Розділ «НА УКРАЇНІ, 1917-1918»

Розділ ХІ

Побоювання адміністрації перед можливими розрухами в губернії. — Нарада при участи військових. — Вбивство Стешенка

У вересні, як і в попередні місяці, на Полтавщині був святий спокій. Так мені бодай здавалося. I я був дуже здивований, коли одержав таємний припис командіра корпусу прибути на довірочне засідання, що мало відбутися в кабінеті губерніяльного підстарости Ноги. На протязі всього трьохмісячного перебування на Полтавщині, це була перша нагода до безпосередніх звязків з вищими адміністративними чинниками губернії.

Справа полягала в тому, що адміністрація поборювала протидідичівський рух, що почасти розпочався вже на Київщині та Харківщині, в наслідок революційної агітації, а ще більше — в наслідок безглуздої економічної політики самих дідичів. Гетьманат почав прочувати небезпеку. Де-не-де почалися й збройні виступи. Перепадало часами і Німцям, що тоді надто ретельно обстоювали свій престіж й залізною рукою спиняли всі прояви революційного руху.

На цій нараді я почув, між иншим, надзвичайно тверезий голос одного дідича, на жаль, не памятаю його прізвища. На мою думку, він дивився в саму глибину справи. Риба від голови починає тхнути — говорив він. Треба нам поспішати з земельною реформою, бо соловія байками не нагодуєш. Підстароста Нога був типом адміністративного крутія. Одповідав неясно. Почасти погоджувався, почасти ні…

Результат наради: вимога до кадрів, щоб були завжди на поготівлі і могли прийти з допомогою адміністрації на випадок яких-небудь заворушень. Це був одинокий випадок, що сколихнув наш спокій. Він скоро забувся і дні за днями йшли своєю чергою. Як грім в ясний день, прозвучала у нас звістка про вбивство бувшого генерального секретаря освіти на Україні — Стешенка. Полтава використала цей випадок, щоби показати свої патріотичні почуття, які декому здавалися вже надто приспаними. Похорони обернулися в величаву національну маніфестацію. На знак національної жалоби, труну, після козацьких звичаїв, покрили "червоною китайкою", службу Божу правили по українськи. Любов і пошана до покійника зібрали Полтавщину довкола труни небіжчика-людини, одиноким гріхом якої, здається, й була невсипуща служба свойому народові.

Особисто я з усім своїм штабом взяв участь в жалібному поході, бажаючи тим підкреслити, що й залога поділяє сум громадянства, що густими лавами провожало покійного до місця останнього спочинку.

Поза тим, під час мого перебування на Полтавщині національний пульс бився десь по хатках. Трохи сильніше давав він себе відчути в чинности мійської "Просвіти". Два-три маленькі покої, правда, чепурно прибрані, самі говорили за розгін праці. Вистави відбувалися в прекрасному театрі та музеї, що були пихою місцевого громадянства.

Згадаю ще про кадетський полтавський корпус, в якому український рух здавна стояв дуже міцно. Старші кляси цього корпусу, коли Полтавщина була перед загрозою большевицької окупації, не спинилися перед труднощами мандрівного життя, і майже цілком з міста виступили разом з лавами наших військ. Так, я напевно знаю, що в кінно-гарматному дивізіоні полковника Алмазова, в батерії сотника Чернишина, було до 25 юнаків — бувших кадетів Полтавського корпусу.

В році 1929 я зустрівся з деякими з них, як з студентами на високих школах ЧСР.

Розділ XII

Серпень 1918. Мої вражіння з подорожі по центральній частині України. Київ переживає нову весну. — "Гості" й меншости підносять акцію ваховання "единства русской культуры". — Організації в протибою. — "Шептуни" при праці. — Візита у гетьмана

Авдієнція моя у гетьмана ще не була остаточно визначена й через вільний від безпосередніх службових обовязків, я несподівано для себе, вперше від початку революції, знайшов час для хвилевого відпочинку. Я рішив використати його, щоб зорієнтуватися в політичному життю України, тим більше, що перші вражіння з подорожі до Київа казали мені, що у нас сталися поважні зміни й при тому в бік порядку. Повними грудьми всмоктував я в себе ці новітні, такі відмінні від минулих революційних подій вражіння: мені здавалося навіть, що ми переходимо, нарешті, до конструктивної праці.

У Київі, в розмовах із старшинами, що ближче стояли до військового діла, довелося мені почути, що, властиво, Німці стояли на перешкоді нормальному розгортанню арміі; вони виправдували своє становище тим, що не прийшов ще час, що розпропагандовані маси ледви будуть в стані внести потрібний військовий режім. Певні непорушности своєї військової міці, Німці вважали свої сили на Сході Евпропи вистарчаючими для того, щоби бути й тут панами ситуації. Одначе, друга Марна, Макензенові невдачі на Балканах дали можливість урядові гетьмана змінити погляди Німців на військове діло на Україні і вкінці, правда, з великим запізненням, вони дали згоду закликати молодь під прапор. Казали, що в листопаді мав бути оповіщений перший затяг рекрутів, щось коло 80 тисяч (до 60 тисяч уже малося), а в березні 1919 р. другий, — в 140 тисяч. Таким чином, на весну 1919 р. під боєві прапори України стала-б 300 тис. армія. Були і инші новини. Так, на початок жовтня заповіджено відкриття Українського Університету, а в листопаді — Української Академії Наук (професори — Багалій, М. Петров, А. Кримський та Смаль-Стоцький мали бути першими академіками). Мій співробітник по Катеринославщині, В. Біднов, разом із проф. Огієнком, виряджалися до Камянця підготовляти організацію Камянець-Подільского університету і т. д. Такі потішаючі інформації могли лише зміцнити в мені свідомість необхідности — співпрацею скріпляти позицію Українців-гетьманців, особливо в їх змаганнях налагодити стосунки з нашим опозиційним табором, до якого симпатії мої були незмінні.

Одначе, при частіших відвідинах Національного Клюбу, я спостеріг, що під цим зовнішнім гараздом у місті йшла глуха й завзята боротьба. — "Малоросійський" табор назадників, що на той час дуже підсилив себе втікачами з большевицької Росії, висунув на порядок денний питання про неохідність забезпечення на сході "единства русской культуры". Тоді-то Українці — гетьманці, а також поступовці, які, в більшости, по своїй минулій політичній карієрі належали до табору так званих культурників, підняли кинуту рукавичку і повели жваву контр-акцію; революційна українська демократія їїпідпирала. Українці — поступовці, позбувшися впливів в урядах, використовували для своїх протиакцій громадські, культурні й приватні установи. На початку серпня ця боротьба дійшла вже до свого вершка. Мені тяжко тепер пригадати всі подробиці цієї боротьби, що мала початки свої на катедрах високих шкіл, в найліпших авдиторіях, а потім переходила в установи меншої ваги, а, врешті, в хати, на вулицю, де часто-густо набувала й примітивних форм. Напружена атмосфера захопила й мене. 3 цими подіями у мене сполучаються згадки про певні епізоди, які при инших обставинах могли-б викликати у слухачів лише добру усмішку. Так, наприклад, з уст поважних офіцерів можна було чути вираз: "Залізяку на пузяку — геп", якою підкреслювалася бідність укра-їнської військової термінольогії. Українці не мовчали, а відповідали виразом із Петрового статуту: "От матушки земли до могучего плеча шарахні" і т. д. А ось ще згадка: я сам був свідком досить пікантного на той час "дівертисмента" в одному, дуже поважному в Київі домі панства Д., куди мене привели давні спільні знайомства. Один прихильник "единства культуры", за грою в карти, на потіху деяким гостям, називав "даму" — "дівчиною", "валета" — "хлопцем" і т. д., аж поки господар йому не вказав на те, що між присутніми є й Українці. Хам (нехай буде пробачено мені цей сильний вираз) боронив себе тим, що він, властиво, проти "шевченківської мови" нічого не має й що… Зайвим в описувати, що йшло далі, бо це було таке стереотипове.

Років три пізніше, вже тоді, коли автора цих рядків доля загнала в Берлін, про це довідався й господар згаданого вище дому, який тоді мав на одній із головніших вулиць Берліна гарну книгарню. Він вважав за свій обовязок запросити мене до своєї хати. На це побачення запросив він також і всіх своїх службовців, між якими були вищі старшини. Вони спершу згодилися, бо знали мене добре особисто, але змінили своє рішення, коли довідались, що господар і його родина будуть вшановувати мене не лише, як доброго знайомого, але й як бувшого командуючого українського армією. Тости господаря за українську державність, може не в такому великому товарістві, як проектувалося, — зясували мені, який значний поступ на рік 1920 зробила українська ідея і в тих колах, що давніше ставилися до неї хоч і льояльно, але з певним застереженням.

Але вернімося до нашої теми…

Як я вже зазначив, на вулиці, в хатах, в пресі — всюди йшов бій "за культуру", бій немилосердний. Особливо завзятий був він у пресі; ніде правди діти, русофіли мали такі поважні сили як Шульгина, славнозвісного фелєтоніста О. Яблоновського й инших, за якими стояли такі коріфеї літератури, як "наш" Короленко; всі верстви втяглися у вир боротьби.

Не важко собі уявити, як вдячна була подібна атмосфера для праці так званих "шептунів". Чого тільки не доводилося наслухатися: "Гетьман накладав з Москалями". "Як будете в кабінеті гетьмана, то будьте обережні, звертайте увагу на заслону"; а чому — питаю — і замість відповіді велемовна усмішка… Правда, були й инші чутки, що зміцняли режім і популярність гетьмана.

Оповідали, наприк., про гостру резолюцію-догану Гетьмана на звіті одного генерала, що й на другий рік революції вперто продовжував уживати російської мови, але вони якось губилися в масі инших.