РОЗДІЛ VІІ. МІЖ БІЛИМИ І ЧЕРВОНИМИ

Однак військову операцію не вдалося підготувати належним чином, почалася вона із запізненням, велася недостатньо організовано й успіху не мала. Більше того, 30 серпня довелося відступати з Києва. В оточення поблизу Одеси потрапила Південна група військ (колишні 45, 47 та 58 дивізії) під командуванням И. Якіра{10} (члени РВР В. Затонський і М. Голубенко).

Південна група (понад 20 тис. бійців з великою кількістю майна в обозі) пройшла похідним порядком понад 600 км по денікінських і петлюрівських тилах і майже щодня вела бої[817]. Після закінчення походу командування доповідало: «Протягом майже трьох тижнів війська Південної групи розсіяли всі зустрічні банди, розбили вщент в районі Умані дві петлюрівські дивізії, потім розбили значні петлюрівські сили при переході через залізницю Київ-Козятин, в районі ст. Кам'янка»[818]. Успіх цього походу став можливим тому, що трудяще населення місцевостей, через які проходили радянські війська, надавало їм підтримку і допомогу.

Здійснивши надзвичайно важкий рейд, частини 45-ої та 58-ої дивізій, визволили Житомир і розгорнули наступ на Київ, 14 жовтня прорвалися вже на його західні околиці. Проте через три дні впертих, кровопролитних боїв білогвардійці, що підтягли серйозні підкріплення, витіснили червоноармійців до р. Ірпінь.

Захоплені в Україні території стали основним здобутком Добровольчої армії і плацдармом для розгортання подальшого наступу на Москву. А. Денікін переніс до Катеринослава свою резиденцію і створив у серпні уряд — Особливу нараду. Саме тут А. Денікін, перебравши на себе командування Збройними силами Півдня Росії, оголосив мету і завдання «білого руху»: реставрація монархічного устрою, відродження великої імперії у довоєнних межах, встановлення дисципліни і порядку, захист православної віри, запровадження диктатури, смертної кари за участь у «бунтах», більшовицьких та інших підривних організаціях, за дезертирство в армії; об'єднання козацтва, розроблення законів про землю, кооперативи, земства, профспілки тощо.

У низці законодавчих актів А. Денікін деталізував основні напрямки своєї політики. Так, «Тимчасове положення про громадянське правління» встановлювало схему територіально-адміністративного поділу. Згідно з цим документом, було утворено Київську, Харківську, Новоросійську області, Терсько-Дагестанський край, на чолі яких стояли «головноначальствуючі» — щось на зразок генерал- губернаторів з диктаторськими повноваженнями. Їм підпорядковувалися губернатори, начальники повітів та волостей.

Декларуючи прагнення до встановлення «громадянського миру», денікінська влада насправді вдалася до цілої низки непопулярних заходів. Насамперед це — жорстокі репресії щодо всіх, хто підозрювався в опозиції до режиму. У Юзівці за звинуваченнями у співробітництві з більшовиками білогвардійці вішали місцевих робітників. Без суду і слідства в Одесі було розстріляно понад 3 тис. чоловік, у Харкові — близько 2 тис, у Катеринославі — 3 тис. чоловік. На середину вересня 1919 р. в Києві за політичними мотивами було заарештовано 1700 осіб. І хоча в той бурхливий час подібні репресивні акції супроводжували встановлення будь-якої влади, населення сприймало заходи білогвардійців особливо боляче, оскільки вони мали не лише партійний, а й національний підтекст.

Керівники «білої гвардії» принципово не сприймали будь-яких сепаратистських проявів, не визнавали державних утворень, що виникли на уламках імперії. Гоніння на українську культуру виявились у закритті українських газет і журналів, вилученні книг українською мовою з книгарень Києва. Відновлення дореволюційного законодавства в галузі освіти позбавляло навчальні заклади з «малоросійською мовою навчання» фінансової підтримки держави. Подібні вказівки були дані земствам. Скасовувалося викладання українознавчих предметів (історії, географії, літератури, мови) як шкідливих і зайвих. Спеціальним розпорядженням було наказано зняти в усіх установах портрети Шевченка. Чорносотенці скинули з п'єдесталу бюст Кобзаря і розбили його.

Ще однією невід'ємною ознакою режиму стало потурання чорносотенству, розпалювання антисемітизму. У цьому вбачалося прагнення помсти, адже у складі соціалістичних партій, зокрема більшовицької, було багато євреїв. Білогвардійці інспірували близько 400 єврейських погромів, спрямовуючи лють шовіністично налаштованих маргіналів, люмпенів не лише на заможні верстви єврейства, а й на ремісників, крамарів, дрібних власників. Намагання єврейської буржуазії Катеринослава, Києва, Харкова увійти в контакти з денікінською владою (з метою припинення погромів) істотних результатів не дали.

На опанованих денікінцями територіях реставрувалися старі, дореволюційні порядки1, відновлювалася приватна власність на засоби виробництва. Повертаючись на втрачені підприємства, колишні їх власники ліквідували 8-годинний робочий день, який тепер тривав 11–12 годин, а заробіток не забезпечував напівголодного прожиткового мінімуму.

Надзвичайно тяжким стало становище трудящого селянства. Відновивши поміщицьку власність на землю, денікінці зобов'язали селян здати поміщику половину зібраного на його землях сіна, третину врожаю хліба, одну шосту — картоплі та овочів. Крім того, кожний селянин мав внести до 1 вересня 1919 р. одноразовий податок на потреби білогвардійської армії в розмірі 5 пудів зерна із зібраного цього року з кожної десятини землі врожаю. В разі несвоєчасної здачі податку хліб відбирали в примусовому порядку, але вже в подвійному розмірі. Повертаючись до своїх економій, поміщики за допомогою каральних загонів примушували селян зносити назад майно, вилучене свого часу комбідами, або сплачувати за нього непомірно величезні суми.

Наїзди каральних загонів супроводжувалися масовими розправами над селянами, розстрілами співчуваючих радянській владі, на яких вказували куркулі, що підтримали білогвардійців.

Не лише ліві сили кваліфікували час панування Добровольчої армії як період найчорнішої реакції та жорстокого білого терору.

Доки через «галицький чинник» надзвичайно складно й суперечливо розвивалися стосунки між УНР і денікінцями, а перебіг військових дій між ними, часом, взагалі неможливо логічно витлумачити, білий рух почав зазнавати дедалі відчутніших кризових впливів, внутрішньо швидко послаблювався. Наростали й масштабність, та сила ударів Червоної армії, яка сконцентрувала для операцій на денікінському фронті значний військовий потенціал.

У тилу у білогвардійців піднімалася дедалі могутніша хвиля масового невдоволення й спротиву. Стихійний рух намагалися очолити й спрямувати в організоване русло більшовицькі організації. Загнані в підпілля й жорстоко переслідувані, комуністи, тим не менше, впевнено збільшували свої ряди й посилювали свій політичний вплив. Скеровувало їх роботу створене ЦК КП(б)У на початку липня 1919 р. Зафронтове бюро (Зафронтбюро) на чолі з секретарем ЦК КП(б)У С. Косіором{11}. Воно відіграло велику роль як у керівництві партійним підпіллям, так і у розгортанні повстансько-партизанської боротьби.

Працюючи спочатку в Києві, потім у Брянську, Москві, Серпухові, Зафронтбюро через своїх агентів підтримувало постійний зв'язок з місцевими підпільними партійними організаціями, керувало їх діяльністю, надавало необхідну допомогу в забезпеченні підпільників відповідними документами, влаштуванні явочних квартир, створенні нелегальних друкарень тощо.

За літо-осінь 1919 р. Зафронтбюро відрядило до 108 міст України і Криму понад 1,5 тис. комуністів. Були ще й боротьбисти, анархісти, представники єврейських партій.

Нелегальні партійні організації проводили усну та друковану пропаганду і агітацію, викриваючи денікінський режим, інформуючи трудящих про дії Червоної армії на фронтах, закликаючи їх саботувати заходи білогвардійської адміністрації. Особливо активно в цьому напрямі працювали в Горлівському, Костянтинівському та інших районах Донбасу. В містах діяли підпільні друкарні, які випускали листівки, навіть друкувалися газети: в Катеринославі («Молот»), Харкові («Донецкий пролетарий»), Одесі («Одесский коммунист»), Києві («Коммунист»), Кременчуці («Дело революции»).

Разом із тим, на більшовиків чекали нові випробування, які стали породженням не лише зовнішніх чинників, а й внутріпартійних чинників, результатом політики, яка здійснювалася навесні-влітку 1919 р. і окремі важливі складові якої викликали невдоволення не лише в масах, а й у власне більшовицькому середовищі. Особливого значення набували національні аспекти. По суті опозиційні погляди знайшли ідейне й організаційне оформлення у виступах групи комуністів-федералістів (Г. Лапчинський, П. Попов, Я. Ландер та інші).

Восени 1919 р. у меморандумі до ЦК РКП(б) та в матеріалах до Гомельської наради партпрацівників вони сформулювали свою політичну платформу. Головні її положення зводилися до звинувачень ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У в ігноруванні національних особливостей України: партійний центр ніколи не був органічно зв'язаний з українською революційною стихією, не враховував відмінностей умов

України і Росії; виявляв постійну недовіру до українських груп і одночасно відчиняв двері для міщанських російських і єврейських елементів; все розглядав з точки зору російського центру і т. д. Вихід з такого становища вони вбачали у негайному об'єднанні двох партій — більшовиків і боротьбистів, в утворенні авторитетного і незалежного українського партійного центру, у федеративних зв'язках з РКП(б).