Розділ «УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА, 1918-1919»

Цілком натурально, що вибір старшини на посаду начальника штабу делегація хотіла зробити в порозумінні зі мною… Одначе не приходилося довго вибирати: у розпорядженні повстанчого штабу був лише один старшина Генерального штабу, — полковник Мишківський. Віп випадково натрапив на повстанців; його взяли в полон і, як запідозреного в "федеративних симпатіях", замкнули в одному з вагонів штабового потягу.

Це "непорозуміння" не страшило делегатів, — вони хотіли почути лише мою думку. Полк. Мишківського особисто я не знав, і тому просив делегацію дати мені можливість побачити його принайменше хвилево для обміну думками. Покійник зробив на мене вражіння солідної штабової сили, — людини, що підноситься над загальний рівень.

Не вагаючись, і він радо прийняв пропозицію Національної Ради. У той же вечір в супроводі ще двох старшин ми відправилися в дорогу через Жмеринку-Підволочиська. Ми не мали самого примітивного забезпечення з матеріяльного боку. Вже в дорозі члени делегації видобули для нас білизну й, здається, англійські військові плащі. Під розмірений стукіт потягу я замислився. А було про що думати! Чи міг я ще два-три дні назад, коли з дозволу Гетьмана пробирався до повстанчої армії, лявруючи поміж місцями постою повстанців, думати про те, що революційна хвиля кине, мене на самий Захід України та ще й на відповідальне становище, характер й обсяг якого ні я, ні мій начальник штабу, собі навіть приблизно не уявляли. На всі спроби делегатів довідатися в нас про наші пляни ми могли лише відповідати: "Приїдемо — побачимо"…

Залізниця Фастів — Жмеринка — Підволочиська робила на нас вражіннія, немов вона була ареною запеклої боротьби. Особливо все промовляло за тим, що вузлові станції були пунктами, де змагання досягали виключної напружености. Наче у калейдоскопі промайнули перед нами протягом малюнки боротьби жахливіші один від другого. Ніч також не була спокійна. Найбільше залишилися в памяти ті моменти, коли фігурували німецькі вояки в їхньому своєрідньому озброєнні. Вони навіть серед революційної пожежі заховували свій фільософічний спокій.

Мимохіть пригадую собі німецькі баталіони на вулицях Києва: розміреним, повним величавого спокою кроком текла залізна річка озброєного люду з вулиці у вулицю, з площі на площу. Було вражіння, що вони не потерплять па свойому шляху жадних перешкод. Баталіони зупинилися, стали вільно, поодинокі вояки мовчки запалили свої люльки, — але темпо лишалося все так же рівне і спокійне. Все наперед обмірковано й розраховано! Пізніше, у 1921. р. у самій Німеччині я також відчув це темпо, але вже в ширшому державному маштабі. Хоч як тяжкі були тоді часи, але й тоді "langsam, аbеr sicher", здавалося, було фільософічною підставою усіх змагань цеї, безумовно, передової нації. На фоні нашого листопадового революційного розгардіяшу цей спокій був надзвичайним, вартим згадки, контрастом.

Час від часу повстанці зупиняли наш потяг і робили перегляд. Мене особливо цікавили отамани. — Хто вони, з яких недрів вийшли в такій кількости? — Не тяжко було мені визнати їх соціяльну приналежність, службовий і громадський стаж. Я їх знав. Назагал це були жертви невдалої реформи військового міністра, ген. Рогози. Ініціятори повстання повинні дякувати генералові, що бажаючи піднести фаховий рівень в арміі (у мене лишилося вражіння, що ген. Рогоза був дійсно українським державником), надто необдуманно віднісся до численних молодих кадрів, які були кістю від кости нашого селянина, переважно діяльними учасниками великої війни й до тогож жертвами її.

Як командантові 11. дівізії на Полтавщині, мені довелося бути свідком великої метаморфози: з карної молоді після реформи ген. Рогози повставали раптово кадри запасовців-революціонерів. Пригадую собі, що я сильно обурювався й реагував на цю невдалу міру всіма дозволеними мені військовою дисципліною засобами. Факти доводять, що брак ширшого розуміння річей привів до того самого поступовання й провідників повстання. Каліфи на час, — вони подбали, аби як найшвидче знищити великі інтелектуалеі скарби, що протягом півроку зібралися на Україні. Замісць перегруповання сил і необхідних коревтивів, — "прогнано", "увязнено" й "усунено" чимало фахових сил, що їх пізніще бракувало армії. Відповідь вартового отамана В. Тютюника, інж. С. Тимошенкові є доброю ілюстрацією тогочасних відносин. На прохання відпустити в командиронку на Дін ген. Рябініна послідувало: "Забирайте їх хоч всіх, — вони нам непотрібні"… (Серед таких обставин позитивними виїмками були Січові Стрільці й Запоріжці.

Є дві точки погляду щодо організації української військової сили підчас гетьманщини. Одні вважають, що то був "пропащий час", а другі — навпаки — знаходять, що "видатний військовий діяч Гетьман Скоропадський з великою енергією взявся за організацію української військової справи" (Ген. Капустянський). На мою думку, Гетьман правильно підійшов до справи. В усіх його планах видно ширину помислу й розуміння справи в модерному дусі, але зроблено моральну помилку, про яку я вже згадував. На жаль такі помнлки не простимі. Поза тим ніхто не може нічого закинути. Гетьман доручив цю важку державну галузь тром особам: ген. Рогозі, як військовому міністрові, ген. Галкинові, як начальникові головного штабу, і підполк. Слівінському, ставленикові ще Центральної Ради, як начальникові генерального штабу. Хто й то мігби закинути цим старшинам?

Помилку почалося направляти, коли Гетьман дозволив формування козацьких кошів. Я сам, як кошовий Катеринославщині, взяв до себе чимало покривджених старшин. Проте вже було пізно… Повстання зруйновало зорганізований апарат і майже знищило всі запаси.

Полковник Мишківськкй, заслуги якого перед батьківщиною сьогодня для всіх очевидні, ледви сам не впав жертвою "революційної Немезиди". Скільки було гідних старшин, що пізніше знайшли притулок в Українській Галицькій Армії, або зовсім часово сховалися!

Збруч, невеличка каламутна річка, лежав на межі двох однакових може щодо назви, але сутєво ріжних революційних подій. Переїхавши Збруч, ми опинилися у цілком іншій обстанові. Наші переживання можно булоби порівняти з почуваннями плаваків, що на вбогому човні щасливо перейшли пороги й вийшли на ширшу, спокійну воду. Там теж не було повного спокою, але всеж не можно було його порівнювати з тим, що лишилося позаду. Замісць безформених і ріжноманітних своєю силою та, напрямком хвиль, — тут помітно більше систематичну лагідність.

Ми потребували певного часу, аби звикнути до тамошніх проявів життя. Ніхто не бігав, не метушився; не чути було зайвих вигуків і не видно було скривлених від жаху людських облич. Скрізь однострої військових, чимало поліції. На очах якась загальна стурбованість. Все показувало, що всі чекають подій особливої ваги, та що десь є боєвий фронт.

На самій ст. Волочиська чекала на нас почесна варта. Рапорти командантів, привітні промови… На нас дивилися з повагою й зацікавленням. Нікого не обходило наше політичне credo чи орієнтація. Нас шановано, як земляків, — українців з Великої України.

Ми почували, що наші боєві відзнаки, моя рука на перевязці та козацьке вбрання — всім імпонують. У мене відразу зявилося бажання війти в тісніший звязок з тими, з ким доведеться незабаром стати до боротьби, за наші кордони. Поздоровив старшин і стрільців та кинув кілька привітних слів. У відповідь чулося: "Слава!… Слава!"…

Через кілька хвилин поспішаємо до вагонів, бо делегація хотіла нас скорше представити Державному Секретаріятові в Тернополі.

Легкі, неопалювані вагони на лінії Підволочиська — Терноніль далися мені в знаки. Я почував, що мандрівка й безсонні ночі останніх двох тижнів не пройдуть для нас даремно. Проте я намагався не показувати свого нездоровля й підтримував розмову з делегатами, що були все ще під вражінням подій на Україні.

Кілька годин їзди й ми вже в Тернополі. Автом переїхали це вславлене битвами підчас світової війни місто й направилися до готелю.

Я перенісся думками взад, до червня 1917. року, коли я вперше перебував у Тернополі, очікуючи призначення командувати українською частною (я мав особистий наказ Брусилова головнокомандуючому Південно-Західним фронтом дати мені українську частину). То був час наступу, що всім знаний, як "наступ Керенського". Шлях Волочиська — Тернопіль день і ніч забитий підкріпленнями, що приходили зза Збруча. Це були здебілыпого українські сотні, що зразковим ладом і твердим кроком з невеличкими жовто-блакитними прапорами йшли на фронт, як їм було обіцяно, до "своїх" частин. Різким контрастом до них були "роти" москалів, — малі частинки з величезними червоними прапорами, на яких написано: "Война до победного конца!" Цей контраст кидався тоді всім. Українські вояки переживали славну добу. Всеж скрізь було чути: "Дай Боже, щоби це не був соломяний вогонь"…

І9І8. і 1919. роки показали, що мало викликати "революційний дух", — треба ще й знати, як його опанувати та звернути розбуджену енергію в творчий бік… У 1922. році на еміграції, один з тих, хто особливо вславився викликанням мас на арену революційних подій, С. В. Петлюра писав (у 1922. р., — отже по катастрофі!): "Для мене вже спочатку нашого руху ясним було, що наші національно-державні змагання повинні перейти довгі по терміну й тяжкі своїми спробами митарства, поки ці змагання в певні державні форми скристалізуються. Всі зїзди українські, в тому числі і військові, були для мене показчиком не сили (реалної і зорганізованоії) нашого народу, а демонстрацією національних емоцій, які ще треба було міліоновим масам в собі усвідомити і які повинно було шляхом послідовної боротьби перетрансформувати у певні волеві рухи української нації, у певні акти боротьби за свої національно-державні змагання. Спочатку я мав ілюзію, що ці зїзди можно використати для організації національної сили, але швидко переконався, що вони тільки "празникова одіж" і що треба шукати тих, хто чорною роботою державною уміє творити певні реальні цінности. Таких елементів було дуже мало. Наші тодішні лідери були або фантасти, або демагоги, або наївні люде, що вірили в силу революції, у чудотворність її. Вони партійні гасла, ставили вище державних, персональні моменти вище загальних. Відшукати тоді середню лінію, "рівнодіючу", було дуже невдячним завданням, тяжко, бо"… (З листа до ген. У.). Отже мені здається, що в цих останніх словах і захована "Ахілеса пята": не завжди компроміс є виходом з положення, — часто буває так, що він, навпаки, дає можливість міязмам гангрени продовжувати свій переможний рух далі; компроміс є тоді корисним, якщо час у дальнішому працюе на користь творчих елементів. Так не було.

У полудні, у залоговій "менажі", ми познайомилися зі заступником військового секретаря, майором Бубелою. Військовий секретар, полковник Вітовський, був у відїзді. Бубела, ще зовсім молода людина, не дивлячись на високу посаду, тримав себе дисципліновано й без жадних фальшивих нот.