Розділ «ОТАМАН ЗЕЛЕНИЙ»

Після заслання Данила «побрили в москалі» — забрали на військову службу до 127-го Путивльського полку 32-ї пішої дивізії.

Імперія все робила, щоб перетворити бунтаря в «чєлавєка, полєзного для общєства».

Лютнева революція

1914 року почалася війна. Данило мусив йти на фронт. Та кров козацьку за мачуху-Росію не довелося проливати — служив писарем. Грамотний же був!

Подальшу долю Зеленого визначили його спрага справедливості, хист промовця і гаряча натура. Ці риси засяяли під час революції 1917 року, коли перевагу мали «орателі», як їх тоді називали. Такі люди могли повести за собою юрбу, яка вірила тільки промовцям-солдатам. І матросам. Офіцерів же готові були забити на смерть лише на тій підставі, що вони люди освічені, ще й із чистими, без мозолів руками. Руки без мозолів викликали тоді загальне обурення, мовляв, така людина живе працею інших, смокче кров народну. Скільки людей тоді згинуло, які не мали на долонях мозолів…

1 (14) березня 1917 р. військовий міністр Тимчасового уряду Гучков видав наказ № 1, на підставі якого кожна військова частина Російської армії повинна була вибрати комітет солдатських депутатів, до компетенції яких належало контролювати застосування зброї, звичайно, без порушення військової дисципліни та втручання в компетенцію командного складу. Відповідно до цього наказу члени комітетів мали право безкоштовного проїзду у транспорті та утримання коштом держави в час виконання обов’язків. Цей наказ відіграв у житті Терпила велику роль. Чоловік він був красивий, розумний, справедливий, ще й від царизму постраждав, а політичних каторжан тоді поважали. Промовляти вмів. Тож і обрали його своїм представником солдати.

1917-й став для Зеленого роком з’їздів. На яких тільки зібраннях він не побував! Почалось усе з полкових зібрань, потім були дивізійні, корпусні та армійські. «Тричі я скликав українські армійські з’їзди, — згадував голова Українського комітету 8-ї армії Марко Шляховий, — тричі на них головував і всі рази бачив на цих з’їздах Данила [Терпила], як розумного і з великим організаторським хистом промовця» [58, с. 22]. На одному з корпусних з'їздів делегати обрали Терпила членом Ради 11-го армійського корпусу.

Тим часом у частинах Російської армії почали творитися українські полкові ради. Від Української ради 127-го Путивльського полку Данило Терпило отримав доручення представляти частину на Першому всеукраїнському військовому з’їзді у Києві.

Ідею проведення цього з’їзду висунув Військовий клуб ім. гетьмана Павла Полуботка, організований Миколою Міхновським та його товаришами. Надзвичайна активність, з якою взялися за справу самостійники, викликала тривогу у голови Центральної Ради Михайла Грушевського і Володимир Винниченка. Вони вважали, що створення українського війська призведе до розбиття «єдиного революційного фронту» з Москвою.

Ну то й що?! Цю «єдність» і треба було розбити! Керівництво Центральної Ради, щоб мати вплив на військових, вирішило очолити підготовку до з’їзду і накинути йому «свою фірму». З цією метою Мала Рада створила військову комісію, якій надала право скликати військовий з’їзд. Звичайно ж, це внесло розгардіяш, адже створений самостійниками оргкомітет уже працював [44, с. 191]. А ще Центральна Рада запропонувала провести вояцьке зібрання в Педагогічному музеї, де й сама примостилася. Це мало підтвердити, що саме вона скликала з’їзд військових.

День 5 травня 1917 р. у Києві видався сонячний. Такий же був і настрій делегатів. Вони й не здогадувалися, яка запекла боротьба вже точилася за лаштунками. Понад 700 делегатів із самого ранку зібралося в головній аудиторії Педагогічного музею та на гальорці. Вони представляли українські військові організації, товариства і частини всіх армій російського фронту й запілля, Балтійського і Чорноморського флотів. Делегати репрезентували понад півтора мільйона вояків-українців Російської армії! Якщо бути точним, то на цьому зібранні була заступлена воля 1580702 вояків.

Напевно, і Данило Терпило разом з усіма схопився з місця, коли на сцену вийшов голова Центральної Ради Михайло Грушевський і «на правах господаря» відкрив з’їзд. Володимир Винниченко запропонував обрати головою з’їзду свого однопартійця Симона Петлюру, завзятого тоді пацифіста, «ворога сталої [української] армії» [44, с. 191]. Схильний до шахрайства Винниченко назвав Петлюру «представником трьох армій». Це була неправда, адже делегати трьох армій не збиралися на засідання, щоб обрати Петлюру своїм представником. Симон Васильович, людина лагідна і сумирна, взагалі не представляв бойових частин, бо був постачальником — працівником запілля. Коли його призвали до російського війська, то друзі попіклувалися, щоб він, як переконаний противник «воєнщини», отримав тепленьке (і високе!) місце — заступника уповноваженого Всеросійського союзу земств і міст із питань постачання Російської армії.

Микола Міхновський категорично заперечив цю кандидатуру. Він сказав просто:

— З'їзд військовий, і на його чолі має бути людина військова.

У залі здійнялися крики:

— Міхновського на голову з’їзду!

«Проти цієї пропозиції негайно виступив Володимир Винниченко, який почав палко запевняти, що начебто Міхновський, як адвокат, є «паном», а не сином простого народу, що він «має маєток, є дідичем і хоче завести старі порядки, панщину і т. д.», що він… сидить весь час у Києві, «в окопах, де під вогнем ворога мучиться вояк, якого їдять воші, який мерзне і голодує, — він ніколи не був» [44, с. 193]. Цинізм Винниченка, слід визнати, був довершений. Письменник, до слова сам призовного віку, добре знав, що Микола Міхновський не пішов на фронт з ідейних міркувань, бо віддавна був ворогом Росії. Отож інкримінувати Міхновському небажання її захищати могла тільки безчесна людина.

Пристрасті в залі вирували. Ось враження єфрейтора Певного, делегата з'їзду: «Так отож, братця, як вийде Винниченко! Та як почне, як поведе! Так як його послухаєш, то вся земля навколо нього, скілько оком скинеш, ніби твоя власна стала! Земля селянам, а фабрики робітникам! Так говорить, так говорить, ніби купчу тобі на всю землю подарував! Настоящий, можна сказать, демократ! Всім догодити хоче! А по ньому Міхновський, поручник! Так цей — куди там Винниченку! Цей тілько Україну, братця, знає! Так і говорить — Україна, значить, для українців! Господи! Мов із «Кобзаря» тобі відчитує! А всі слухають — аж дух затаїли. Не тільки люди — каміння слухає! А про тих, про москалів, як почне говорити, так ніби і сліду по них не лишить! Україна і більш нічого. Така, як самі захочемо! Це вам, братця, людина! Наша людина! Настоящий тобі козак-характерник! З ним хоч і на смерть любо!» [24, с. 52].

«Основою війни є біологічний закон боротьби за існування, — віщав з трибуни Микола Міхновський, — а цей закон… находить свій вислів виключно в національних конфліктах. Є нації-пани і нації-раби. І теперішню війну викликали нації-пани із-за сварки, що постала між ними на ґрунті національного змагання… Коли воювати, треба знати, за що ми воюємо. Сьогодні перед нами у всій великості засіяв ідеал волі рідного народу, ідеал воскресіння, одної великої нероздільної України від Дону по Сян» [44, с. 204, 205].

Коли бурхливі оплески вкрили виступ поручника Міхновського, як Пилип з конопель вискочив Винниченко.