в Ясах), а також мілітаризований округ - Хотинську рейю. Цінути поділялися на округи, які, в свою чергу, складалися з певної кількості громад.