Люлька пірата

— Вигадали казна-що! Вiн мiй капiтан, зрозумiли, дурнi вашi голови, мiй капiтан!

Усi, звичайно, зрозумiли, одначе вождь, здавалося, вiдповiдi Тома не надав значення. Насупившись, вiн довго щось буркотливо говорив старiйшинам племенi, пальцем показуючи то на юнгу, то на свiй язик. Мовляв, у хлопчика ще язик нiмий, вiн не вмiє поки що говорити, тому питати в нього рано.

Тома така, як вiн думав, нахабна зарозумiлiсть вождя обурила:

— Ти сам нiмий, брудний старий таїпi! Червонобородий — мiй капiтан! Мiй капiтан.

Для палко закоханого в свого капiтана юнги Девiс був найдорожчою людиною на свiтi. З ним не можна було порiвнювати нiяких братiв, тим бiльше, що їх у Тома нiколи не було. «Капiтан, мiй капiтан!» У цьому було все життя юнги.

I життя Джона повисло на волосинi. Розправитися з ним, як згодом з'ясувалося, збиралися того ж дня, але Тукопанi раптом сяйнула блискуча iдея.

— Х-хе, послухайте! — вигукнув вiн на радi старiйшин. — Цей червонобородий — скарб! Посилати його тiло вождевi воїнiв франi не треба. Ми вiдрiжемо йому бороду, борода виросте нова. Чудово! Х-хе, еге ж, так буде довго.

У безбородих маркiзанцiв жорстке волосся з чоловiчої бороди вважалося великою цiннiстю. I чим воно було незвичайнiшого кольору, тим вище цiнилося. Фатухiвцi робили з нього браслети, якими всi, хто їх мав, дуже пишалися.

Червоних браслетiв на островi нiхто не мав.

На жаль, мудрий Тукопана не знав, що бороди iнодi фарбують.

Коли полоненого поголили гострим, як бритва, уламком морської черепашки i на його обличчi, де ранiше красувалася розкiшна червона борода, з'явилася звичайна чорна щетина, вождь, побачивши таке неймовiрне, на його погляд, диво, сторопiв. Вiн уп'явся очима в Девiса, думаючи, мабуть, що перед ним iнша людина. Але нi, це був той же, тепер уже колишнiй червонобородий. Вождь усе ще не вiрив.

— Бура артуа! Бура артуа! — забубонiв вiн. — Великий боже, помилуй! Великий боже, помилуй!

Щетина все-таки лишалася чорною, а очi — голубими, такими ж, як були. Для бiльшої певностi Тукопана посмикав щетину нiгтями. Так, справжня, росте iз шкiри… Ще хвилина вагання — i, захлинувшись раптовим вибухом гнiву, вождь люто продекламував:

А харрi та фоу,

А торо та фарраро,

А iта та тарарта!

Пальма ростиме,

Корал розгалузиться,

Людини не буде!

Цi слова прозвучали як смертний вирок. То й справдi була одна з ритуальних форм вироку. Але навiть при найбуйнiшiй фантазiї, яка була у Девiса, вiн не мiг би здогадатися, про що думав тiєї хвилини Тукопана.