Розділ «ДИТИНСТВО СТЕПАНА БАНДЕРИ»

В 1942 р. обидва братів були арештовані німцями і ув'язнені в концтаборі Аушвіц (польська назва Осьвєнцім), де закатовані 21 липня 1942 р. Існують свідчення, що їх убили не німці, а поляки з обслуги табору в помсту за вбивство в 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Проте однозначно, що зробили це поляки з дозволу німців, про що мова теж буде далі.

Степан Бандера (крайній зліва) разом з братами: Василем (стоїть) та Олександром, також членами ОУН, які були замордовані 1942 р. в Освєнцімі.

Невідома доля наймолодшого з братів, Богдана Бандери. Видатний діяч ОУН Степан Мудрик-Мечник написав у своїх спогадах, що востаннє він зустрічався з Богданом Бандерою в половині червня 1942 р. в Білій Церкві, коли Богдан з так званою похідною групою прямував для підпільної роботи в Херсон. Звідси, мабуть, і виникла версія, що їх у Херсоні розстріляли німці. Але п.Петро Лаврів, колишній вишкільник куща УПА і низових проводів Долинського району (підпільне псевдо «Добромир»), розповідав авторці, що він ще перед війною вчився в Стрию разом з Богданом, добре знав його в обличчя і зустрічав у поїздах «Станіславів - Стрий» ще в 1943 році. Так само донька Володимири Бандери - Давидюк Мирослава заповнювала, що вуйко Богдан відвідував їх ще у 1943 році. Пані Марія Скрентович-Лаврів, обласна референтка Юнацтва Станіславівщини, потім - окружна жіночої мережі (підпільне псевдо «Звенислава»), розповідала, що вона виконувала обов'язки зв'язкової обласного провідника «Роберта» і обласного референта СБ «Митаря» з тодішнім крайовим проводом у Львові. Згадує, що коли Роберт був дуже запальний, то Митар був цілковитою йому протилежністю - завжди дуже спокійний (саме цю рису постійно згадують ті, хто спілкувався з Богданом Бандерою). «Я не можу сказати, звідки я то знала, - говорить п.Марія, - бо то ж була конспірація, але хтось мені сказав, що Митар - брат Степана Бандери. І я його бачила в Чорному лісі на Станіславівщині ще на початку 1944 року». Ця розповідь цілком узгоджується зі спогадами колишнього вояка УПА Василя Яцишина. За деякими даними. Митар зі своєю дружиною Дарою і ще кілька повстанців загинули в бункері аж 19 грудня 1949 року в с.Старичеві Рожнятинського району.

Все це ще вимагає скрупульозного дослідження. Звернімося ще до глави сім'ї - о.Андрія Бандери. Він належав до тих українських священиків, які не відділяли церкву від національних справ. У Старому Угринові була читальня «Просвіти», гурток «Рідна школа», сільськогосподарські установи, які значною мірою були створені зусиллями о.Андрія Бандери. Коли ж у 1918 р. Австро-Угорська імперія розвалилася, але почала відновлюватися розділена ще при Катерині II між Росією, Пруссією і Австрією Польща, українське населення Галичини піднялося на боротьбу за свою власну державу.

1 листопада 1918 р. у Львові відбулося повстання, яке ввійшло в історію під назвою Листопадового зриву, і створена незалежна держава - Західно-Українська Народна Республіка. Ця назва для більшості українців старшого і середнього поколінь невідома, бо навіть у підручниках з історії Української РСР для вузів цей історичний факт не згадується зовсім.

Для захисту держави була необхідна армія, і о.Андрій Бандера пішов добровольцем до Української Галицької Армії польовим капеланом. Після поразки визвольних змагань він повернувся до Старого Угринова для виконання своїх священицьких обов'язків і до сім'ї.

Коли почалася Перша світова війна, Степанові Бандері було всього п'ять років, але ж загальновідомо: люди, які дожили навіть до дуже похилого віку, своє дитинство пам'ятають краще, ніж те, що було з ними недавно. Сам Бандера писав так: «Під час Першої світової війни я пережив дитиною-юнаком чотирикратне пересування воєнних фронтів через рідне село в 1914-1915 і 1917 роках, а в 1917 р. важкі двотижневі бої. Через Угринів переходив австро-російський фронт, і наш дім був частково знищений гарматними стрільнами». Ті, кому в дитинстві довелося пережити Другу світову війну, можуть собі це уявити. Слово «стрільна» - не помилка, так називали в той час артилерійські снаряди.

У книзі «Степан Бандера - символ нації» Петро Дужий писав: «Треба ще й погодитися з думкою, що те, що дорослі люди сприймають розумом, то діти, як звичайно, в особливо важкій ситуації здатні «схоплювати» серцем і всіма фібрами душі. І схоплене в дитячому віці залишається на все життя людини й ніколи не вивітрюється». Що це дійсно так, може підтвердити випадок, який мав місце у серпні 1990 р. під Нікополем у дні святкування козацької слави. До групи професійних співаків, - серед них були Галина Менкуш і Анатолій Мокренко, - які стояли край дороги і неголосно співали популярні народні пісні: «Ой, хмелю мій, хмелю», «Там під лужком зелененьким» та ін., підійшла дуже старенька, бідно зодягнена жінка й несміливо попросила: «Дітоньки, заспівайте мені «Ще не вмерла Україна». «Дітоньки» переглянулися, бо це ж ще був час, коли ця пісня публічно не виконувалася, але заспівали. Старенька заплакала, а потім сказала: «Дякую, я оце ніби в раю побувала». Оскільки вона була родом з Кривого Рогу, то слід думати, що спомин про український гімн «Ще не вмерла Україна» зберігся у неї в пам'яті з часів Української Народної Республіки, коли ця бабуся була ще дитиною.

Отже, Степан Бандера у своєму дитинстві бачив не лише жахи війни, а й хвилю патріотичного і національного піднесення, потім період гіркої поразки, коли Галичина потрапила в залежність до новоутвореної польської держави, і ця залежність була значно важчою, ніж попереднє входження до складу Австро-Угорщини. Все це не могло не позначитися на формуванні внутрішнього світу підлітка.

Якими хворобами хворів Степан Бандера в дитинстві? Володимир Бєляєв в одному зі своїх памфлетів назвав його золотушним поповичем. Бєляєв не вказав, звідки в нього такі дані (золотухою в ті часи називалася хвороба, що тепер носить більш наукову назву діатез). А от про те, що він у дитинстві хворів ревматизмом, сам Бандера згадує в автобіографії, зазначаючи, що це завадило йому вступити до учнівської організації «Пласт», яка мала спортивний ухил. Мабуть, усі медики погодяться, що в результаті ревматизму, про який існує примовка, що він «лиже суглоби, але кусає серце», у Степана Бандери на все життя мало лишитися хворе серце. Зрештою, потім юнак таки переміг свої недуги і займався спортом.

Мабуть, слід вважати, що дитинство Степана Бандери закінчилося у 1919 р., коли йому довелося полишити сім'ю в зв'язку з навчанням в українській гімназії в м.Стрий.