РОЗДІЛ VІІ. МІЖ БІЛИМИ І ЧЕРВОНИМИ

Коріння цих поглядів живилися з кількох джерел. По-перше, процесом зростання національної самосвідомості українського селянства, інтелігенції, частини робітництва; формами національно- державного будівництва на федеративних засадах; швидкою еволюцією в бік радянської влади окремих українських соціалістичних партій, їх зростаючими прагненнями репрезентувати комуністичну революцію в Україні.

По-друге, проявами національного нігілізму у середовищі КП(б)У — політичної партії переважно інтернаціональних пролетарських верств. Віддаючи пріоритет розв'язанню соціальних питань, КП(б)У нерідко відсувала на другий план національний момент. Давався взнаки й інтернаціональний склад керівного ядра КП(б)У, в якому українське представництво залишалося невисоким, віра багатьох керівних працівників у швидку світову революцію, недалеке вже злиття всіх компартій у Комінтерні.

Аналіз становища в Україні і вироблення перспективної політики посіли особливе місце в діяльності В. Леніна, ЦК РКП(б), керівних працівників КП(б)У. Дії федералістів, безперечно, надали цій проблемі певної гостроти, інтенсифікували прийняття важливих партійних документів.

20 листопада 1919 р. на об'єднаному засіданні Політбюро і Оргбюро ЦК РКП(б), на яке була запрошена значна група українських партпрацівників, були розглянуті основні тези про політику на Україні. Поряд з Х. Раковським та Д. Мануїльським доповідь зробив і представник федералістів П. Попов.

На основі узагальнення цих матеріалів наступного дня Політбюро ухвалило тези В. Леніна «Про нашу політику на Україні». Цей документ склав основу прийнятої 29 листопада 1920 р. пленумом ЦК РКП(б) резолюції «Про Радянську владу на Україні». Здійснивши критичний аналіз попередньої політики, врахувавши допущені помилки, ЦК РКП(б) висловив своє ставлення до проблем, від розв'язання яких залежало відновлення і утвердження радянської влади на Україні.

Головне місце відводилося національному питанню: визнавалася самостійність УСРР, право українського народу на визначення форм зв'язку з РСФРР та іншими республіками, наголошувалося на необхідності найбільшої терпимості і обережності до національних почуттів, на турботі про розвиток української культури і мови.

У земельному питанні передбачалася передача поміщицьких володінь безземельним і малоземельним селянам, обмежувалася практика утворення радгоспів, об'єднання в комуни та артілі мало вестися лише на добровільних засадах. Вилучення хлібних надлишків намічалося тільки в строго обмежених розмірах для постачання української бідноти, робітників і Червоної армії. Найважливіші положення цієї резолюції були підтверджені рішеннями VIII конференції РКП(б), а також викладені В. Леніним у «Листі до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним».

Та, не дивлячись на увагу з боку ЦК РКП(б), врахування пропозицій щодо розв'язання національного питання, федералісти утворили свій керівний центр — Організаційне бюро українських комуністів- федералістів. Крім того, видрукували в газеті боротьбистів, а також окремою брошурою текст доповіді, з якою виступав в ЦК РКП(б) їх представник П. Попов. З огляду на ці фракційні дії, у грудні 1919 р. Оргбюро ЦК РКП(б), на пропозицію В. Леніна, оголосило 32 членам групи федералістів догани за безвідповідальне політиканство та порушення партійної дисципліни. П. Попов вийшов з КП(б)У і пристав до боротьбистів.

Лідери федералістів і надалі продовжували політичну і організаційну роботу щодо відстоювання своїх поглядів.

Загалом прикметним чинником революційної доби періоду громадянської війни була реальна багатопартійність, яка поширювалася й на радянську державність. Це вимагало від більшовиків обґрунтування тактичної лінії щодо інших партій. І слід констатувати, що в цьому питанні ЦК КП(б)У не завжди займав чіткі позиції, припускався порушення демократичних принципів. Тому було чимало причин. Але найголовніша, мабуть, полягала в твердій переконаності більшовиків, буцімто лише їх партія була справжнім виразником інтересів «революційних трудових мас».

Під впливом зміни політичних настроїв, повороту широких, зокрема, селянських мас у бік радянської влади деякі партії шляхом розколів і утворення нових партоб'єднань дедалі еволюціонували в бік комуністичної ідеології, сприймаючи її через призму своїх національних уяв.

Найвиразніше цей процес виявився у феномені партії боротьбистів, організаційне оформлення якої завершилося внаслідок об'єднання в серпні 1919 р. УПСР-комуністів з лівою групою УСДРП («незалежних»). Нове утворення взяло назву Української комуністичної партії (боротьбистів)[819].

Не дивлячись на визнання цією партією радянської влади і готовності до співробітництва, в силі залишалася резолюція ІІІ з'їзду КП(б)У про ставлення до дрібнобуржуазних партій, яка фактично закривала шлях до співпраці. Головною перепоною служило несприйняття боротьбистами «диктатури пролетаріату з усіма її наслідками». ЦК РКП(б) відмінив це помилкове рішення. Представники боротьбистів отримали посади наркомів та їх заступників, були введені до колегій держустанов та органів друку.

Успішним було співробітництво більшовиків і боротьбистів у період денікінщини. Чимало членів УКП(б) пішли на політичну роботу до Червоної армії, очолили повстанські штаби і партизанські загони. З часом було укладено угоду між ЦК КП(б)У і ЦК УКП(б) про входження боротьбистів до тимчасового органу — Всеукраїнського ревкому, який здійснював керівництво відновленням у республіці радянської влади. Боротьбисти взяли на себе зобов'язання щодо зміцнення єдиного фронту боротьби.

Ліві партії не лише перебирали собі комуністичні назви, вони реально підсилювали радянський табір, допомагали дієво налагоджувати роботу проти його ворогів. Поряд з комуністичним з дня на день активізувалося також комсомольське підпілля[820].

Незважаючи на відносну малочисельність, більшовики посилювали політичну і організаторську роботу на селі, куди направлялися агітатори-організатори, розповсюджувалися більшовицькі відозви, листівки. Селян закликали не з'являтися на мобілізацію до денікінської армії, не виконувати розпоряджень щодо хлібопостачання, поповнювати ряди червоних партизанів.

Почасти тому оголошена А. Денікіним на Україні мобілізація до армії не принесла бажаних результатів. Селяни під різними приводами ухилялися від армії. Провал мобілізації на Харківщині змушені були визнати самі денікінці. В одному з наказів прямо відзначалося масове ухиляння від мобілізації і пропонувалося «вжити до зазначених осіб примусових заходів по залученню їх на службу». Провалилася мобілізація і на Херсонщині. Зібрані в с. Олешки Дніпровського повіту 13 тис. мобілізованих селян підняли повстання. Під одностайні вигуки «Хай живе радянська влада!», «Геть золотопогонників!» вони розгромили білогвардійські установи, після чого розбіглися. В Ананьєві теж було зірвано мобілізацію. Лише збройною силою денікінцям вдалося залучити до своєї армії частину селян. Але мобілізовані проти своєї волі не тільки не зміцнили білогвардійську армію, а, навпаки, внесли в її ряди розлад своїм небажанням воювати за чужі їм інтереси.

Напружена боротьба розгорнулася навколо виконання розпоряджень щодо податку на хліб. Жодні денікінські каральні експедиції не могли зломити впертого опору селянства, яке саботувало наказ про здачу хліба білогвардійцям. В інформаційному зведенні ЦК КП(б)У повідомлялося: «Селяни страшенно незадоволені владою і всіляко намагаються протидіяти їй. Хлібний збір з десятини деякі селяни відмовлялися давати. Туди послані каральні загони, які мало не поголовно сікли людей»[821].

Селянство ставало на активну боротьбу проти реставрації поміщицьких порядків і грабіжницької продовольчої політики білогвардійців. Підпільники Донбасу повідомляли: «Недавно було повстання в Ровеньках з приводу того, що біля церкви повісили 5 селян, які відмовилися дати хліб за реквізицією»[822].

Паралельно із селянською боротьбою розвивалася страйкова боротьба робітників. Перед тут вели металісти, гірники, паровозобудівники, до яких поступово приєднувалися працівники інших галузей промисловості.