РОЗДІЛ ІІІ. ОТАМАНЩИНА

Факти свідчать, що серйозної, надійної підтримки УНРада і Державний секретаріат не одержали, а без цього швидко програли військову кампанію полякам і 16–19 липня змушені були з Українською Галицькою армією перейти Збруч. Не було більше власної території, власного народу, а лідери ЗУНР (тепер ЗОУНР) намагалися й надалі будувати «державу в державі», всіляко відстоюючи власні привілеї, проводячи власну політику, яка часто не тільки не співпадала з політичним курсом УНР, але й суперечила та шкодила йому.

Саме тут корінилися основні причини катастрофи, що невідворотно насувалася. «Галицькі націонал-демократи і їх провідники (Петрушевич і ин.) не могли не бачити, що на Україні йде соціяльна революція під впливом селянства і робітництва, одначе їх це не навчило — вони все-таки не пішли з українськими селянами і робітниками, а пішли з контрреволюцією Денікіна, зрадивши уряд УНР, — писав М. Шаповал. — Галицький провід воював більш над усе проти існування в складі УНР галицького міністерства, щоб не було жадного організаційного зв'язку з УНР. Хоч при Петлюрі було утворено за спільним порозумінням «Штаб головного Отамана», котрий обов'язаний був координувати боєві операції на фронті, одначе практично галицька військова команда мала директиви від воєнної канцелярії «диктатора».

Двоєвластіє утворило нечувано-тяжку атмосферу взаємної боротьби, посіяло деморалізацію, зневіру, відтягло увагу від фронтів, від забезпечення військ, знищило внутрішній дух — цим катастрофа була передумовлена»[447].

Перенесена за межі своєї території, діяльність керівництва ЗОУНР жодного практичного впливу на наступний перебіг подій не справляла, а численні урядові реорганізації — імітація діяльності — могли викликати лише іронію.

Аналіз М. Шаповалом подій на заході України, феномена ЗУНР привів його до твердого переконання: «Соціологічно беручи, галицької революції не було, бо не перемістились права і обов'язки на український народ в кождій царині життя і діятельности. Через Галичину перейшла щонайбільше коротка політична хуртовина, ведена націонал-демократами, але не соціяльна революція. Соціяльної революції не було, тому не було визволення українського народу (селянства і робітництва) навіть на короткий час. Захищаючи капіталістичний устрій чи із засадничих причин (націонал-демократи), чи із тактичних (радикали і соціял-демократи), галицькі партії не були здібні організувати визвольну революцію, не знали і не мали справжньої програми революції, не могли дати відповідних гасел масам і не знали, що й коли почати і як організувати. Не організували трудових мас належно і приглушували у них стихійні революційні пориви»[448].

Безперечно, на розвитку подій у Галичині надто позначився суб'єктивний чинник. Зокрема, В. Винниченко дуже критично ставився до революційного потенціалу галицьких діячів. Він вважав його просто невідповідним завданням моменту, потребам тогочасного державотворення на західноукраїнських землях, а тим більше — в Україні в цілому.

«Більшість Національної Ради, — констатував автор «Відродження нації», — складалась з представників дрібно-буржуазних партій, з парламентських і соймових послів, у більшості своїй національ-демократів. Сини сільської буржуазії або священиків, чи маленьких урядовців, сини бідної, маленької, забитої польськими панами й ксьондзами країни, виховані на дегенеративно-шляхетській польській культурі, заражені духом польського льокайства, з обмеженим, обсмоктаним псевдоєвропейською цівілізацією світоглядом, — де їм було зрозуміти й відчути революційний, земляний, з самої глибини народньої природи вибухлий дух боротьби? Вони знали паперову, дрібненьку, кулуарну боротьбу свого парламенту. Там випрохати посаду для українця, земляка з свого повіту, там по довгих інтрігах, підступах, біганині по канцеляріях і конференціях, по кав'ярнях — вистаратись двохклясову українську шкілку в малесенькому містечку. Оце була сфера їхньої політичної діяльности. Ну, та ще, розуміється, промови на виборах, у парламенті й за чашкою кави. Чемпіони парламентської пустопорожньої балаканини, вони, здається, колись побили світовий рекорд на довготу»[449].

Таким діячам нелегко давався вихід за регламентовані австрійським урядом рамки поведінки. «А так само зрозуміло, — веде далі В. Винниченко, — через що ці «керівники» так неохоче, так уперто ухилялись від поєднання з Наддніпрянською Україною, — вони боялися її революційности, бо як-ні-як, а наддніпрянська демократія, незважаючи на свої всі хиби й помилки, була під той час (як раз повстання проти Гетьмана й «майже-большевицька» декларація Директорії!) в пориві своєї революційности, з широкими перспективами соціальних і політичних реформ та перебудов. Це мусіло лякати парламентські, кулуарно-канцелярські душі галицьких рутенців- проводирів. Вони зовсім не мали на увазі ніяких соціальних чи навіть глибоких політичних революцій. їм ходило переважно о те, щоб вирвати з-під польського національного панування Галичину, зробити з неї маленьку українську державу, забезпечити національні права українського народу й «шлюс». Самим же мати змогу не тільки не випрохувати урядових посад, а ще й роздавати їх «своїм людям»; та до того, щоб можна було вмочити урядовий пиріг у нафту й смачненько уминати його все життя. Такий собі тихий та мирний ідеал жив у цих кулуарних європейських душах, і до його зовсім не пасувала ота наддніпрянська, «азіатська», «майже-большевицька» «нестриманість», «не державність»[450].

На об'єднання з Наддніпрянською Україною, за переконанням колишнього лідера Директорії, галицькі політичні діячі пішли під тиском народної боротьби, одним із гасел якої була соборність українських земель. І то для них був скоріше формальний акт. Ані історичні умови попереднього життя, ані різниця в самій природі керівних елементів обох національно-державних утворень не сприяли тіснішому єднанню двох гілок одного народу.

На «кулуарних патріотів» В. Винниченко покладає відповідальність і за втрату Західно-Української Народної Республіки, і за хитання між С. Петлюрою і Антантою, і за порятунок отаманщини, і за зраду УНР, і за відмову скористатися з перспективних пропозицій радянської Росії.

Гадається, вищевикладене проливає додаткове світло на весь процес пошуку оптимальної оцінки об'єднавчого процесу двох гілок українського народу. Зокрема, стає зрозумілішою та стримана, частково навіть критична, реакція на проголошення Акта злуки 22 січня 1919 р., яка відчувається в працях В. Винниченка, П. Христюка, М. Шаповала — особистостей, які у відповідальний момент перебували біля керма Української революції.

Так, аналізуючи конкретний досвід, П. Христюк узагалі порушує питання про помилковість і навіть шкідливість союзу наддніпрянців з галичанами. Буржуазні нахили останніх у нього не викликають жодних сумнівів. «Українська наддніпрянська дрібна буржуазія придбала собі доброго «побратима» в особі галицької буржуазії, - глузливо зауважує дослідник. — Єднання цих двох «галузів» одного народу набрало таких зворушливих форм, що коли кабінетові Мартоса і членам Директорії — С. Петлюрі та А. Макаренкові — довелося відступати на терен Галичини, то цих «большевиків» Державний Секретаріят З. О. УНР спочатку просто не хотів пускати в «свою хату», а коли потім і пустив, то давав на кожному місці відчути свою неприхильність до соціялістичного уряду, ледве терплячи його перебування на галицькій території (що, до речи сказати, з кожним днем все дужче зменшувалась під натиском польського війська»[451].

Суперечності між керівництвом УНР і ЗУНР (формально єдиної держави, а відтак — суперечності всередині української державної організації) привертали увагу всіх фахівців, які доторкалися до даної проблеми. Однак, порівняно з першими істориками Української революції, в наступні часи йшов пошук якомога «м'якших» критеріїв для оцінки розбіжностей і фактичного розламу нації, замість регіоналістських прагнень, як визначальних у поведінці лідерів обох державних формацій, причини трагедії віднаходились переважно у зовнішніх чинниках. Такі підходи не наближають до з'ясування сутності проблеми, можна сказати, істотно поступаються значно принциповішим, правдивішим висновкам праць 20-30-х рр. Власне це віддзеркалюють і спеціальні розвідки[452], які, втім, збиваються більше, а то й виключно, на бібліографування видань, що з'являються, а не на їх фахово-критичний розбір, виважені оцінки.

Між тим, суперечності насправді носили такий характер, що могли у будь-який момент зірвати зсередини всю державну будову. Зокрема, у прямому зв'язку з позицією Державного Секретаріату ЗУНР був «заколот отамана П. Балбочана. Звісно, не можна скидати з рахунку і обстановку безвідповідальності за будь-які дії, безкарності за вчинені злочини, яку підтримував у війську С. Петлюра. Це призвело до появи цілого ланцюга отаманських змов і виступів.

Обставини акції, що кваліфікується як спроба П. Балбочана підняти повстання проти С. Петлюри, уряду УНР, дуже непрості й, попри спеціальну розвідку, не можуть вважатися до кінця з'ясованими[453]. Схоже, що П. Балбочан виявився втягнутим у події більше проти власної волі, так добре і не зрозумівши, що йому інкримінували й за що він зрештою постраждав.

Заарештований ще в січні 1919 р. в Кременчуці за провал оборони під Полтавою і зв'язки з білокозачим Доном, П. Балбочан був спочатку переправлений до Києва, але з наближенням червоних переведений до Галичини. Тривалий час він жив у Станіславові, домагався пояснень свого арешту, слідства і суду, просив про виїзд за кордон, заявляв про категоричну відмову служити в армії УНР. Однак його справа не рухалася. А до завершення слідства С. Петлюра чинив перешкоди використанню досвідченого військового у війні з Польщею, до чого схилялися галицькі діячі[454].

З наближенням фронту П. Балбочан переїхав до Тернополя, а потім, готуючись до закордонного відрядження, вирішив відвідати Проскурів, де перебували вояки Запорізького корпусу, яким він командував до свого насильного зміщення в січні 1919 р. Колишній командир вирішив просто попрощатися з побратимами.

Однак при зустрічі зі старшинами й козаками П. Балбочану була зроблена пропозиція очолити корпус. Він завагався. Тоді отаман Запорізької республіканської дивізії Осмоловський, його заступник полковник Зельницький і командири полків Запорізького корпусу полковники Дяченко, Мальцев, Дубовий, Пирогів, Троцький, Циморик направили письмові звернення до державного інспектора М. Гавришка. В ньому вони висловили офіційному представникові уряду й військового командування вимогу щодо «негайного призначення на посаду командуючого військами Запорізької групи людини, яку вони добре знають з гарного боку» — полковника П. Балбочана. Зважаючи на категоричність тону документа і передбачаючи можливі наслідки відмови, М. Гавришко знайшов за необхідне 7 червня 1919 р. усунути від командування Запорізькою групою військ Дієвої армії отамана В. Сальського і призначив на цю посаду П. Балбочана[455].

Державний інспектор повідомив листом про це рішення С. Петлюру, додавши, що отаман П. Балбочан приступив до виконання обов'язків командуючого Запорізькою групою військ і що оперативні завдання виконуються з'єднанням нормально[456].

Промовисті деталі про подальший розвиток подій пригадує С. Шемет, який тоді зустрівся з П. Балбочаном. За його словами, останній «ще хитався і не дав остаточної відповіді на пропозицію державного інспектора прийняти команду над корпусом… при чім він поінформував мене про становище і додав, що посилає до Петлюри, аби той не думав, що він затіває авантюру проти нього»[457].