Розділ «НА УКРАЇНІ, 1917-1918»

Розділ XV

Аналіза і підсумки

Нема сумніву, що обидві сторони, себто Українці-гетьманці й Українці-соціялістичні групи розуміли, що, в наслідок радикальних змін у світовій рівновазі, як прямий вислід програного Німцями генерального бою у світовій війні, з одного боку, а другого — скріплення комуністами своїх позицій на південному Сході, — українська справа стає раптово ще під більшу небезпеку, ніж то було на весну того-ж року. Ми вже вище згадували, що самий прихід консерваторів до влади, — в лавах яких були самостійники з давніх часів, — був звязаний з надією їх, що, з більшою організованістю нашої держави, як під оглядом економічним, так особливо і мілітарним, пощастить здобути у Німців, на той час фактичних володарів країни, більші політичні позиції.

Але історія слідуючих днів показала, що політики доброї волі були ще у нас рідким явищем. Зусилля їх розбилися об наші смертельні гріхи: заздрість, персональну амбітність, стремління — тактичний момент, за браком віри у власні сили, обертати в орієнтаційний, зловживання друковним словом, — гріх може найбільший при низькій політичній освічености має, — нерозуміння лідерами того, що давати складні завдання масам, які щойно починають жити політично, рівнозначне навмисному розбиттю сил і т. д., а, головне, — невиправиме фантазування й будування справ на підставі знаменитого прислівя: "якось то буде", що мені особисто доводилось чути у хвилі крізи від найвідповідальніших наших політиків.

Таке відношення до справи й було тою вдячною передумовою для виникнення в пізніший час — зрозумілої після сказаного — туги молодих патріотів за "варягом" або "сильною рукою", як висліди переконання, що нам не одужати од тих наших гріхів, бо проблема ця сполучена з перевиховою нашої інтелігентської верстви, яка, в більшости, виховувалась на російській літературі з її, здебільшого, анемічними героями. Через те, на мою особисту думку, доля нашх начинань не стільки в людях, як утих державницьких методах, в рамці яких держава скерує творчість індивідуальностей, а навіть рядового елементу.

3 жалем мусимо ствердити, що процес удержавлення наших "малоросів", під якими я розумію наших краянів, прихильників російської культури або перебуваючих під гіпнозом ролі кольоса-держави, йшов надто поволі. Стара "закваска", страти матеріяльні та инші — грають в їх політичний нерухливости неабияку ролю, Як раніш нашому лівому крилу, так пізніш правому, не все було ясно, бо коли й можна було говорити в 1918 році про поновлення інтеграційного процесу на базі славянської солідарности, заховання христіянської моралі, утримання певних основ західньо-європейської культури, — то лише навколо могутньої Київської Держави. Тому були більші реальні докази, з яких подаємо бодай такі, як здібність мас до мозолистої хліборобськоі праці й до служби у війську, а головне — більша здібність такої частини мас користати з так званих революційних свобод; бо навіть малодосвідчений соціольог на початках революції, коли ще не виявилися негативні впливи на маси "фронтовиків", зміг би в загальних масах намацати верству, реорганізація якої під оглядом морально-економічним та мілітарним дала-б вихідну позицію до нових форм суспільного життя.

Хто з командирів військових частин б. російської армії не підпишеться під рядками ген. Бикадорова ("Вільне Козацтво"), які говорять: "Величезна кількість полонених залежала, головним чином, од слабої якости головного по числу людського матеріялу — великоросів", — або під схемою, що подав у своїй праці генерал Головин, яка також свідчить, що "Малороси" (по номенклятурі автора праці) і особливо козаки давали (в світовій війні О. П.) найменший відсоток полонених".

Історія революційних війн лише стверджуе правдивість цих тверджень. Цілком зрозуміло, чому ген. Денікин, що вирішив "гордієв вузол" большевизму розвязати мечем, змушений був чіплятися України, козацьких районів та Сибіру, бо без цього для нього стався би сумний факт: генерал був би без війська, без матеріяльних ресурсів.

Все це гетьманство зрозуміло, але воно сильно потерпіло передовсім од політичної заскорузлости наших "Малоросів", а ще більше від "гуманного" відношення гетьманства до втікачів з обшарів, що були заняті радянською владою, Гетьманство, — що під своїми зовнішніми політичними формами поклало програму, яку охарактеризую речениям: "шлях до успіху в національній справі через христіянську мораль, організацію продуцентів, міжклясовий компроміс, джентльменство, дисціпліну, патріотизм та спеціялізацію в практичних ділянках державної і громадської праці" — було цими елементами, яких саме закликано до ролі конструкторів-інженерів, замало підтримане; під оглядом певних поступовань й провоковань в доведеним, що певна частина "Малоросів" з табору "неділимців" поставила собі завданням — використати час гетьманату й під захистом німецького багнета "зробити навіть саме імя — Украіїа для мас ненависним". Як психологічним рабам, їм не було знайоме й почуття вдячности. Особисто я не дозволяв собі виступати супроти тих наших федералістів, — що орієнтувалися на схід чи на захід — коли вони були в наших лавах, але інакше, як психольогічними плазунами не зміг би я назвати тих з них, які, не маючи мужности чи розуму здобутися на поширення в масах своєї позиції, кидають наші ряди й біжать до інших народів, аби за чужою допомогою помститися на своїх людях за своє власне убожество.

Завинила й чимало наша демократія революційна, яка вдруге — вперше за Центральної Ради — знов загрузла в моментах програмових. Компроміс не був їм по силах. Політики доброї волі й в цьому таборі пасли задніх.

Закони боротьби кажуть, що перша умова для успішного переведения її — в лад — порядок у самій державі та моральне піднесення. Це останнє, як прояв усвідомленного й визнаного вже й широкими масами бажання й необхідности усунити зі шляху нації черргову перешкоду, що заважав їй осягнути свою мету; — а друге, що її доповнює, це те, що червоною ниткою тягнеться в творах президента Т. Г. Масарика й про що я не раз згадуватиму, що "в боротьбі, почуття необхідно брати під контролю холодного розуму".

Гетьман не примусив чекати мене довго на розпорядження. Через генерального писаря я одержав повідомлення про те, що моє прохання прихильно полагоджено. Це для мене було ознакою, що ми взагалі напередодні ліквідації боротьби. Не криючись, сідаю в поїзд, їду в напрямку на Катеринославщину, щоб долю свою сполучити з тими, які розуміють мене з півслова, перед якими мені не доведеться зясовувати своє поступовання, бо цінять мої може кволі, може невдячні, але щирі змагання спинити даремне пролиття рідної крови на потіху ворогам нашої Держави, які уважно стежили за всіма перипетіями боротьби…