Розділ «ДИТИНСТВО СТЕПАНА БАНДЕРИ»

Степан Бандера народився 1 січня 1909 р. в селі Старий Угринів (тепер Калуський район Івано-Франківської області) в сім'ї греко-католицького священика. В книжках радянського видання писалося «попа», крім того, нерідко підкреслювалося, що більшість провідних членів ОУН були такого ж походження, і при тому робився вигляд, що само собою зрозуміло - люди такого походження не можуть не бути зрадниками свого народу.

У більшості українців східної і центральної України традиційно сформувалося негативне ставлення до церковної унії та її творців. Значною мірою цьому сприяли і Тарас Шевченко, і поемою «Іван Вишенський» Іван Франко (який, зрештою, сам був греко-католиком). Ми, - в тому числі й авторка цієї книги, яка є донькою православного священика, - звикли вірити, що ті ієрархи, які стояли біля витоків церковної унії, «продали Україну» з метою її ополячення й окатоличення «задля панства великого, задля лакомства нещасного», кажучи словами народних дум.

Батько Степана Бандери - о.Андрій Бандера, парох с.Старий Угринів

Але у 1990 р. в Лондоні вийшла книжка Олександра Кормана «Непокарані злочини», де про греко-католицьку церкву говориться, як про одного з ворогів, винних у численних злочинах проти польського народу.

Тож як воно було насправді? Тут не місце вдаватися в детальну історію української греко-католицької церкви, але бодай у кількох абзацах про це просто необхідно розповісти, інакше не буде зрозуміло, чому саме діти греко-католицького духовенства масово пішли в ОУН і досягли там високих становищ.

Про те, що в 988 р. з повеління князя Володимира відбулося хрещення киян, а далі поступово всієї держави і що християнство на Русь прийшло з Візантії, зараз знає кожен школяр. Проте в одному романі про Анну Ярославівну було сказано, що коли вона вийшла заміж за французького короля Анрі І, то мусила перейти в католицизм. Так писати міг лише радянський автор, зовсім незнайомий, - хоча начебто історик, - з історією християнської церкви. Поділ єдиної християнської церкви на дві - східного і західного обряду (популярно - на православних і католиків) відбувся на Вселенському соборі в 1054 р., тобто в рік смерті Ярослава Мудрого.

Тепер треба згадати історію України. Удільне роздрібнення Русі призвело до того, що вона майже вся опинилася під владою Литовського князівства, а після Люблінської унії 1569 р. перейшла під владу Польщі. Якщо литовські князі правили під лозунгом: «Старого не рушимо, нового не вводимо», то польські королі і церква відразу повели активну роботу по «наверненню схизматиків в істинну віру». Інакше кажучи, це означало, що українці повинні перейти в католицизм і пополячитися. Хто їх міг захистити? Главою православної церкви вважався константинопольський патріарх (він зараз теж називається вселенським), але він у той час вже ніякої влади фактично не мав. Адже у 1453 р. Візантія була завойована турками, тож становище константинопольського патріарха було приблизно таке, як становище російського патріарха після того, як Сталін у 1945 р. дозволив його обрати. Інша справа - римський папа. В його руках була цілком реальна влада, всі європейські королі вважалися його васалами. Коли германський імператор Генріх IV спробував конфліктувати з папою, то це скінчилося тим, що імператор у волосяниці, з непокритою головою, босоніж три дні стояв у дворі папського палацу в Каноссі, благаючи прощення.

Отже, деякі українські ієрархи: Терлецький, Рагоза, Іпатій Потій, прийшли до висновку: а чому не визнати зверхність римського папи, але навпростець, не через посередництво польської церкви? Папа підтримав цю ідею, і в 1596 р. у Бересті (тепер Білорусь) було проголошено унію, яка викликала неоднозначне ставлення і духовенства, і мирян. Щодо польської сторони, то король і вище духовенство спочатку дуже підтримували унію і лише згодом переконалися, що їх обхитрили. Тепер уже не можна було вимагати від українців переходу в католицизм і взагалі стало важче їх переслідувати, бо вони були під безпосереднім захистом Риму. Тому греко-католицькі священики були у значно меншій залежності від держави, ніж православні священики на тих землях, які після так званої Переяславської ради, а потім після Андрусівського миру ввійшли до складу Московії, де церква була в повній залежності від царя.

Щоб людина почала цікавитися якимись іншими питаннями, крім шматка хліба для сім'ї, вона повинна отримати певну освіту, до того ж у дитинстві жити у відповідній атмосфері. Ясна річ, що таку атмосферу й освіту мали, в першу чергу, діти духовенства. Тому, коли в XIX столітті починається відродження національної самосвідомості в Галичині, очолили цей процес саме священики. Відомими письменниками стали священики Маркіян Шашкевич, Олександр Духнович, Сидір Воробкевич та ін.

Із такого середовища вийшов і Степан Бандера. Батько його, Андрій Бандера, був одружений з Мирославою Глодзінською, батько якої, Володимир Глодзінський, був священиком у вже згаданому Старому Угринові, де потім його змінив зять. Сім'я Бандерів була багатодітною: в 1907 р. народилася Марта-Марія, в 1909 р. - Степан, в 1911 р. - Олександр, в 1913 р. - Володимира, в 1915 р. - Василь, в 1917 р. - Оксана, в 1921 р. - Богдан. Була ще маленька Мирослава, яка померла немовлям, і того ж 1922 року померла від туберкульозу горла мати цих сімох дітей. Оскільки в різних, - історичних, публіцистичних, художніх, - книжках радянського видання постійно підкреслювалося, що туберкульоз - це хвороба бідних у капіталістичних країнах, результат важкої праці, поганих побутових умов і недоїдання, то можна зробити висновок, що сім'я Бандерів не жила в розкошах.

Зрештою, Ярослав Рак, який знав Бандеру, ще коли вони навчалися в стрийській гімназії, в своїх спогадах зазначав: «Він був низького росту, шатен, дуже бідно одягнений».

Щоб надалі не відвертати увагу від головної особи, - Степана Бандери, - дуже коротко про його сестер і братів.

Після смерті матері двох дівчаток, Володимиру й Оксану, забрали родичі, і вони виховувалися на Тернопіллі: Володимира - у дядька в селі Ягольниця-Нагорянка, а Оксана - у тітки в селі Кобиволоки. В 1933 р. Оксана повернулася до батька, а 22 травня 1941 р. Андрій Бандера з двома доньками були арештовані і вивезені до Києва. Там 8 липня 1941 р. священика Андрія Бандеру судили і через три дні розстріляли, (хоча у вироку було сказано, що його можна оскаржити впродовж 5-ти днів; заслуговує на увагу також фраза: «… без конфіскації майна за відсутністю такого»), а доньок Марту і Оксану без суду вивезли на вічне поселення в Красноярський край.

У процесі роботи над книгою авторка побувала в Стрию, де ще живуть дві сестри Бандери - Володимира й Оксана. Дві невисокі, тихі, зовсім сиві бабусі, до яких найкраще підходить визначення «голубоньки сивенькі». За що було змарновано їхнє життя? Адже Оксані було всього 5 років, як її забрали з дому, вона брата могла й не пам'ятати. Як, зрештою, перераховуючи авторці своїх братів і сестер, вона забула назвати Богдана.

І тим не менше, Марта-Марія й Оксана все своє життя провели в Красноярському краї, працювали в колгоспах на важких роботах, не вийшли заміж, не мали дітей. Єдине, може, щастя, що сестер не розлучали. Зате дуже часто перевозили з місця на місце. На питання, як їм там жилося, Оксана Бандера відповіла: «Та можна було б жити, якби нас так часто не перевозили. Тільки обживешся, познайомишся з людьми - а тебе вже знову везуть в інше місце». В 1953 р. обох сестер доставили в Москву на Лубянку і там вимагали від них, щоб вони виступили з публічним засудженням свого брата, але вони твердо відмовилися. Їх протримали два місяці і знову відправили в це безстрокове заслання. В 1960 р. їм видали паспорти, і вони могли б звідти поїхати, але куди їм було їхати? Тим більше, їх попередили, що на Україні їх не пропишуть. До того ж Марта-Марія хворіла. То вже залишилися там, де прожили 20 років. Минуло ще 20 років, Марта-Марія померла, а Оксана лише в 1989 р. зважилася повернутися на рідну землю, відбувши 49 років заслання. Та й то не сама зважилася, - приїхала за нею з Галичини така дуже енергійна жінка на ім'я Марія Вульчин і забрала з собою. Оксана довго вагалася: побоювалася, що це може бути провокація, і не могла могилу сестри залишити. Зрештою, п.Марія Вульчин через рік перевезла прах найстаршої з сестер Бандер, і тепер вона похована в Старому Угринові поруч з матір'ю.

Трохи ласкавішою була доля до їхньої третьої сестри, Володимири. Вона вийшла заміж за Теодора Давидюка, теж священика. Дітей у них було багато: першою народилася донька Мирослава, а потім п'ять синів. Отця Теодора не раз арештовували: то поляки, то німці, то в 1945 р. енкаведисти, так що «певний досвід» у нього в цій справі був. Тому, мабуть, він не дуже злякався, коли 23 березня 1946 р. його черговий раз арештовують. Але на цей раз арештовують і його дружину, а 7 вересня суд у Дрогобичі засудив їх обох на 10 років таборів. Їхніх шістьох маленьких дітей (найменшому, Миколці, ще не виповнилося року) відправили в дитячий будинок, але родичам, на щастя, вдалося їх звідти розібрати. Через 3 роки о.Теодор Давидюк помер у Мордовії, а Володимира Давидюк відбула свій строк повністю, - до речі, їй в документах до прізвища Давидюк додали ще й Бандера, щоб начальство відразу бачило, з ким має справу. В 1953 р. її також привозили до Москви, але вона теж відмовилася купувати собі волю ціною паплюження брата. Не зламало її навіть те, що десь без неї росли її шестеро дітей. Вочевидь, всі Бандери відзначалися великою силою волі. Повезло їй лише в одному: коли вона звільнилася в 1956 р., їй вдалося повернутися на Західну Україну, де вона жила при доньці.

Що ж до синів о. Андрія Бандери, то вони, дійсно, всі займалися політичною діяльністю і всі загинули.

Про Степана Бандеру відомо дуже багато, але невідомо, чому з того можна вірити, оскільки навіть найбільш ґрунтовний історик Петро Мірчук пише: «По закінченні народної школи в рідному селі, Степан Бандера продовжував освіту в українській гімназії в Стрию», - в той час як сам Степан Бандера в незакінченій автобіографії «Мої життєписні дані» писав, що у зв'язку з воєнними лихоліттями він до народної школи не ходив взагалі.

Ще менше даних про братів Степана. Так, Василь і Олександр вчилися в тій же стрийській гімназії. Потім Василь вчився на агрономічних курсах Львівської Політехніки, одружився з Марією Возняк (її сестра була дружиною Миколи Лемика, про якого мова буде далі). Василь Бандера був активним діячем ОУН, відправлений поляками в концтабір Березу Картузьку, звідки вийшов лише після розгрому Польщі в 1939 р. Олександр, як відомо з тієї ж автобіографії Бандери, захистив дисертацію з економіки в Італії, в той же час він працював в місцевій станиці ОУН, одружився з донькою італійського міністра закордонних справ Чіано.