Розділ «ЗИМОВИЙ ПОХІД 1919-20 рр»

Наш політичний центр не використав повстанчого руху в своїх спробах боротьби проти росіян у 1920 році. Тоді ж таки серед повстанців стало помітне певне недовір'я до політичних заходів керівників нашого центру.

Так залишилась невикористаною енергія повстанців, які продовжували і продовжують боротьбу проти окупантів самотужки.

---

Розділ VIII

---

Чи не було рації оголосити армію червоною? Декларації червоної Москви. Військова політика росіян на Україні. Хибні надії.

За час походу по тилах російських армій нам не довелося знайди ні одної української політичної групи, яка не знаходила потрібним боротися за повну самостійність Української Держави. Такої політики не провадила ні одна національна українська партія в цей час. Уголовщина вивітрилася. Партії, що принципово не визнавали радянської влади і не бажали йти з нею на компроміси, частиною розлетілися в боротьбі, а частиною зникли на еміграції. В Україні залишилася тільки партія українських комуністів — боротьбистів[29]. Ця партія в соціальних питаннях ніколи не вставала всупереч політиці московського центру. Неіначе навмисне вона не витрачала енергії на тертя з Москвою в питаннях соціальних, натомість, бажаючи собі з'єднати українські маси для будівлі своєї саамостійної соціалістичної держави. Як ми бачили, ця тактика ні до чого доброго не довела. Причин до того було багато. Між ними були такі, що не залежали від нас, але були такі, що залежали цілком від волі українського населення та армії. До останніх належить небажання українських мас підтримати політику боротьбистів.

Чи неможливо припустити, що якби наша армія оголосила себе червоною і віддалася до розпоряджень боротьбистів, то нам вдалося б організувати одну дужу Українську Армію? Українська Галицька Армія це зробила. Могли зробити і ми. Але чи була в тому рація? Документи і факти доводять, що такої рації не було. Така гра могла дати позитивні для нас наслідки тільки за умови, що боротьбистам вдалося б «обдурити москалів», або якби Москва не виявляла твердості і послідовності в знищенні української озброєної сили.

У деклараціях Москва не раз підкреслювала визнання самостійної України. У пункті першому «Резолюції ЦК Російської комуністичної партії про Радянську владу на Україні» говорилося: «ЦК визнає необхідним ще раз підтвердити, що РКП (Російська комуністична партія — Ю.Т.) стоїть на точці погляду визнання самостійності УРСР (Української Радянської Соціалістичної Республіки — Ю.Т.)». Та у пункті другому вже говориться про користь «найтіснішого союзу» і що «визначення форм цього союзу буде остаточно вирішене самими українськими робітниками і працюючими селянами». Ну а поки що пункт третій констатує, що «в сучасний момент відносини між УРСР і РСФСР (Російською Совітською Федеративною Соціалістичною Республікою — Ю.Т.) визначаються федеративним зв'зком». Однак центр ваги цієї резолюції є пункт шостий, де показуються зуби: «з огляду на те, що велика кількість зброї, яку має в Україні селянство, замість диктатури пролетаріату приводить до фактичного панування бандитського куркуля — найпершим завданням радянської влади в Україні є відібрання цієї зброї й зосередження її в руках робітничо-селянської Червоної Армії». Ми вже знаємо, що росіяни не визнають ніякої армії, опріч російської. Фактично резолюція домагається обеззброєння українського селянина і озброєння російського.

Виконавці цієї резолюції члени Російської партії Мануїльський, Петровський та Затонський, котрі були призначені Москвою як уряд для

України, у своєму «Маніфесті» визначають заслуги повстанців у боротьбі проти Денікіна і в захопленні гукають: «Вільна незалежна Українська Соціалістична Радянська Республіка знову воскресає. Право розпоряджатися своєю Українською Державою належить тільки робітникам і селянам України». Та їм не дає спокою озброєне українське село, і вони заповідають: «годі вже озброєним багатіям буржуям, нальотчикам-авантуристам, отаманам та батькам припиняти роботу місцевих волосних та сільських рад». Говорять ше про майбутні «вибори до четвертого з'їзду від робітників, селян та червоноармійців України», хоч на початку ж «Маніфесту» оповідають, що Української Армії немає і не буде, бо вона ««влилась» у Російську Червону Армію.

Поза гучними фразами про незалежність України, все ж долю Української Держави мав вирішувати російський червоноармієць, що мав завдання обеззброїти українську націю.

Призначений росіянами Київський Революційний Комітет одночасно з «Маніфестом» випустив відозву до селян, в якій говорить: «Радянська влада закликає вас вести безпощадну боротьбу з тими, що допомагали Денікінові, тобто з тими провокаторами і запроданцями, які хотіли намовити вас не давати хліба Червоній Армії». Вістря націлене на повстанців та Українську Армію, які не тільки «хотіли намовити», а просто видирали у Червоної Армії хліб, вкрадений в українського селянина.

На згаданому вже з'їзді партизанів Черкащини 20 січня 1920 року представник Москви Яковенко зазначає, що «мета з'їзду є припинення партизаншинн, бо партизанщина зробила те, що повинна була зробити, — допомогла регулярному Червоному Війську вигнати ленікінців»[30].

Демагогічна фразеологія всіх отих «резолюцій», «маніфестів», «відозв» і «заяв» забивала памороки багатьом нашим політичним діячам. Важка для нас ситуація сприяла тому. За весь час походу армія не зустріла ні одного політичного діяча, який би у категоричній формі заявив про недопустимість підняття армією червоного прапора. Навпаки, були такі (п. Феденко), що при важкій ситуації радили працювати з боротьбистами. І. Мазепа, хоч і був проти зміни прапора, але за підставу до того давав помилкові твердіння про «недовговічність сучасного большевизму». Повірила, і то цілком щиро повірила деклараціям Москви Українська Галицька Армія.

Наддніпрянська Армія не пішла на компроміси, знаючи, що Москва намагатиметься нас «обезоружіть, расформіровать, унічтожіть», хоч би ми зі всієї сили «червоніли». Не повірили Москві ще повстанці, котрі домагались утворення військових частин «нашими людьми».

Цілком демаскує наміри росіян директива Троцького про військову політику на Україні, оглошена в наказі Полтавського губерніального військового комісара (російського). Цей документ, на якому стоїть підпис непохитного волею і безоглядного Троцького-Бронштейна, мусив би, здається, протверезити боротьбистів та інших «радистів», що, прикрившись червоним прапором, думали «обдурити мокаля» і тихесенько сформувати українську національну армію. Для смаку залишаю цей документ неперекладеним і подаю його без скорочень, бо в ньому кожен рядок має свою цінність для тих, що не втратили надії «використати» Москву.

«Крпія. Сєкрєтно. Пріказ восковим частям, управлєніям і учрєждєніям Полтавского Губернского Комісаріата. № 3. 28 февраля 1920 года. Г. Полтава.

Прі етом для свєдєнія і точного ісполнєнія копію с копіі дірєктіви Правітельства по вопросу о воєнной політікє на Украінє.

1. В нашем строітельствє на Украінє ми практічєскі ісходім із соглашенія Украінскаго Центральнаго Ісполнітєльнаго Комітєта і Всеросійскаго Ісполнітєльнаго Комітєта от 1-го іюня 1919 года относітєльно относітєльно полного об'єдінєнія воєнной організаціі і воєнних сіл Украіни і всей Росіі. Ето рєшеніє, заключєнноє по добровольному соглашенію вислих совєтскіх органов государств, продиктовано желєзной необходімостью сосрєдоточєнія всєх рабочє-крестьянских сіл в борьбе протів контррєволюціі і ні в какой мєрє нє являється умалєнієм государствєнной самостоятельності Украінской Республікі.

Совєтская Україна сохраняєт посную возможность через посрєдство новаго с'єзда совєтов пєрєрєшить означєнний вопрос. Но всє сознатєльниє елємєнти должні об'яснить рабочім і крєстьянскім массам Украіни безусловную нєобходімость сохранєнія і упрочнєнія єдінства воєнной організаціі братскіх стран.

2. Нєобходімо наблюдать за тєм, чтоби во всєх красноармєйскіх частях, продвігающіхся по Украінє, нєзавісімо от національного состава частєй, комісари, командіри і вообщє отвєтствєнниє работнікі билі (по возможності) лібо украінци, лібо, по крайнєй мєрє, ліца, блізко знак омиє с украінскімі условіямі. Іх задачєй долино бить установлєніє самих друєескіх отношеній между красноармєйскімі час тямі і трудовим насєлєнієм Украіни.

3. Єдінство організаціі Фєдєратівной Красной Арміі Совєтской Росіі і Совєтской Украіни прєдполагаєт єдінство воєнно-адміністратівнаго і снабженчскаго апарата. Вся терріторія освобождєнной Украіни должна представлять два воєнних округа, входящіх в общую сістєму Фєдєратівной Рєспублікі. Окружниє комісари обо всєх своїх действіях і мєропріятіях докладивают также і Рєволюціонному комітєту в формє, какая будєт для етого установлена.