Розділ «НА УКРАЇНІ 1919 ПЕРЕГОВОРИ Й ВІЙНА З РОСІЙСЬКОЮ ДОБРОВОЛЬЧОЮ АРМІЄЮ»

Численні корпуси були переформовані в дивізії, а останні в маневрові боєві групи. Вони вже позбавилися всього випадкового й нездорового, що впливало понижуюче на боєві, безсумнівно великої якости, частини.

Дієва армія заховала свої добрі прикмети, з яких треба відзначити одчайдушність і здібність до самих ризикованих маневрів. УГА в той час наявно показує, що й в умовах революційного патосу можна додержати той мінімум реґулярности, який творить національній справі, як на внутрішньому фронті, так і на зовнішньому, велику послугу. В цьому її велика заслуга у витворенню Соборної Національної армії.

Пізніше підійшли до Камінця й так звані Селянські дивізії, які трималися виключно на вірності своїм отаманам, але й вони підпали гіпнозі творення одного спільного воєнного національного організму.

Спокійне, багате на історичні наші памятки (аджеж тут і руїни старої фортеці) місто Камянець, хоч то був уже третій рік революції, не загубило свого культурного вигляду; було воно невелике, а тому всі наші установи наповнили його вщерть.

А на вулицях міста, крім вояків та партизанів у мальовничих убраннях, можна було бачити й чужинців, які через це віконце хотіли поглянути на те, що саме робилося там… на цьому загадковому півдні сходу, за оволодіння якого йшла така завзята боротьба.

Ці чужинці в більшости були з табору тодішньої переможниці Антанти.

Близько, коло самого міста був і залізничий двірець (з мотивів стратегічних важливий вузол у Часи світової війни), на якому в потягах були зосереджені рештки державного скарбу. Один із потягів належав Головному Отаманові С. Петлюрі.

Що до диктатора ЗУНР д-ра Петрушевича, то він із своїм найближшим оточенням жив у самому місті.

Ці два пункти — два живчики найчастіше відвідувалися і навколо них точилася боротьба, бо ходило про те, щоб у короткий час відхилити всі недоговоренності та витворити для дальшої акції більше обєднання й авторітетніший провід.

Не було це діло легке, бо надто ще болючі були рани — причин для нарікань було більше, ніж треба (а даремне думати, що тоді не було ще "пятої колони").

Але все ж порівнююче скоро було усталено зверхнє командування: становище начальника штабу при Головному Отаманові заняв ген. УДА Юнаків, а посаду першого генерала кватирмайстра — генерал УГА В. Курманович.

Команди армії залишилися ті самі. Необхідно підкреслити, що це вперше стало так, що Велика та Західня землі єдиної й соборної України стали одна проти одної, як два світи, що століттями політично були поділені;

зрештою en masse так тісно, тісно зійшлися й силою обставин були змушені подивитися один одному впрост до очей, і це було на добро!

Спільна недоля робила своє діло: ферментувала дві галузі одного численного народу (а кожна з них мала свій талан, свої шляхи до правди) в одну спільноту… бо справді ситуація була критична й вимагала наглої самодисципліни (до речі доля нам уділила трошки часу, бо червона і Добровольча армії провадили тоді завзяту боротьбу в просторі між Волгою і Дніпром).

Здорові національні паростки ще раз перемогли (хай це було на час); знайшлася спільна політична думка: за націю й волю, за свою національну армію.

Тимчасом і на просторах Правобережжя особливо Степової України, Херсонщини й Катеринославщини йшов свій процес. Скажемо тепер і за нього.

В міру того, як армія Директорії, котра 4. І. р. 1919 залишила Київ, частинно від натиску на неї большевиків, частинно від хиб, які вона сама носила в собі й постійно відступала, в запіллі совітської армії згромаджувалася нова сила, чорноземна, степова — повстанці.

Наша дійсно трудова частина селянства та громадянства, до часу неспоєна вищим проводом, організовано виявляла свою активність, ведучи покищо свою акцію у згоді з тими, що були в офензиві супроти совіт. військ, себто з Добровольчою армією.

Використовуючи цю нагоду, ген. Денікін з невеликого Ростовсько-Великокнязького пляцдарму вражаюче скоро розвинув свою операцію і з кінцем червня його полки осягають лінію: Царицин, Балашов — Білгород— Катеринослав, а далі по Дніпру вниз включно аж до Херсону.

Одначе перехід 5. VII. (н. ст.) Гал. Української армії на терен Великої України та звязане з цим провізоричне замирення[16] на польсько-українському фронті — відкривають і для уряду У.Н.Р. нові перспективи. На цю подію не забарилися відгукнутися й повстанці організації, які тепер ми вже спостерігаємо, частинно і в запіллі "білих".