РОЗДІЛ ІV. ЗА СОЦІАЛЬНУ Й НАЦІОНАЛЬНУ ГАРМОНІЮ

Микола Олексійович вважав, що для такого об'єднання були досить вагомі передумови, серед яких найважливішими виділяв дві: національну політику Комуністичної партії, що, на його глибоке переконання, забезпечувала повне право на політичне самовизначення будь-якої, великої чи малої, «державної» чи «недержавної» нації, і досвід революції та громадянської війни, в ході яких трудящі всіх республік добре усвідомили класову спорідненість всіх експлуататорів — і своїх власних, і іномовних — відчули потребу в об'єднанні зусиль для боротьби з силами старого світу, які, втрачаючи владу, групуються зовсім не за національною, а за класовою ознакою. До таких висновків його приводив аналіз розвитку подій у всіх регіонах колишньої «тюрми народів», глибоке знання досвіду боротьби за національно-державну незалежність України. В згаданій вище статті «Національна політика (щодо) малих народів», яка була написана в час польсько-радянської війни, Микола Олексійович писав: «Тактика Комуністичної партії на Україні — є тактика пролетарської боротьби за об'єднання всіх сил пролетаріату проти всякого пригноблення, в тому числі й національного, за розвиток всіх засобів духовного піднесення трудящих мас, у тому числі й за розвиток української культури. Йдучи цим шляхом, Комуністична партія завоювала симпатії, співчуття і прихильність широких мас українського народу, і жодні сили омани й ненависті… не можуть звести тепер український народ з цього шляху»[744].

Послідовна пролетарська політика в національному питанні, за переконаннями Миколи Олексійовича, органічно враховувала інтереси України, гарантувала створення умов для її найефективнішого розвою. Він мав свою, оригінальну, хоч, мабуть і не бездоганну уяву про республіку, її тодішній стан, шляхи національного відродження. Ключ до розуміння Скрипникової концепції розквіту України можна знайти в його статті «Донбас і Україна (З історії революційної боротьби на Україні 1917–1918 рр.)», написаній ще в 1920 р. й опублікованій в журналі «Коммунист»[745].

Можна припустити, що її поява в момент вище аналізованої винниченкової боротьби за «українськість України» зовсім не випадковий збіг обставин, а невмолиме веління часу, нагальна суспільна потреба. Звертає на себе увагу уже назва статті, де один з регіонів поставлено у відношення до цілісного державного утворення з допомогою сполучника «і». Зроблено це зовсім невипадково. Микола Олексійович вважав Донбас настільки специфічним у соціальному і національному відношеннях, що вирішив піти на порушення формально-логічного зв'язку. Це, в свою чергу, давало можливість скомбінувати соціальний і регіональний фактори.

Відзначивши, що перспективи радянського будівництва в Україні знаходяться у прямій залежності від залучення селянства на бік пролетаріату, М. Скрипник звертає увагу на більшу, ніж в цілому по Росії, питому вагу заможного елементу — за загальновживаною тодішньою термінологією — куркульства, його міцні економічні і організаційні позиції, особливо на Правобережжі, де воно має в своєму розпорядженні чимало зброї. Далі йде досить широке спостереження-констатація: «Разом з цим звичайні в капіталістичному суспільстві суперечності між містом і селом прикрашалися на Україні національними кольорами. Село на Україні за своїм національним складом майже виключно українське. Місто складається з елементів, за національним складом російських і напівзрусифікованих — єврейських та, частково, на Правобережжі, польських. Індустрія малоцентралізована, підприємства — переважно дрібні або середні. Міський пролетаріат порівняно мало відійшов від дрібнобуржуазного оточення і живе ще багатьма й багатьма дрібнобуржуазними передсудами». Один з таких передсудів, — продовжує М. Скрипник, — які століттями плекав царизм, — «це передсуд національний, тобто погляд на українську мову і українську культуру як на мову і культуру третьорядну, яку можна допустити лише для «простого» домашнього вжитку. Річ у тому, що в містах України розмовною мовою є частково російська, а частково, на заході, - польська мова. Селяни свої культурні потреби задовольняють сяк- так, вживаючи українську мову. Природно, що мало організований і не звільнений остаточно з-під впливу буржуазії робітничий клас повинен був засвоїти собі від буржуазії і поміщицького класу зарозуміле, зневажливе, у крайньому випадку, ставлення до української мови і української культури»[746].

Значно випереджаючи офіційні запровадження партією політики «українізації», марксист М. Скрипник апелює до робітничого класу, покладаючись на його революційну свідомість, готовність вирішувати якнайскладніші, якнайважчі завдання заради досягнення високих, відповідальних цілей.

Микола Олексійович шукає шляху, щоб за допомогою робітничого класу, російського за національністю або русифікованого, що зневажливо ставиться часом навіть до найменшого натяку на українську мову і українську культуру, за допомогою його і силами його завоювати собі селянство і сільський пролетаріат, за національним складом український, який у зв'язку зі складними історичними умовами упереджено й недовірливо ставиться до всього російського, «московського».

«Тим то найпершим завданням кожного свідомого робітника є добре усвідомити, — відзначає політик, — що для того, щоб здійснювати свої класові, пролетарські, комуністичні завдання, робітничому класові на Україні треба, обов'язково треба, не ототожнювати себе з російською мовою і з російською культурою, не протиставляти свою російську культуру українській культурі селянства, навпаки, треба всемірно піти у цій справі назустріч селянству. Не як росіянин і українець, не як носій однієї мовної культури до представника іншої, «нижчої» мовної культури, а як пролетар до незаможного селянина, як передовий борець комуністичної революції до трудівників, які ще не усвідомили своїх класових інтересів…»[747].

Успішне виконання поставленого завдання, на глибоке переконання М. Скрипника, було можливим за умови належного ставлення робітників, інтелігенції до рідної мови селянства. Саме на цьому ґрунті можна було розвивати, з одного боку, українську культуру, а з другого — залучати селянство до здійснення соціальних перетворень, зміцнення стосунків з іншими народами, що домагаються спільної мети.

«Українського селянина ми зможемо завоювати, — наголошує Микола Олексійович, — лише підходячи до нього із зрозумілою йому мовою, а коли треба, то й вивчаючи навіть цю саму мову. Ось чому Комуністична партія у своїй резолюції ЦК КП(б)У прямо поставила своїм завданням розвиток української культури, «культивування» української мови, навчання її державних чиновників — радянських службовців. Рівняти місто щодо мови по українському селу, щоб привести українського селянина до рівняння на пролетарське місто. До цього тепер ми прийшли, але тільки після довгої боротьби з міщанськими передсудами, що заражали основну нашу силу, міських робітників»[748].

Звичайно, М. Скрипнику можна висунути чимало докорів з приводу неточностей, певних перетримок, невідповідностей сформульованих тверджень статистичним даним. Може йтися і про економічні аспекти — масштабність підприємств, ступінь концентрації виробництва і її централізації, передусім в Донбасі, і про інтернаціональний склад пролетаріату України: значну, у багатьох районах навіть переважну частину якого складав не прийшлий елемент, а все ж місцевий, український тощо. І було б несерйозним думати, що М. Скрипник цього не знав. Адже йдеться про сюжети, які весь період революції і громадянської війни були на вістрі ідеологічної боротьби.

I саме комуністи в усній і письмовій пропаганді незмінно доводили, що в Україні сформувався могутній загін робітничого класу, інтернаціонального за складом, сильного своїми революційними традиціями і духом. Комуністи доводили, що тільки вони, авангард пролетаріату, найповніше втілюють у своїй політиці прагнення та інтереси українського народу, у тому числі й українського селянства. Не раз відстоював такі ж положення й Микола Олексійович.

Проте треба було бути саме М. Скрипником, володіти саме його характером, щоб наважитись публічно привернути увагу громадськості до процесів, які, з огляду на усталені пропагандистські штампи, почали ретельно замовчувати. Більше того, оскільки до цих проблем зверталися представники тих партій і організацій, що кваліфікувались як буржуазні, дрібнобуржуазні, угодовські, націоналістичні, існував чималий ризик бути зарахованим до прибічників буржуазного націоналізму (така практика тоді дедалі поширювалась).

Гадається, що у даному конкретному випадку М. Скрипник свідомо відступав від правил, яких намагався неухильно дотримуватися, і йшов на певне огрублення досить складних, багатогранних процесів, щоб досягти спрощеної і в своїй спрощеності — переконливішої схеми: в Україні існує українське село і російське (польське і єврейське, очевидно, в даному разі бралось як би для «врівнова- ження», хоч опускалося потім) місто. Якщо виходити з вищих інтересів соціалістичної революції і принципів національної програми більшовизму, то необхідно було будь-що досягти міцного єднання робітників і селян, з одного боку і, забезпечивши, вільний розвиток кожній нації, зумовити її входження, влиття в єдину сім'ю народів, що прямують до соціалістичного суспільства. Враховуючи ці ключові засади, М. Скрипник і знаходить свій, досить непростий теоретичний варіант розв'язання завдання поєднання соціальних і національних моментів у єдине русло.

Для доведення запропонованої логічної і досить гнучкої діалектичної лінії Микола Скрипник вдавався до історичного екскурсу у 1917–1918 роки, який мав на меті переконати в тому, що коли російський (зросійщений) пролетаріат Донбасу на шляху до Жовтня нігілістично ставився до національного питання, полишаючи селянству решти України самому розв'язувати назрілі завдання, воно разом із слабкими загонами робітників Правобережжя потрапляло під вплив ідеології українських національних партій. Ілюзорними виявилися сподівання «на зрив» Центральної Ради зсередини, на поляризацію сил в ній.

Коли ж пролетаріат Донбасу об'єднувався з населенням решти України, як в час проведення І Всеукраїнського з'їзду рад, справа соціальної революції вигравала: Центральну Раду було вибито з Києва за лічені дні.

Рівною мірою пролетарсько-революційні потенції України негайно впали, коли іУ з'їзд рад Донецько-Криворізького басейну у кінці січня 1918 року ухвалив утворити Донецько-Криворізьку республіку. Сепаратизм донецьких робітників (точніше можна було б сказати — більшовицьких працівників — В. С.), на думку Скрипника, призвів до тяжких поразок радянської України у боротьбі з півміль- йонною австро-німецькою армією та військовими формуваннями Центральної Ради, що поверталася разом з окупантами. Запізніле об'єднання всіх сил України, що ознаменувалося в рішеннях ІІ Всеукраїнського з'їзду рад у березні 1918 року в Катеринославі, не змогло вирішальним чином вплинути на організацію збройного опору австро-німецьким військам.

Довелося зживати і різнобій у тактиці боротьби за радянську владу в Україні, що виявлявся у поглядах партійних працівників Лівобережжя і Правобережжя. Кінець непорозумінням, на думку Скрипника, клала резолюція УІІІ з'їзду РКП(б) «Про Радянську владу на Україні», яка об'єднувала і партійних працівників, і революційні сили різних регіонів у прагненні до єдиної мети.

Закінчує свою статтю М. Скрипник словами: «Цією резолюцією ми правильно на всю широчінь поставили й розв'язали національне питання і тепер щільно підійшли до питань класової боротьби. Україна і Росія об'єднуються в єдину бойову федерацію проти світового імперіалізму. Сприяння розвиткові української культури ставиться завданням пролетарської держави УСРР. Україна, нарешті, формується в державну цілість, що об'єднує пролетарські сили і Наддніпрянщини, і Донбасу. І шлях залучення всіх трудящих мас до комуністичного будівництва тільки один: похід пролетаріату Донбасу, щоб завоювати українське селянство для спільного будівництва пролетарської України як частини Радянської федерації»[749].

І якщо аргументація Миколи Олексійовича в даному разі не у всіх відношеннях «дотягує» до висновків статті, надалі для М. Скрипника вона стає аксіоматичною. Він незмінно відштовхується від неї, не вдаючись уже в деталізацію.

Взагалі ж, для Миколи Скрипника Україна була не лише об'єктом незгасимої любові, а в багатьох випадках — точкою відрахунку у системі координат створюваних ним схем і концепцій. Безперечно, що на їх зміст впливали і позиції В. Винниченка, про які радянський нарком добре знав, однак, зі зрозумілих міркувань, не міг публічно афішувати. Заразом же спостерігався начебто «зустрічний рух» тих елементів, які в національно-демократичному таборі усвідомлювали потребу надання належної уваги соціальним проблемам суспільства, і тих представників радикального, комуністичного, інтернаціоналістського табору, які дедалі розуміли всю вагу національного чинника в загальному прогресі, до якого щиро прагнули. Прихильників такого комплексного підходу виявлялося дедалі більше, що, вочевидь, виявиться, немаловажним аргументом у переході до політики українізації — однієї з найприкметніших ознак усіх 20-х років XX століття.