РОЗДІЛ ІІІ. ОТАМАНЩИНА

Події в Запорізькій групі військ були розцінені в Ставці Головного отамана як замах на верховну владу (поповзли звичні в таких обставинах чутки, що П. Балбочан нібито хоче заарештувати С. Петлюру й уряд).

Головне командування армії УНР віддало розпорядження про «ліквідацію цієї авантюри».

В ніч на 9 червня 1919 р. П. Балбочан разом із М. Гавришком були заарештовані козаками Дорошенківського полку (який знаходився під впливом давнього суперника — О. Волоха), приведені до Чорного Острова.

С. Петлюра відмовився зустрітися з П. Балбочаном, а військово- польовий суд уже наступного дня — 10 червня, поспіхом розглянувши справу, виніс смертний вирок П. Балбочану[458].

Навіть через десятиліття фахівці змушені визнати, що не можуть зрозуміти, як і хто точно заарештовував отамана, хто брав участь у судовому засіданні, хто відхилив прохання про помилування, з якими до уряду й Головного отамана апелював не лише сам засуджений, а й старшини Запорізького корпусу, хто, зрештою, підписав смертний вирок і хто його виконав. Відомо лише, що на момент розстрілу (28 червня 1919 р.) на станції Балик, неподалік Кам'янця-Подільського, П. Балбочан справляв враження божевільної людини.

«В зв'язку з повстанням Балбочана, — подає інформацію П. Христюк, було переведено деякі арешти і труси в Кам'янці, між іншим і в Університеті, що з «храму науки» став на деякий час штабом балбочанівців (при цьому було знайдено документи, що свідчили про зв'язки «балбочанівців» і «самостійників» з Державним Секретаріатом ЗУНР у підготовці спільної акції — В. С.). Пізніше слідство над співучасниками Балбочана (яких, до речі, без суду було помилувано С. Петлюрою і заява самого Балбочана на слідстві свідчили, що Балбочан був тільки техничним (нещасливим) виконавцем не ним розробленого плану державного перевороту»[459].

Є підстави прислухатися і до сумнівів П. Брицького й Є. Юрійчук щодо «зради» й «заколоту» П. Балбочана, як було подано справу громадськості й як вона в наступному висвітлювалася в історіографії.

Епізод, в центрі якого опинився П. Балбочан, віддзеркалив ті непрості колізії, які наповнювали діяльність українського проводу, зокрема його військової складової. Він дозволяє краще уявити атмосферу тих жахливих днів.

На факт і момент покарання опального отамана звернув увагу В. Винниченко. Розстріляний він був тоді, - сумно іронізує колишній керівник держави, — «коли цей просто «національний герой» зробив замах на владу головного «національного героя». Коли ж він робив замахи й злочинства супроти революції, коли зробив державну зраду, коли поров різками українських селян, тоді головний «національний герой» не тільки не розстрілював його, а дав йому в

Київі, а потім і в Галичині повну волю ходити й робити все, що тому злочинцеві хотілось»[460].

В принципі даний сплеск непокори військовому командуванню і державній владі, відкритий виступ проти них був лише черговим (і в цьому розумінні — дещо звичним уже) проявом сутності режиму отаманщини. Як би науковці не підходили до його характеристики: чи через визначення стрижневої природи, чи найвразливішої вади, все одно, за будь-яких обставин, отаманщина — це той елемент, який виявився системоутворюючим чинником тогочасного процесу державотворення.

Вище вже багато говорилося про отаманщину як суспільний феномен і відмітну рису Української революції на її певному етапі. Однак з розвитком подій цей феномен виявляв себе дедалі масштабніше і по-новому. Одним з таких проявів була закономірна реакція на анархізм і безвладдя — наростання авторитарних тенденцій.

Очоливши Директорію, С. Петлюра поєднав у своїх руках військову й політичну владу. За словами В. Винниченка, так вона (влада) стала назагал «отаманською». «Одкинувши ще під час повстання диктатуру пролетаріату й незаможного селянства, хуторянка (українська соціалістична демократія. — В. С.) мусіла приняти диктатуру отаманщини»[461], — дуже жорстко оцінював логіку тогочасних подій один з ініціаторів та ідеологів Української революції, що дуже боляче переживав її пізніші метаморфози.

Слова В. Винниченка містять у собі дуже глибокий зміст. Вони дають досить точне уявлення про механізм становлення та розвитку отаманщини й водночас є ключовими для розуміння складних трансформацій боротьби за збереження національної державності і відстоювання будь-якої влади в певних руках на різних рівнях — від вузькорегіональної (в повіті, навіть селі) — до верховної в УНР.

Щоб довести всю безпринципність петлюрівського керівництва, його небажання відступитися від влади задля загальнонаціональних інтересів, В. Винниченко посилається на неофіційну інформацію з урядових кіл (а пізніше це документально підтверджено дослідниками)[462], згідно з якою був намір порозумітися з А. Денікіним так, щоб установити демаркаційну лінію між територіями, захопленими Добровольчою армією і кам'янецьким урядом: Денікіну віддавалася майже вся Україна, а Директорії залишалася тільки територія, зайнята отаманщиною. Саме для цього так поспішали взяти Київ: щоб демаркаційна лінія пройшла поза ним. «Кам'янецько-«демократична» влада готова була ради врятування свого існування віддати три чверті України найлютішому національному й соціально-політичному ворогові українського народу й не хотіла навіть спробувати порозумітися з комуністами, щоб уся Україна лишилася у руках української соціалістичної радянської влади. Для отаманщини й тих нещасних кам'янецьких «демократів» реакціонер, соціальний і національний кат українського народу був ближчий, ніж соціалістична українська влада»[463].

Такі плани керівництва УНР викликали у В. Винниченка величезне обурення: «І як сміють після цього ці нещасні себелюбці говорити, що вони бились за українську державність, що вони «тримали прапор українства до останнього кінця, як герої»? Прапор української контрреволюції, прапор соціальної дружби з Денікіним, прапор хамства вони тримали собі на сором і ганьбу, а українському народові й його відродженню та визволенню на велику шкоду!»2.

Неодноразово історики розглядали проблему персональної ролі (й відповідальності) С. Петлюри в тогочасних процесах. На відміну від багатьох сучасних авторів, учасники подій 1917–1920 рр., їх перші дослідники здебільшого приходили до негативних кінцевих висновків і оцінок.

Свідомо полишаючи осторонь крайнощі (а можливо, просто дуже емоційну реакцію), гадається, варто прислухатися до оцінок С. Петлюри, його якостей, що їх дає давній друг і соратник, діяч, який в цілому симпатизував тодішньому українському провідникові, однак не заплющував очей і на непривабливі риси його характеру, — І. Мазепа. Через багато років, начебто багато разів зваживши всі «за» і «проти», він писав: «Взагалі в питаннях політичної тактики Петлюра, як я не раз потім в цьому переконався, надзвичайно піддавався впливу свого оточення. Як правило, він йшов за тою групою, на яку в даний момент спирався. Він не належав до тих провідників, що уміють накидати іншим свої погляди. Людина занадто лагідної вдачі і доброго серця, він вірив у природжену добрість людини. Добрий промовець на загальнопатріотичні теми, Петлюра, як і колись за часів моїх передреволюційних зустрічей з ним в Петербурзі, був зовсім не меткий в політичних дискусіях. Навіть маючи свій погляд на справу, він майже ніколи не брався його належно уґрунтувати та скритикувати погляди своїх противників, неначе навмисно уникаючи накинути свою думку іншим. Може, цим пояснюється його маломовність на різних нарадах та на засіданнях Директорії й уряду. Пригадую, як він дуже коротко, майже схематично промовляв на згаданій державній нараді в Києві. Також від Остапенка в Проскурові я чув, що, мовляв, Петлюра на засіданнях переважно мовчить і приєднується до готових рішень»[464].

І. Мазепа знайшов за потрібне порівняти двох лідерів Української революції — В. Винниченка і С. Петлюру, суперництво між якими майже ніколи не припинялося й, зрештою, дорого коштувало національній справі. І. Мазепа скоріше недолюблював В. Винниченка, хоч і поважав. Тим цікавіше (й цінніше) його спостереження: «… Нехіть Петлюри до дискусій була значним козирем в руках Винниченка та інших його політичних конкурентів. В протилежність до Петлюри, Винниченко любив подискутувати. Крім того він мав ще ту перевагу над Петлюрою, що користався симпатіями партії есерів. Петлюру есери, навпаки, не любили. Коли б Винниченко залишився і далі при владі, то хто знає, чи спромігся б Петлюра в році 1919-му і пізніше піднестися на ролю першої особи в державі. Але після того, як майже всі українські діячі, що набули популярности за часів Центральної Ради, повід'їздили за кордон, Петлюра став єдиним широко відомим в масах українського народу національним провідником, що твердо йшов шляхом боротьби за незалежну українську державу»[465].

Отже, зовсім не вважаючи С. Петлюру випадковою людиною на політичному Олімпі України, не можна твердити, що доля в даному разі виявилася прихильною до українства. Головний отаман начебто сфокусував у собі всі недоліки отаманщини як переважно небезпечного і шкідливого, хоч, можливо, і невідворотного явища. Не відмовляючи отаманщині у певній об'єктивній зумовленості, логічно допустити, що вінчати її мала відповідна політична фігура, поведінка якої, в свою чергу, природно стимулювала поширення згубної практики, принаймні — не перешкоджала їй, звісно, до тих критичних моментів, коли поставало питання про саму верховну особисту владу.